Паспорт, що врятував життя під носом у гестапо

Воєнний Київ. Фото: СПЖ

До наших днів збереглися старі церковні бланки – метричні свідоцтва, що залишилися у спадок від професора Олександра Глаголєва. Київський священник і знавець давньоєврейської старовини, колись на процесі Бейліса він публічно свідчив на захист обвинуваченого. Після його загибелі бланки дісталися синові, отцю Олексію, настоятелю Свято-Покровського храму на Подолі. На них поспіхом вписували імена тих, кого цей листок переводив до розряду охрещених – тобто до православних, яких окупанти вже не вели на розстріл.

Розстріл за переховування

Київ за час війни спорожнів стрімко. З майже півмільйона жителів до визволення в столиці залишилося близько ста сімдесяти тисяч мешканців. Когось вивезли до Німеччини, когось поглинув Бабин Яр; решту довершив голод.

Голод був створений штучно: продовольство везли до міста лише для німців, іншим залишалися мізерні залишки на ринках. У крайньому разі за продуктами можна було поїхати в село, що у воєнний час було вкрай проблематично. Хліб пекли з проса з домішкою каштана і люпину. Буханці нагадували гірку «цеглину», від якої люди спочатку труїлися, але незабаром звикли і до такого харчування. Срібний хрестик або батьківський годинник міняли на жменю сірого борошна, загорнутого в клаптик газети.

Відкриті за німців храми не можна вважати знаком милості окупантів.

Таємний наказ Головного управління безпеки рейху прямо забороняв німецькій стороні сприяти церковному життю, влаштовувати богослужіння або допускати масові хрещення. Дозвіл відкрити храми був холодним розрахунком на лояльність – і тільки. А за захованого єврея комендатура призначала розстріл, причому загрожував він не лише переховувачу, а й усім, хто йому сприяв.

Окупація розтягнулася на довгих 778 днів, і весь цей час київський прихід тримався з останніх сил. Те, що радянська влада визначала як пособництво ворогові, на Подолі щодня було ризиком для життя заради порятунку приреченого сусіда.

Паспорт із чужою фотографією

На початку жовтня 1941-го до Глаголєвих привели єврейку Ізабеллу Міркіну з десятирічною донькою. Сховати їх не було де, а залишатися в місті – смертельно небезпечно. Тоді матушка Тетяна віддала їй свій паспорт. Незадовго до цього квартиру Глаголєвих залило водою, печатка в документі розмилася. Цим і скористалися – акуратно прибрали рідне фото і вклеїли чуже.

Чим це обернулося для подружжя надалі, отець Олексій записав так: «Моя дружина мало не поплатилася життям за свій відчайдушний вчинок. Гестапівці, що ходили по квартирах з метою реквізиції, зажадали в неї паспорт і, коли його не виявилося, заявили, що відведуть мою дружину до гестапо як підозрілу особу».

Восени 1943-го самого отця Олексія німці поб'ють, прийнявши за єврея. Від смерті його вбережуть монахині, що заступилися за священника.

Довідка про кліросний послух

Але на цьому історія мужнього приходу в роки окупації не закінчилася. Щоб врятувати молодь від вивезення до Німеччини, отець Олексій Глаголєв конвеєром виписував довідки: одного влаштовував до штату як співака, іншого – як паламаря або сторожа при Покровській церкві. Документ з місця роботи в діючому храмі давав броню від депортації.

Під виглядом церковних службовців у приходських будинках жили і переховувалися росіяни та євреї. Серед врятованих таким чином від полону була й родина червоноармійського підполковника – його дружина і шестеро дітей.

Таким чином, усі посади на приході були зайняті своїми людьми. Паспортисткою в приходських будинках служила сама матушка Тетяна, і через її руки проходили домові книги. Управдомом був друг сім'ї Олександр Горбовський.

Цей прихід давно перестав бути місцем показного благоліпства. Золота на куполах храму не було, а церковний статус тримався на дозволі окупанта, який завтра міг це погодження в короткий строк відкликати. У ті роки, обдертий і безправний, він робив те, заради чого взагалі існує Церква: збирав світ, що розповзався і втрачав людяність, назад – по крупинці, по одній людині, рятуючи кожному дорогоцінне життя.

Читайте також