Ми у вас крадемо, а ви поки громите храми
Є цифри, які не потребують коментаря, – достатньо поставити їх поруч. 3 725 гривень і 390 000 гривень.
Перша цифра – це мінімальна пенсія українця, який сорок років пропрацював на заводі, у школі або в лікарні.
Друга – найбільша пенсія судді у відставці. Це не нагорода за подвиг, не премія за винахід і навіть не подяка за врятовані життя. Просто пенсія. Така сама як у лікаря, вчителя або робітника. Вірніше, не така. Різниця – у сто п'ять разів. Розрив у середній пенсії «звичайного» українця і судді менший, але теж вражає – 15 разів. Не бідують і інші небожителі. Згідно з інформацією голови фінансового комітету парламенту Данила Гетманцева, у прокурорів верхня планка пенсій – 219 тисяч, у колишніх депутатів – 245,9 тисячи.
Водночас у найчисельнішій групі пенсіонерів у країні – близько 2,4 мільйона осіб, кожен четвертий отримує від трьох до чотирьох тисяч гривень.
Чому держава настільки по-різному ставиться до своїх громадян? Чому в Україні існують люди першого, другого і навіть третього ґатунку? І чого в такому разі сама держава має право вимагати від тих, кого вона записала в третій?
Знайдіть чисте відомство
Є закон, якого ніхто не писав, але який знають усі: красти – погано, а красти на війні – мерзенно. Україна живе так, ніби цього закону не існує. Спробуйте назвати відомство, де не крадуть. Не за Кучми, не за Януковича – сьогодні, на п'ятому році великої війни.
У 2023 році вся країна обурювалася закупівлями Міноборони, де продукти для солдатів ішли за фантастичними цінами на кшталт знаменитих «яєць по 17». Тоді це виглядало як разовий сором відомства часів міністра Олексія Резнікова. Через півтора року НАБУ і САП назвали ціну питання: на продуктах для армії чиновники заробили 733 мільйони гривень.
Зауважимо – йдеться про крадіжку у захисників Батьківщини, яким донатила вся країна.
Далі – більше. На «плівках Міндича», записаних у квартирі бізнесмена, міністр оборони Рустем Умєров обговорює продаж третини зброярської компанії Fire Point за 600 мільйонів доларів, з яких половина мала піти «кешем акціонерам». Кримінального статусу підозрюваного Умєров не отримав – він проходить у справі свідком і працює секретарем РНБО.
Крадуть в уряді. Олексій Чернишов, віцепрем'єр і міністр національної єдності, отримав підозру, ще сидячи в кріслі. У справі «Мідас» слідство стверджує, що за 2025 рік він тричі прийняв готівкою більше 1,2 мільйона доларів.
Крадуть у Міністерстві енергетики. Герман Галущенко, чотири роки керував галуззю, отримав підозру в відмиванні грошей та участі в злочинній організації у справі «Мідас». Загальну шкоду у цій справі слідство оцінило в 100 мільйонів доларів. Особисто Галущенко, за версією НАБУ, вивів понад 7,4 мільйона доларів на рахунки фонду, оформленого на його сім'ю, плюс 1,3 мільйона швейцарських франків і 2,4 мільйона євро – зокрема на навчання дітей у Швейцарії. Його наступниця Світлана Гринчук протрималася в кріслі два місяці й пішла, коли її ім'я зазвучало в тій самій справі про відкати з «Енергоатому».
Сумно все і в Офісі президента. Андрія Єрмака, колишнього голову ОП і найближчого соратника Зеленського, якого роками вважали другою людиною в державі, 11 травня 2026 року НАБУ і САП оголосили підозрюваним. Звинувачують його не в розкраданні бюджету, а у відмиванні: слідство вважає Єрмака співвиконавцем у схемі Міндича і стверджує, що він допустив будівництво власної резиденції на гроші, здобуті злочинним шляхом.
Колишня вже заступниця голови ОП Ірина Мудра 19 серпня 2026 року отримала підозру в участі в злочинній організації: рейдерські захоплення підприємств через підроблені документи та зламування державних реєстрів, а також відмивання 150 мільйонів гривень, внесених заставою за Галущенка. Суд визначив їй заставу в 20 мільйонів.
Крадуть не лише міністри. Полковник Андрій Українець, командувач логістики Повітряних сил, і полковник Володимир Компаніченко, начальник управління СБУ в Житомирській області, за версією слідства, отримали 13,8 мільйона гривень за те, щоб «не помітити» якість укриттів для бойових літаків. Йшлося про договори на 1,4 мільярда гривень – про ангари, які мали рятувати літаки від ворожих «Іскандерів».
У колишньої голови Хмельницької МСЕК Тетяни Крупи під час обшуків знайшли мільйони доларів готівкою і десятки об'єктів нерухомості. Все це – на зарплаті лікаря-бюджетника. Начальники районних ТЦК спокійно купують по десятку квартир.
Крадуть навіть там, де за посадою зобов'язані садити. Буквально днями НАБУ оприлюднило записи операції «Карфаген». Керівник департаменту в Офісі генерального прокурора Сергій Кропива, за версією слідства, кришував шахрайські кол-центри – ті самі, що обманом витягують у пенсіонерів останні гроші. На ці гроші чиновник купував апартаменти в Буковелі: лише один комплекс – більше 12 мільйонів гривень. Свого покровителя він називає «Шефом» і «Андрійовичем». Слідство прізвища не називає, але по батькові генерального прокурора Руслана Кравченка знає вся країна.
І зовсім вже за межею – історія МЗС. У липні 2026 року НАБУ і САП заявили, що колишній державний секретар міністерства Олександр Баньков зі спільниками привласнив більше 37 мільйонів гривень пожертвувань, які іноземці переводили Україні після початку повномасштабного вторгнення. Гроші проводили через підконтрольну громадську організацію і обналічували.
Міністерства, обласні адміністрації, митниця, оборонні закупівлі, відновлення зруйнованого житла, допомога переселенцям – скрізь одна й та сама картина. Змінюються лише прізвища і кількість нулів. Це вже не ілюстрація прислів'я «в сім'ї не без виродка». Це система.
Що саме крадуть
Якщо сказати, що чиновники вкрали «мільйони», можна нічого не відчути. «Мільйони» – надто багато для звичайної людини, для неї це просто абстрактні цифри. Тому їх варто перекласти з мови бухгалтерії на мову зрозумілих асоціацій.
Вкрадені гроші на укриття для літака – це літак, що згорів на стоянці, і небо, яке залишилося беззахисним перед «Іскандером».
Вкрадені гроші на захист трансформатора – це місто без світла і тепла в січні і стара жінка, що вмирає від холоду у власній квартирі.
Вкрадені гроші на бронежилети – це солдат з осколком у грудях, у якого захисна пластина виявилася «картонною».
Вкрадені гроші на бомбосховище – це діти, що стоять у дворі школи просто неба, поки виє сирена.
Українські чиновники крадуть не гроші. Вони крадуть у нас життя. Ті життя, про захист яких щоранку мовлять з екрана – з добре відрепетированим тремтінням у голосі.
В Україні багато говорять про зрадників, і вони справді є: у політиці, в армії, у спецслужбах, у бізнесі. Але корупція на війні страшніша за зраду. Це нажива на крові.
І тут будь-яка нормальна людина зобов'язана поставити запитання: як це взагалі можливо? Як можна вранці підписати наказ про мобілізацію, відправити в окоп чужого сина, а ввечері перераховувати долари, «зекономлені» на його бронежилеті? Як можна дивитися в очі матері загиблого і знати, що замість укриття, яке могло врятувати її сина, ти купив собі квартиру в Монако?
Це не вкладається в голові.
Ворог у хустинці
Але корупція – це ще півбіди. Справжня біда починається, коли всі ці люди підходять до мікрофона і говорять про патріотизм, стійкість, «потужність», європейський вибір і нацбезпеку. Вони з пафосом пояснюють країні, хто її ворог. Думаєте, це той, хто краде у народу останнє? А от і ні.
Ворогом оголошують бабусю в хустинці, яка в неділю йде до храму.
Ворогом оголошують її священника, якого вона знає десятки років, – він тепер «фсбшник у рясі».
Ворогом оголошують її парафію, яку перевіряють на «афілійованість з РПЦ».
Ворогом оголошують її хресну ходу, на яку вона зібралася помолитися за онука в окопі. Це тепер «загроза національній безпеці».
Ворогом оголошують її молитву церковнослов'янською, ту саму, що вона чула від матері. Тепер це «мова ворога».
Ворогом оголошують навіть святих, яким молилися багато поколінь українців.
А потім парафію перереєстровують, замок зрізають болгаркою, храм відбирають. І бабуся, що прийшла помолитися біля зачинених воріт, стає ворогом України вже офіційно.
А тепер варто запитати: що саме зробила ця бабуся і її Церква?
Ось що. Поки чиновники крали на бронежилетах, парафії УПЦ їх купували – на гроші, зібрані у тих самих бабусь у хустинках. Поки в міністерствах «пиляли» оборонні бюджети, єпархії купували автомобілі й відправляли на фронт. Поки чиновники крали гроші на укриття, монастирі везли до прифронтових міст медикаменти, генератори і продукти. Церква витрачала і витрачає на поранених, на біженців, на тих, хто державі не потрібен.
І церковні люди не бачать у цьому жодного особливого подвигу. Вони просто роблять це щодня – не виходячи до мікрофона і не вимагаючи собі пенсії в сотні тисяч.
Саме цю Церкву держава називає «ворогом».
Колишній голова СБУ Василь Малюк звітував про боротьбу з «агентами в рясах». За його словами, за роки війни СБУ відкрила 174 кримінальних провадження проти кліриків УПЦ, вручила 122 підозри і домоглася 31 вироку. Ці цифри і слугують аргументом на користь заборони Церкви.
Тільки простою арифметикою чомусь ніхто себе не обтяжує.
В УПЦ більше дванадцяти тисяч священнослужителів і тисячі ченців. 174 провадження – це близько 1,4 відсотка. 31 вирок – 0,26 відсотка. Чи можна назвати «ворожою» структуру, де вирок отримали дві людини з тисячі? У будь-якій іншій професії – включно із самою СБУ – такий показник назвали б зразковою чистотою лав.
А тепер спробуйте знайти українське відомство, де під кримінальною справою ходить менше однієї людини зі ста. Такого відомства немає.
Корупція виявилася навіть у прокуратурі. У тій самій, яка чотири роки штампує обвинувальні акти проти священників, православних журналістів і звичайних вірян – за статтями про держзраду, про розпалювання, про пособництво.
Люди, які вимагали для священнослужителів роки тюрми за проповідь, працювали в тому самому будинку, де, за версією слідства, кришували шахрайські кол-центри і тримали сейфи з пачками доларів.
Загадки тут немає.
УПЦ призначили ворогом саме для того, щоб відволікти людей, поки у них крадуть. Церква тут не ворог. Церква – громовідвід.
Нам можна говорити російською, вам – ні
Щодня ми чуємо з екрана проникливі голоси про те, як важливо бути патріотом, любити все українське, говорити українською і берегти українські традиції. А потім спецслужби оприлюднюють записи розмов цих самих людей – і виявляється, що між собою вони говорять по-російськи.
Розмови в квартирі Міндича – російською. Розмови Мудрої – російською. Люди, що прийшли за неї поручитися в суді, говорять по-російськи. Полковник і начальник обласного управління СБУ, що ділили гроші на укриття, – по-російськи. Фігуранти «Карфагену» – по-російськи. Співробітники СБУ і ГУР, що виїжджають зі зброєю на «розборки» у стилі 90-х – усі говорять по-російськи. Майже вся ця влада – вдома, на кухні, в машині, по телефону, в месенджерах, у кулуарах Ради – спілкується російською.
Українська у неї для трибуни, для телекамер і для законів про мову. Російська – для життя, для справжніх справ і справжніх грошей.
І найцинічніше тут те, що ця сама влада штрафує продавчиню за відповідь покупцеві по-російськи, або оголошує церковнослов'янську, якою тисячу років молилися в Києві, «зброєю Кремля».
Так і виходить: звичайна людина зобов'язана доводити свій патріотизм кожним словом і кожним вчинком, а тим, хто нагорі, доводити нічого не потрібно. До них мовний омбудсмен не завітає.
Своїх дітей на війну не посилаємо
Навіщо взагалі потрібна вся ця конструкція – трибуна, ворог у хустинці, мовні штрафи?
Затим, щоб той, хто грабує країну, міг відправляти вмирати за неї інших.
ТЦК ловить слюсарів, учителів і трактористів. Ловить скрізь: на вулицях, на підприємствах, у полях, біля під'їздів і біля магазинів. Відвозить автобусами і відправляє на передову через два тижні після повістки.
А тепер ідіть в окопи і спробуйте знайти там сина судді з пенсією в 390 тисяч. Або сина прокурора, що купив апартаменти в Буковелі. Або сина народного депутата. Їх там немає. Вони навчаються в Лондоні і Відні, відпочивають на Лазурному березі і ведуть інстаграм з видом на море. Війна для них – справа «черні».
А щоб ніхто з цієї «черні» не ставив зайвих запитань, для неї давно заготовлена відповідь. Вона називається «державна зрада».
Скажете, що влада погрузла в корупції, – вас звинуватять у роботі на ворога. Напишете, що храм відібрали за допомогою місцевої адміністрації і поліції, – ви пособник Москви. Запитаєте, чому не побудовані укриття, – ви підриваєте обороноздатність.
Сьогодні в Україні люди сидять під вартою саме за це: не за зброю, не за координати для ракет, а за тексти про те, як влада краде на бронежилетах і як чиновники ламають церковні двері. До в'язниці саджають не злочинців, а тих, хто каже, що красти не можна.
Але справжнє запитання – не до влади. До неї запитань давно немає, з нею все зрозуміло.
Справжнє запитання – до тих, хто досі їй вірить.
До людини, яка впевнена, що її ворог – парафіянин УПЦ, і при цьому не бачить вкрадених мільйонів у вищих кабінетах влади. До того, хто вірить в «агентів у рясах» і забуває, що його син загинув через неякісний бронежилет. До того, хто приходить ламати двері храму, а потім метається в пошуках порятунку від балістики, бо влада так і не побудувала поруч укриття.
Ось їм і треба ставити запитання. Бо якщо не ставити, вони ніколи не зрозуміють: те, що сьогодні в Україні називають патріотизмом, до Батьківщини жодного стосунку не має.
І ті, хто вимагає вмирати за країну, яку самі при цьому розпродають, – не патріоти.
У них інше ім'я. І воно давно відоме.
