Діти одного розколу: чому структури УПЦ КП – рахунок, виставлений Фанару

УПЦ КП відкриває свої структури на канонічній території Помісних Церков. Фото: СПЖ

Коли в Румунії, в країні з давньою автокефальною Церквою, раптом виникає «вікаріатство» структури, яку не визнає жодна Помісна Церква світу, легко відмахнутися і сказати, що це просто локальний інцидент. Подумаєш, кілька позбавлених сану ченців, що пішли в розкол. І так, на жаль, вчиняють багато хто – і на Кіпрі, і в Греції, і в самому Константинополі. Але таке ставлення до того, що відбувається, небезпечне. Тому що поява УПЦ КП на Кіпрі, в Греції, Чехії, Румунії, Італії та Португалії – не випадковість. Це симптом однієї хвороби, яку в 2018–2019 роках оголосили вилікуваною, не виліковуючи. Ця хвороба називається просто – розкол.

Карта експансії

Одразу застережемо, що мова йде не про покійного Філарета Денисенка, який помер у березні 2026 року на 98-му році життя. Мова про нового главу «Київського патріархату» – Никодима Кобзаря, колишнього «архієпископа» Сумського, якого через день після смерті Філарета група архієреїв УПЦ КП обрала «патріархом».

Саме при Никодимі, а не при Філареті, «Київський патріархат» перейшов від оборони до атаки, і в першу чергу – на інші Помісні Церкви.

З дня свого обрання (тобто за кілька місяців) Никодим:

1. Прийняв групу громад у «Чеське вікаріатство» і поставив для Чехії «єпископа» (згадуються громади Праги, Тепліце, Біліни, Моста, Духцова, Дечина, Хомутова, Літомержице та Усті-над-Лабем).
2. Прийняв до складу УПЦ КП громаду в Румунії («Обитель всіх святих» у селі Сагаса) з прямим підпорядкуванням собі.
3. Прийняв до складу своєї структури громаду з Уганди. До організації Никодима приєднався протоієрей Хараламбос Оцена разом з парафією святого Йосипа. В указі відзначається, що тепер угандійський клірик та його пастви будуть перебувати в безпосередньому підпорядкуванні главі Київського патріархату.
4. Заснував указами від 28 травня 2026 року «вікаріатство» на Кіпрі, прийнявши колишніх кліриків і ченців, пов'язаних з монастирем преподобного Аввакума, і надавши новому монастирю ставропігійний статус.
5. Створив патріарші вікаріатства в Італії та Португалії, давши якомусь Ніколі Нунціо Рімаудо титул «архієпископа Міланського».
6. Прийняв до складу УПЦ КП громаду Константинопольського Патріархату в іспанському місті Денія.

Ще раз повторимо, що все це сталося буквально за кілька тижнів. Так, кожен з цих епізодів сам по собі можна списати на те, що в УПЦ КП пішли якісь маргінали, які ніякого впливу у себе на батьківщині не мають. Але, по-перше, це не зовсім так (особливо в ситуації з Чехією та Кіпром), А по-друге, проблема все одно залишається, тому що всі ці маргінали, взяті разом, вибудовують цілком чітку систему. І система ця працює за однією формулою: коли та чи інша Помісна Церква когось забороняє або позбавляє сану, «Київський патріархат» цю людину приймає, призначає куди треба, якщо треба – рукопокладає і засновує під неї структуру. Сьогодні це Чехія чи Румунія. Завтра – будь-яка країна світу, де знайдеться якась кількість проблемних або просто незадоволених кліриків. А якщо не знайдуться – УПЦ КП відправить своїх. Можна не сумніватися.

Нерозуміння суті проблеми

При цьому священноначалля Помісних Церков, як видається, не до кінця відчуває загрозу, яка виходить від УПЦ КП. І не відчуває не тільки тому, що більшості з них ще не доводилося мати справу з паралельними церковними структурами на своїй канонічній території, але й тому, що не знає, що собою являє Київський патріархат.

Наприклад, кіпрський богослов Феодорос Кіріаку, виступаючи на телебаченні, висловив тривогу з приводу того, що УПЦ КП створила на території Кіпрської Церкви свою структуру (монастир Аввакума та парафія Архистратига Михаїла).

Він точно описав механізм, який був використаний у даному випадку: укази справжні, печатка і підпис Никодима справжні, спростувань з боку прийнятих ченців немає, а структура реально підпорядкована Києву. Він також вірно відзначив, що Кіпрській Церкві доведеться приймати рішення, а не робити вигляд, що «вони позбавлені сану, і нас це не стосується».

Але в його міркуванні є дві принципові помилки, і обидві показують, що навіть розумні грецькі богослови не дійшли до суті проблеми.

Помилка перша: «це російський вплив»

Кіріаку намагається пояснити те, що відбувається, натяком на «схід України» і російський вплив: мовляв, «Київський патріархат» хоч і не визнаний, але діє там, де сильні російські настрої (мабуть, тому що Никодим – із Сум?). Це трактування політично зручне, але богословськи і канонічно порожнє, а фактично – просто абсурдне. І не тільки тому, що в Україні не залишилося регіонів, населення яких було б налаштоване «проросійськи», але й тому, що Київський патріархат – структура, яка вважає РПЦ окупантом українського православ'я і зводить свою легітимність до боротьби проти «московської залежності». Пояснювати її активність «рукою Москви» – значить не розуміти, проти кого цей проект був створений і чим він до сьогоднішнього дня залишається. УПЦ КП – це антипод РПЦ, і приписувати його появу «проросійським силам» – те ж саме, що пояснювати пожежу роботою пожежників.

Зручність такої версії в тому, що вона знімає відповідальність з справжнього джерела проблеми.

Якщо винні «росіяни» – значить, не винен Вселенський Патріархат, не винна сама модель, запропонована Патріархом Варфоломієм, коли український розкол «зцілився» указом і видачею документа про те, що «хворий відтепер повинен вважатися здоровим».

Тому що винна якраз ця модель.

Помилка друга: «Думенко його позбавив сану»

Кіріаку повторює тезу, яку зараз транслює і сама ПЦУ: Никодим позбавлений сану «синодом» ПЦУ, а значить, ніякий він не «патріарх». Формально це так. Але тут криється головна підміна. Щоб позбавити когось сану, потрібно мати над ним хоч якусь владу. А над УПЦ КП у ПЦУ цієї влади немає – з простої причини: Філарет майже одразу після утворення ПЦУ скасував входження своєї структури до цієї організації. Причому, заявляв про це багаторазово і публічно.

Уже 20 червня 2019 року Філарет оголосив про відновлення УПЦ КП. Його «собор» прямо заявив про невизнання Об'єднавчого собору 2018 року і рішення про створення ПЦУ. У зв'язку з цим Філарет звернув увагу глави ПЦУ Епіфанія Думенка, що останній не має права приймати рішення про ліквідацію УПЦ КП, «оскільки Київська патріархія та Українська Православна Церква Київського Патріархату не входять до складу Православної Церкви України». «Ми хоч і невизнана автокефальна Церква, але незалежна», – відзначив тоді Філарет.

За словами Денисенка, Томос ставить ПЦУ в залежність від Константинополя, а Київський патріархат ніякого відношення до цієї структури не має. Філарет неодноразово підкреслював, що ПЦУ – це не його Церква, оскільки Думенко цілком і повністю залежить від Константинополя. Така позиція залишалася у Філарета незмінною до самої смерті. Тому і нинішній Київський патріархат відповідає Думенку послідовно, в рамках власної логіки: рішення ПЦУ щодо Никодима «канонічно нікчемні», тому що УПЦ КП – окрема структура. Так прямо заявив, наприклад, «митрополит» Йоасаф Шибаєв.

Подвійний стандарт ПЦУ: справа Маруцака

Найцікавіше в цій історії – те, як ПЦУ звертається зі спадщиною Філарета на практиці, а не на словах.

На словах ПЦУ стверджує, що «хіротонії», здійснені від імені УПЦ КП після грудня 2018 року (в тому числі і нинішнього глави Київського патріархату), нікчемні, а на ділі не застосовувала абсолютно ніяких прещень до того, хто ці «хіротонії» ініціював і здійснював – Філарета Денисенка. Всі останні роки ПЦУ іменувала Філарета «почесним патріархом», а ховала як «святійшого».

І ось тут подвійний стандарт стає фізично відчутним. До відспівування Філарета в березні 2026 року був допущений Андрій Маруцак, якого УПЦ КП вважала «архієпископом» і секретарем свого «синоду». І не просто допущений, він молився з представниками ПЦУ в архієрейському облаченні, з омофором.

Але вся справа в тому, що ПЦУ його «хіротонію» не визнає. Ще 22 червня 2019 року Маруцак був заборонений у священнослужінні указом Епіфанія в сані архімандрита. А вже його «єпископський» сан у ПЦУ і поготів не визнавали.

І тому виникає гранично простий питання: хто стояв у труни Філарета в омофорі поряд з Думенком? Якщо «архієрей» (тому що йому було дозволено брати участь у відспівуванні саме як «архієрею») – то ПЦУ бреше, що не визнає його «хіротонію». Якщо заборонений архімандрит в єпископському облаченні – то це і є той самий «канонічний безлад», в якому представники ПЦУ викривають Київський патріархат.

Іншими словами, ПЦУ не можна одночасно говорити, що хіротонії Філарета після 2018 року недійсні, і при цьому молитися з тими, кого він «рукоположив», поминати його як «патріарха» і ховати його з патріаршими почестями.

Або «рукоположення» Філарета щось значать – і тоді значать всі, включаючи Никодима. Або не значать – і тоді не значать і ті, на яких стоїть сама ПЦУ.

Головний парадокс: чиї хіротонії «канонічніші»?

Тут ми підходимо до найнезручнішого для Константинопольського Патріархату питання – того, яке грецькі богослови старанно обходять стороною.

І ПЦУ, і УПЦ КП виросли з одного джерела – з проекту Філарета Денисенка. Це дві гілки одного дерева.

Епіфаній Думенко отримав «єпископську хіротонію» від Філарета ще до 2018 року, коли Філарет перебував під анафемою і не визнавався жодною Православною Церквою (в тому числі Вселенським Патріархатом) як законний архієрей. А ось Никодим Кобзарь отримав єпископську хіротонію 15 грудня 2019 року, коли Філарет був уже «відновлений» Константинополем в єпископському сані.

Тепер давайте зведемо всі факти докупи. За логікою самого Константинополя, після жовтня 2018 року Філарет – законний архієрей у спілкуванні з Церквою. Але якщо це так, то його «рукоположення», здійснені після відновлення, спираються на міцніше канонічне підґрунтя, ніж «рукоположення», здійснені ним же під анафемою.

Тобто «хіротонії» Никодима, з точки зору фанарської логіки, повинні бути «канонічніші» хіротонії Епіфанія, а не навпаки. Про це, до речі, говорить і сам Никодим, за словами якого «Константинопольський Патріархат вважає рукоположення УПЦ КП законними», тоді як хіротонії кліриків ПЦУ до 2019 року були прийняті «по ікономії».

Таким чином, Фанар опинився в пастці власного рішення. Щоб легалізувати ПЦУ, йому довелося заднім числом «зцілити» всі «хіротонії» Філарета в той період, коли він був під анафемою. Але, «зціливши» джерело, він не може тепер оголосити плоди того ж джерела недійсними тільки тому, що вони з'явилися пізніше і виявилися незручними. Не можна визнати корінь і заперечувати гілки, що виросли з нього вже після того, як корінь був оголошений здоровим.

Розкол не лікується указом

Ось тут ми і дібралися до суті. Корінь нинішньої ситуації – не в Росії і не в Сумах. Він – в осені 2018 року, коли Константинопольський Патріархат, розглянувши апеляції Філарета і Макарія Малетича, оголосив їх та їхніх послідовників відновленими в ієрархічній гідності і поверненими в церковне спілкування. Це і стало підставою для створення ПЦУ і вручення Томосу.

Але розкол – це не юридична формальність, яку можна включити і вимкнути актом з канцелярії. Розкол – це духовна хвороба, спотворення церковної свідомості, при якому людина ставить свою правду вище церковної єдності. І цю хворобу не можна зцілити, не змінивши самого розкольницького устрою душі через покаяння. Але, як ми всі прекрасно знаємо, Філарет не каявся. Більше того, він висловлював сумнів у канонічності всього нинішнього «священноначалля» ПЦУ.

Відомий такий його вислів: «Якщо я був під анафемою, то це означає, що всі ці єпископи (ПЦУ, – Ред.) недійсні. І Епіфаній не тільки не є митрополитом – він навіть не священик. Якщо Вселенський патріарх зняв з мене анафему в 2018 році, то весь єпископат – недійсний».

Ось і виходить, що Константинопольський Патріархат хотів вирішити віковий «український вопрос» адміністративним жестом: скасувати прещення, визнати «ієрархію» колишніх розкольників, створити нову структуру, вручити Томос. Але без покаяння, без соборного осмислення помилок, без канонічно правильного ставлення до всього ланцюжка попередніх і наступних «хіротоній» проблема не була вирішена. Вона була переоформлена і перенесена на новий рівень. І тепер її наслідки проявляються вже не тільки в Україні, але й у Чехії, Румунії, Італії, Португалії, на Кіпрі та в Африці.

Більше того, УПЦ КП відбирає парафії у самого Константинопольського Патріархату. Згідно з щорічником Вселенського Патріархату за 2026 рік, громада в іспанській Денії, яка перейшла в Київський патріархат, належала Константинопольській Церкві.

Чому це стосується всіх

Для православної екклезіології територіальний принцип – це не питання бюрократії. Це захист самої єдності Церкви. Одна територія – одна Церква, один єпископ. Як тільки на канонічній території Помісної Церкви з'являється паралельна юрисдикція, підпорядкована зовнішньому «патріарху», під удар потрапляє не якась окрема Церква, а сам принцип, на якому тримається православний устрій.

Небезпека моделі «українського розколу» в її відтворюваності. В одній країні зачіпкою стають клірики під забороною, в іншій – емігрантська громада, в третій – проблеми адміністративного характеру. Щоразу буде працювати одна і та ж схема, і щоразу Київський патріархат буде пропонувати притулок тим, хто вступив у конфлікт зі своєю Церквою. А оскільки мова йде про «таїнства», які здійснюють розкольники і які держава нерідко визнає по громадянській лінії (шлюб, ім'я дитини і т.д.), наслідки виходять і за межі церковної огорожі.

Два плоди одного проекту

Тому давайте назвемо речі своїми іменами.

ПЦУ і УПЦ КП – не дві випадково схожі структури і не «справжня Церква проти самозванців». Це два різних плоди одного і того ж філаретівського проекту.

Одну гілку Константинополь визнав і наділив Томосом. Інша залишилася під іменем «Київського патріархату» і сьогодні під началом Никодима будує паралельні структури за кордоном, спираючись на ту ж історичну і персональну основу: ми теж спадкоємці Філарета, ми теж маємо його «хіротонії», ми теж «незалежна церква».

І заперечити на це по суті, не переглянувши рішення 2018 року, нічим. Тому що обидві гілки живляться з одного кореня, і корінь цей сам же Патріарх Варфоломій оголосив здоровим.

В цьому і полягає трагедія. Визнавши ПЦУ без реального покаяння і без істинного і канонічного подолання самої природи розколу, Константинополь створив проблему не тільки для України, але й для всього Православ'я. Дії Никодима в Чехії, Африці, Румунії, на Кіпрі, в Іспанії, Італії та Португалії – лише видима частина цієї проблеми. Невидима частина набагато серйозніша: поки Помісні Церкви будуть пояснювати те, що відбувається, «російським впливом» або особистими амбіціями окремих кліриків, вони будуть лікувати симптоми і не чіпати саму хворобу.

А хвороба проста і стара як світ. Розкол, який не зцілили покаянням, рано чи пізно проростає знову – і вже не там, де його насадили.

Читайте також