Діти одного розколу: чому структури УПЦ КП – рахунок, виставлений Фанару

УПЦ КП відкриває свої структури на канонічній території помісних Церков. Фото: СПЖ

Коли в Румунії, в країні з давньою автокефальною Церквою, раптом виникає «вікаріатство» структури, яку не визнає жодна помісна Церква світу, легко відмахнутися і сказати, що це просто локальний інцидент. Подумаєш, кілька позбавлених сану ченців, що пішли в розкол. І так, на жаль, чинять багато хто – і на Кіпрі, і в Греції, і в самому Константинополі. Але таке ставлення до того, що відбувається,  є небезпечним. Тому що поява УПЦ КП на Кіпрі, в Греції, Чехії, Румунії, Італії та Португалії – не випадковість. Це симптом однієї хвороби, яку в 2018–2019 роках оголосили вилікуваною, не виліковуючи. Ця хвороба називається просто – розкол.

Карта експансії

Одразу зазначимо, що йдеться не про покійного Філарета Денисенка, який помер у березні 2026 року на 98-му році життя. Мова про нового главу «Київського патріархату» – Никодима Кобзаря, колишнього «архієпископа» Сумського, якого через день після смерті Філарета група архієреїв УПЦ КП обрала «патріархом».

Саме за Никодима, а не за Філарета, «Київський патріархат» перейшов від оборони до атаки, і в першу чергу – на інші помісні Церкви.

З дня свого обрання (тобто протягом пари місяців) Никодим:

1. Прийняв групу общин до «Чеського вікаріатства» і поставив для Чехії «єпископа» (згадуються общини Праги, Тепліце, Біліни, Моста, Духцова, Дечина, Хомутова, Літомержице та Усті-над-Лабем).
2. Заснував єпархію в Греції. До єпархії увійшли: ігумен і насельники монастиря Панагія Гліфокілуса в Кератеї, настоятель і клірики храму святого Ферапонта в Ано-Льосії, храму преподобного Паїсія і храму Живоносного Джерела в Аттиці, храму святого Косми Етолійського.
3. Прийняв до складу УПЦ КП общину в Румунії («Обитель усіх святих» у селі Сагаса) з прямим підпорядкуванням собі.
4. Прийняв до складу своєї структури общину з Уганди. До організації Никодима приєднався протоієрей Хараламбос Оцена разом з парафією святого Іосифа. В указі відзначається, що тепер угандійський клірик і його паства будуть перебувати в безпосередньому підпорядкуванні главі Київського патріархату.
5. Заснував указами від 28 травня 2026 року «вікаріатство» на Кіпрі, прийнявши колишніх кліриків і ченців, пов'язаних з монастирем преподобного Аввакума, і надавши новому монастирю ставропігіальний статус.
6. Створив патріарші вікаріатства в Італії та Португалії, давши якомусь Ніколі Нунціо Рімаудо титул «архієпископа Міланського».
7. Прийняв до складу УПЦ КП общину Константинопольського Патріархату в іспанському місті Денія.

Ще раз повторимо, що все це сталося буквально за кілька тижнів. Так, кожен з цих епізодів можна списати на те, що до УПЦ КП пішли якісь маргінали, які жодного впливу у себе на батьківщині не мають. Але, по-перше, це не зовсім так (особливо в ситуації з Чехією та Кіпром), А по-друге, проблема все одно залишається, тому що всі ці маргінали, взяті разом, вибудовують цілком чітку систему. І система ця працює за однією формулою: коли та чи інша помісна Церква когось забороняє або позбавляє сану, «Київський патріархат» цю людину приймає, призначає куди треба, якщо треба – рукопокладає і засновує під неї структуру. Сьогодні це Чехія чи Румунія. Завтра – будь-яка країна світу, де знайдеться якась кількість проблемних або просто незадоволених кліриків. А якщо не знайдуться – УПЦ КП відправить своїх. Можна не сумніватися.

Нерозуміння суті проблеми

Водночас священноначалля помісних Церков, як видається, не до кінця відчуває загрозу, яка виходить від УПЦ КП. Більшості з них ще не доводилося мати справу з паралельними церковними структурами на своїй канонічній території, а крім того, вони не знають, що собою являє Київський патріархат.

Наприклад, кіпрський богослов Феодорос Кіріаку, виступаючи на телебаченні, висловив тривогу з приводу того, що УПЦ КП створила на території Кіпрської Церкви свою структуру (монастир Аввакума і парафію Архистратига Михаїла).

Він точно описав механізм, який був використаний у даному випадку: укази справжні, печатка і підпис Никодима справжні, спростувань з боку прийнятих ченців немає, а структура реально підпорядкована Києву. Він також вірно відзначив, що Кіпрській Церкві доведеться приймати рішення, а не робити вигляд, що «вони позбавлені сану, і нас це не стосується».

Але в його міркуванні є дві принципові помилки, і обидві показують, що навіть розумні грецькі богослови не дійшли до суті проблеми.

Помилка перша: «це російський вплив»

Кіріаку намагається пояснити те, що відбувається, натяком на «схід України» і російський вплив: мовляв, «Київський патріархат» хоч і не визнаний, але діє там, де сильні російські настрої (мабуть, тому що Никодим – із Сум?). Це трактування політично зручне, але богословськи і канонічно порожнє, а фактично – просто абсурдне. В Україні не залишилося регіонів, населення яких було б налаштоване «проросійськи», а Київський патріархат – це структура, яка вважає РПЦ окупантом українського православ'я і зводить свою легітимність до боротьби проти «московської залежності». Пояснювати її активність «рукою Москви» – значить не розуміти, проти кого цей проєкт був створений і чим він досьогодні залишається. УПЦ КП – це антипод РПЦ, і приписувати його появу «проросійським силам» – те ж саме, що пояснювати пожежу роботою пожежників.

Зручність такої версії в тому, що вона знімає відповідальність зі справжнього джерела проблеми.

Якщо винні «росіяни» – значить, не винен Вселенський Патріархат, не винна сама модель, запропонована Патріархом Варфоломієм, коли український розкол «зцілився» указом і видачею документа про те, що «хворий відтепер повинен вважатися здоровим».

Тому що винна якраз ця модель.

Помилка друга: «Думенко позбавив його сану»

Кіріаку повторює тезу, яку зараз транслює і сама ПЦУ: Никодим позбавлений сану «синодом» ПЦУ, а значить, ніякий він не «патріарх». Формально це так. Але тут криється головна підміна. Щоб позбавити когось сану, потрібно мати над ним владу. А в ПЦУ над УПЦ КП цієї влади немає – з простої причини: Філарет майже одразу після утворення ПЦУ скасував входження своєї структури до цієї організації. Він заявляв про це багаторазово і публічно.

Уже 20 червня 2019 року Філарет оголосив про відновлення УПЦ КП. Його «собор» прямо заявив про невизнання Об'єднавчого собору 2018 року і рішення про створення ПЦУ. У зв'язку з цим Філарет звернув увагу глави ПЦУ Епіфанія Думенка, що останній не має права приймати рішення про ліквідацію УПЦ КП, «оскільки Київська патріархія і Українська Православна Церква Київського Патріархату не входять до складу Православної Церкви України». «Ми хоч і невизнана автокефальна Церква, але незалежна», – відзначив тоді Філарет.

За словами Денисенка, Томос ставить ПЦУ в залежність від Константинополя, а Київський патріархат жодного відношення до цієї структури не має. Філарет неодноразово підкреслював, що ПЦУ – це не його Церква, оскільки Думенко цілком і повністю залежить від Константинополя. Така позиція залишалася у Філарета незмінною до самої смерті. Тому і нинішній Київський патріархат відповідає Думенку послідовно, в рамках власної логіки: рішення ПЦУ по Никодиму «канонічно нікчемні», тому що УПЦ КП – окрема структура. Так прямо заявив, наприклад, «митрополит» Іоасаф Шибаєв.

Подвійний стандарт ПЦУ: справа Маруцака

Найцікавіше в цій історії – те, як ПЦУ звертається зі спадщиною Філарета на практиці, а не на словах.

На словах ПЦУ стверджує, що «хіротонії», здійснені від імені УПЦ КП після грудня 2018 року (в тому числі і нинішнього глави Київського патріархату), нікчемні, а на ділі не застосовувала абсолютно жодних прещень до того, хто ці «хіротонії» ініціював і здійснював – Філарета Денисенка. Всі останні роки ПЦУ іменувала Філарета «почесним патріархом», а ховала як «святійшого».

І ось тут подвійний стандарт стає фізично відчутним. До відспівування Філарета в березні 2026 року був допущений Андрій Маруцак, якого УПЦ КП вважала «архієпископом» і секретарем свого «синоду». І не просто допущений, він молився з представниками ПЦУ в архієрейському облаченні, з омофором.

Однак ПЦУ його «хіротонію» не визнає. Ще 22 червня 2019 року Маруцак був заборонений у священнослужінні указом Епіфанія в сані архімандрита. А вже його «єпископський» сан у ПЦУ і поготів не визнавали.

Виникає гранично просте запитання: хто стояв біля труни Філарета в омофорі поряд з Думенком? Якщо «архієрей» (тому що йому було дозволено брати участь у відспівуванні саме як «архієрею») – то ПЦУ бреше, що не визнає його «хіротонію». Якщо заборонений архімандрит в єпископському облаченні – то це і є той самий «канонічний безлад», в якому представники ПЦУ викривають Київський патріархат.

Іншими словами, не можна одночасно говорити, що хіротонії Філарета після 2018 року недійсні, і водночас молитися з тими, кого він «рукопоклав», поминати його як «патріарха» і ховати його з патріаршими почестями.

Або «рукопокладення» Філарета щось значать – і тоді значать усі, включаючи Никодима. Або не значать – і тоді не значать і ті, на яких стоїть сама ПЦУ.

Головний парадокс: чиї хіротонії «канонічніші»?

Тут ми підходимо до найнезручнішого для Константинопольського Патріархату питання – того, яке грецькі богослови старанно обходять стороною.

І ПЦУ, і УПЦ КП виросли з одного джерела – з проєкту Філарета Денисенка. Це дві гілки одного дерева.

Епіфаній Думенко отримав «єпископську хіротонію» від Філарета ще до 2018 року, коли Філарет перебував під анафемою і не визнавався жодною Православною Церквою (в тому числі Вселенським Патріархатом) як законний архієрей. А ось Никодим Кобзарь отримав єпископську хіротонію 15 грудня 2019 року, коли Філарет був уже «відновлений» Константинополем в єпископському сані.

Зведемо всі факти докупи. За логікою самого Константинополя, після жовтня 2018 року Філарет – законний архієрей у спілкуванні з Церквою. Але якщо це так, то його «рукопокладення», здійснені після відновлення, спираються на міцніше канонічне підґрунтя, ніж «рукопокладення», здійснені ним же під анафемою.

Тобто «хіротонії» Никодима, з точки зору фанарської логіки, повинні бути «канонічнішими» хіротоній Епіфанія, а не навпаки. Про це, до речі, говорить і сам Никодим, за словами якого «Константинопольський Патріархат вважає рукопокладення УПЦ КП законними», тоді як хіротонії кліриків ПЦУ до 2019 року були прийняті «за ікономією».

Таким чином, Фанар опинився в пастці власного рішення. Щоб легалізувати ПЦУ, йому довелося заднім числом «зцілити» всі «хіротонії» Філарета в той період, коли він був під анафемою. Але, «зціливши» джерело, він не може тепер оголосити плоди того ж джерела недійсними тільки тому, що вони з'явилися пізніше і виявилися незручними. Не можна визнати корінь і заперечувати гілки, що виросли з нього вже після того, як корінь був оголошений здоровим.

Розкол не лікується указом

Ось тут ми і добралися до суті. Корінь нинішньої ситуації – не в Росії і не в Сумах. Він – в осені 2018 року, коли Константинопольський Патріархат, розглянувши апеляції Філарета і Макарія Малетича, оголосив їх і їхніх послідовників відновленими в ієрархічній гідності і поверненими в церковне спілкування. Це і стало підставою для створення ПЦУ і вручення Томосу.

Але розкол – це не юридична формальність, яку можна ввімкнути і вимкнути актом з канцелярії. Розкол – це духовна хвороба, спотворення церковної свідомості, за якої людина ставить свою правду вище церковної єдності. І цю хворобу не можна зцілити, не змінивши самого розкольницького устрою душі через покаяння. Ми всі прекрасно знаємо, що Філарет не каявся. Більше того, він висловлював сумнів у канонічності всього нинішнього «священноначалля» ПЦУ.

Відомим є такий його вислів: «Якщо я був під анафемою, то це означає, що всі ці єпископи (ПЦУ. – Ред.) недійсні. І Епіфаній не тільки не є митрополитом – він навіть не священник. Якщо Вселенський Патріарх зняв з мене анафему в 2018 році, то весь єпископат – недійсний».

Ось і виходить, що Константинопольський Патріархат хотів вирішити вікове «українське питання» адміністративним жестом: скасувати прещення, визнати «ієрархію» колишніх розкольників, створити нову структуру, вручити Томос. Але без покаяння, без соборного осмислення помилок, без канонічно правильного ставлення до всього ланцюжка попередніх і наступних «хіротоній» проблема не була вирішена. Вона була переоформлена і перенесена на новий рівень. І тепер її наслідки проявляються вже не тільки в Україні, але й у Чехії, Румунії, Італії, Португалії, на Кіпрі та в Африці.

Більше того, УПЦ КП відбирає парафії у самого Константинопольського Патріархату. Згідно зі щорічником Вселенського Патріархату за 2026 рік, община в іспанській Денії, яка перейшла в Київський патріархат, належала Константинопольській Церкві.

Чому це стосується всіх

Для православної еклезіології територіальний принцип – це не питання бюрократії. Це захист самої єдності Церкви. Одна територія – одна Церква, один єпископ. Щойно на канонічній території помісної Церкви з’являється паралельна юрисдикція, підпорядкована зовнішньому «патріарху», під удар потрапляє не якась окрема Церква, а сам принцип, на якому тримається православний устрій.

Небезпека моделі «українського розколу» полягає в її відтворюваності. В одній країні зачіпкою стають клірики під забороною, в іншій – емігрантська громада, у третій – проблеми адміністративного характеру. Щоразу працюватиме одна й та сама схема, і щоразу Київський патріархат пропонуватиме притулок тим, хто вступив у конфлікт зі своєю Церквою. А оскільки йдеться про «таїнства», які звершують розкольники і які держава нерідко визнає на цивільному рівні (шлюб, ім’я дитини тощо), наслідки виходять і за межі церковної огорожі.

Два плоди одного проєкту

Тому називаймо речі своїми іменами.

ПЦУ та УПЦ КП – не дві випадково схожі структури і не «справжня Церква проти самозванців». Це два різні плоди одного й того самого філаретівського проєкту.

Одну гілку Константинополь визнав і наділив Томосом. Інша залишилася під назвою «Київський патріархат» і сьогодні під проводом Никодима будує паралельні структури за кордоном, спираючись на ту саму історичну та персональну основу: ми теж спадкоємці Філарета, ми теж маємо його «хіротонії», ми теж «незалежна церква».

І неможливо заперечити це, не переглянувши рішення 2018 року. Адже обидві гілки живляться з одного кореня, і цей корінь сам Патріарх Варфоломій оголосив здоровим.

У цьому й полягає трагедія. Визнавши ПЦУ без реального покаяння і без істинного та канонічного подолання самої природи розколу, Константинополь створив проблему не лише для України, а й для всього Православ’я. Дії Никодима в Чехії, Африці, Румунії, Греції, на Кіпрі, в Іспанії, Італії та Португалії – лише видима частина цієї проблеми. Невидима частина значно серйозніша: поки помісні Церкви пояснюватимуть те, що відбувається, «російським впливом» або особистими амбіціями окремих кліриків, вони лікуватимуть симптоми й не торкатимуться самої хвороби.

А хвороба проста і стара, як світ. Розкол, який не зцілили покаянням, рано чи пізно проростає знову – і вже не там, де його насадили.

Читайте також