Авраамій і порожнеча: чому в ПЦУ звільнили «намісника Лаври»

Думенко звільнив Авраамія Лотиша. Фото: СПЖ

16 липня 2026 року стало відомо про звільнення «намісника Лаври ПЦУ» Авраамія Лотиша. Прес-служба організації оприлюднила рішення свого синоду, що засідав 13 липня. Серед безлічі рядків – на перший погляд, непримітний шостий пункт, заради якого, судячи з усього, все й затівалося. Формально в ньому немає жодного прізвища. Але він фактично підводить риску під трирічним проєктом «Українська лавра» і переоформляє головний монастир країни на одну-єдину особу – самого керівника ПЦУ Епіфанія Думенка.

Розберемо по порядку, що насправді сталося і чому за навмисно бюрократичним формулюванням прихований набагато гостріший сюжет, ніж «кадрова рутина».

Що саме вирішив синод

Рішення спирається на давню синодальну Постанову №30 від 23 травня 2022 року «Про Свято-Успенську Києво-Печерську лавру», згідно з якою релігійна організація «Свято-Успенська Києво-Печерська лавра (чоловічий монастир) Української Православної Церкви (Православної Церкви України)» перебуває в прямому підпорядкуванні керівнику ПЦУ як «священноархімандриту» (настоятелю) обителі. Синод фактично зафіксував, що саме «предстоятель» – особисто Епіфаній Думенко – є керівником цієї релігійної організації.

А далі ми бачимо те саме «дивне формулювання», на яке варто дивитися дуже уважно. Синод рекомендував Епіфанію призначити своїм указом «преосвященного вікарного єпископа Бориспільського» благочинним Лаври – «старшою, після нього, посадовою особою монастиря».

Тут приховані одразу дві важливі речі, що тонуть у потоці звичайного канцеляризму.

По-перше, «вікарний єпископ Бориспільський» – це і є Авраамій Лотиш. Саме цей титул він носить із 2 лютого 2024 року, коли синод ПЦУ обрав його «єпископом» Бориспільським, вікарієм Київської єпархії, і призначив «намісником» своєї структури в Лаврі (обов'язки намісника він фактично виконував ще з березня 2023 року). Тобто рішення взагалі не називає його на ім'я – воно говорить про Лотиша як про посаду. Формально його не просто зняли, а акуратно понизили: з «намісника», який мав власну суб'єктність і власну адміністративну вагу, – у благочинного, тобто в підлеглого розпорядника.

По-друге, це рекомендація, а не призначення. Синод не призначає Лотиша благочинним – він лише радить Думенку зробити це. Іншими словами, подальша доля Авраамія віддана цілком на розсуд Епіфанія. Захоче – залишить другою особою, не захоче – не залишить.

Зазначимо також, що у відкритих реєстрах уже відобразилася зміна: станом на 15 липня 2026 року керівником («директором») релігійної організації «Свято-Успенська Києво-Печерська лавра» значиться вже не Лотиш, а Думенко. Іншими словами, Епіфаній просто забрав собі верхній рядок – і зробив це буденно, без того пафосу, з яким свого часу Авраамія оголошували «намісником».

Звідси простий висновок: перед нами не рутинна перестановка, а концентрація влади над Лаврою в одних руках.

Проєкт «Українська лавра»: три роки порожнечі

Щоб зрозуміти, чому Думенко наважився забрати монастир під особистий контроль, треба оцінити підсумки трьох років управління Авраамія – він керував лаврською структурою ПЦУ з березня 2023 року, спочатку як виконувач обов'язків намісника, потім як «намісник». І оцінка ця – провальна.

Головне завдання, під яке Лотиша взагалі брали до ПЦУ, було гранично конкретним: наповнити Лавру ченцями. Перетягнути братію, створити живу обитель, показати, що «українська Лавра» – це не просто вивіска, а справжній монастир. Заради цього його, колишнього архімандрита УПЦ, прийняли до ПЦУ, заради цього «рукоположили» во «єпископа», заради цього навколо нього будували потужну інформаційну кампанію.

Але за ці три роки до братії «української Лаври» не приєднався жоден чернець з УПЦ. Жоден. Думенкова «братія» так і залишилася жменькою людей, яких можна перерахувати на пальцях. І це при тому, що поруч, у тих самих стінах, продовжує жити реальна чернеча спільнота, що налічує понад сотню ченців.

Насельники «монастиря» ПЦУ оформлені в державному заповіднику як співробітники – тобто перед нами не стільки братія, скільки штат бюджетної установи. Директор Національного заповідника «Києво-Печерська лавра» Максим Остапенко за такого розкладу фактично поводиться як господар території, а духовний зміст підміняється суто медійними акціями: зйомками, «суботниками», конференціями та концертами. Святиня загальноцерковного значення за три роки не наповнилася молитвою – вона перетворилася на майданчик для піару.

І ось тут, цілком можливо, криється головна проблема для Думенка. Поки «намісником» числився Лотиш, за порожнечу лаврських храмів відповідав він. Тепер же за цю порожнечу відповідатиме вже він сам. Чому це проблема? Тому що ситуація не зміниться – змінитися їй нема звідки.

Зрозуміло, що ченці з УПЦ як не переходили до ПЦУ за «намісництва» Лотиша, так і не перейдуть за керівництва Думенка. А взяти нових – просто нізвідки: ченців у цій структурі практично немає. А отже, кожен порожній храм, кожне недільне богослужіння при жменьці парафіян – це вже його особистий провал Епіфанія, а не Авраамія.

Чи може предстоятель бути ігуменом Лаври без намісника?

Окремого розбору заслуговує сама конструкція, яку вибудував синод ПЦУ: «предстоятель» ПЦУ – одночасно і «священноархімандрит» (титульний настоятель), і керівник релігійної організації, тобто фактичний господар монастиря. Намісника над братією більше немає – є лише «благочинний», який по суті є простим адміністратором.

З точки зору багатовікової практики це протиприродно.

Традиційно в Лаврі ролі були розведені. Священноархімандритом (почесним, титульним настоятелем) завжди був першоієрарх – наприклад, Митрополит Київський Володимир, потім Митрополит Онуфрій. А реальним намісником, який день у день керує братією, веде монастирське господарство, служить Літургії, постригає ченців, приймає відвідувачів і відпускає гріхи, був окремий архієрей. В УПЦ цей послух з 1994 року несе митрополит Вишгородський і Чорнобильський Павел. Розділення тут – не формальність: Предстоятель фізично не може управляти монастирем у режимі ігумена – у нього величезна кількість інших завдань, власне адміністративне навантаження. Монастирю ж потрібен той, хто живе його щоденним життям.

Прибравши намісника і залишивши над Лаврою лише «предстоятеля» плюс «благочинного», ПЦУ створює абсурдну ситуацію. Формально все замкнуто на Думенка. Реально ж щоденне управління неминуче звалиться або на того самого «благочинного» (тобто на пониженого й приниженого Лотиша), або – що набагато вірогідніше і вже відбувається де-факто – на світську адміністрацію заповідника. Монастирем розпоряджатиметься не ігумен, а чиновник. І тоді критика, яку роками адресували «українській Лаврі» – що це не обитель, а філія держустанови з богослужбовою декорацією, – отримує остаточне підтвердження, тепер уже на рівні самої схеми управління.

Іншими словами, схема «предстоятель без намісника» – це розписка в тому, що живого монастиря немає і наміснику там поки нема ким і нічим керувати. Простіше замкнути порожні стіни особисто на себе, ніж визнати, що проєкт не відбувся.

Чому насправді прибрали Лотиша?

Тепер – про причини. Офіційна версія, яку підверстують до події (нібито «контакти Лотиша з владою» і якесь «протистояння з предстоятелем»), виглядає радше прикриттям, ніж поясненням усього, що сталося. Реальних причин, судячи з усієї сукупності фактів, дві, і обидві набагато приземленіші. Перша – гроші.

За останній місяць Лавра з проблемного активу перетворилася на об'єкт, навколо якого закручуються великі фінансові потоки.

Вночі 15 червня 2026 року російський дрон вдарив по Успенському собору, внаслідок чого постраждав дах головного храму. Держава відреагувала миттєво і на найвищому рівні: президент Зеленський і прем'єр Свириденко особисто прибули на місце, уряд оголосив про термінове виділення коштів із резервного фонду.

Йдеться про суми зовсім іншого порядку, ніж ті, що фігурували в заповіднику раніше: лише на консервацію даху виділили близько 26 млн гривень, а попередня оцінка всього відновлення собору перевищує півмільярда гривень. До фінансування підключаються міжнародні партнери – про готовність допомогти з реставрацією заявили, зокрема, Швейцарія, Греція та Японія; координують процес Міністерство культури та МЗС.

Паралельно, на початку липня, уряд прийняв рішення про будівництво на території Верхньої лаври Національного пантеону – з перепохованням видатних українців, у тому числі тих, хто похований за кордоном. Фінансування – з державного бюджету «та інших джерел, не заборонених законодавством». Це ще один тривалий і дорогий потік, прив'язаний до монастиря.

Тепер згадаємо, що ще нещодавно Авраамій скаржився: за використання лаврських храмів доводиться платити чималу оренду. І раптом – мільйони з бюджету, міжнародні донати, плюс величезні фінансові перспективи, пов'язані з будівництвом пантеону. Лавра з тягаря перетворилася на ласий шматок.

Залишати такий потік під контролем людини, якій не довіряють, керівництво ПЦУ не могло за визначенням. Звідси – логічне з точки зору апаратної механіки рішення: замкнути організацію і, відповідно, фінансові потоки особисто на Думенка.

Де гроші – там мають бути лише свої й перевірені люди. А Авраамій, як ми побачимо нижче, «своїм» для ПЦУ так і не став.

Це, звісно, реконструкція мотиву, а не витяг із протоколу: офіційно синод ні про які гроші не говорить. Але збіг у часі – сплеск фінансування Лаври і одночасна передача її під особистий контроль Думенка – надто красномовний, щоб списувати його на випадковість.

Лотиш почав власну гру

Другий мотив – політичний. Лотиш перестав бути зручною, керованою фігурою і почав вести самостійну лінію, вибудовуючи прямі контакти з першими особами держави в обхід Думенка.

Він не приховував цих зв'язків – навпаки, демонстрував їх. Вже після звільнення Лотиш публічно дякував голові ОП Кирилу Буданову «за підтримку і мудрі поради», а також опублікував спільне фото.

А тижнем раніше Лотиш розмістив у своїх соцмережах і зовсім сенсаційний знімок із Зеленським з Офісу президента. І це при тому, що туди ніколи не запрошували навіть самого Сергія Думенка.

Саме цей знімок і став тригером. За інформацією українського видання DSnews, що посилається на кілька незалежних джерел у ПЦУ, рішення про відсторонення Авраамія було пов'язане зі зустріччю Лотиша із Зеленським. Тобто версія «прибрали після самостійного виходу на президента» – це не вигадка, а те, що писали українські журналісти з посиланням на інсайдерів у самій ПЦУ.

І є ще одне непряме, але дуже красномовне підтвердження. Практично одночасно зі звільненням – близько 14 липня – ПЦУ випустила внутрішній циркуляр, що обмежив самостійність «архієреїв». Згідно з ним, участь єпископів у державних, громадських і культурних заходах на території Києва та області тепер потребує погодження з Думенком і його «благословення», а сам документ окремо регламентує порядок взаємодії «архієреїв» із центральними органами державної влади.

Важко знайти більш прямий доказ.

Циркуляр, що забороняє єпископам без санкції Епіфанія контактувати з владою, виходить саме в той момент, коли «намісник» Лаври засвітився в самостійних контактах з ОП і з президентом. Це вже не просто хронологічна близькість – це реакція.

Думенко не просто прибрав Лотиша: він закрутив гайки всьому «єпископату», щоб подібних «самостійних ігор» більше не було. Лавра лише стала наочною демонстрацією того, що буде з тими, хто не послухається.

Чому близькі контакти Лотиша з владою так зачепили Думенка? Тому що незалежний канал намісника до перших осіб держави – пряма загроза його власній монополії на «представництво». У структурі, де все тримається на особистій вертикалі Думенка, фігура, яка має власний вихід на ОП, власний ресурс і власні гроші, автоматично стає небезпечною. А якщо ця фігура ще й контролює потоки навколо Лаври – тим більше. Звідси й усунення Лотиша.

Перебіжчик, який так і не став своїм

Тут ми підходимо до дуже важливого моменту. Авраамій прийшов до ПЦУ з УПЦ – і для ПЦУ він так і залишився чужинцем і зрадником. А зрадникам ніде не довіряють – ні в Церкві, ні в апараті, ні в армії.

Логіка тут рівно та сама, що й у гучних історіях із політиками: Залужним, Федоровим та іншими фігурами, яких система то наближає, то відсуває. Будеш недостатньо активним – приберуть за марність. Будеш надто активним і незалежним – приберуть за самостійність. Залишаються лише ті, хто служить начальнику беззаперечно і покірно тримається в його тіні. Лотиш умудрився провалитися одразу за двома статтями: і не виконав головне завдання (Лавру ченцями не наповнив), і почав власну гру. Для людини, яку й так вважають чужою, це вирок.

Є в цій історії і деталь, яка багато говорить про самого Авраамія – і яка напевно не вислизнула від уваги спікера ПЦУ Євстратія Зорі та Думенка.

Коли Лотиша в лютому 2024 року «рукополагали» во єпископа, це відбувалося не силами самих лише «архієреїв» ПЦУ. 3 лютого 2024 року в Софійському соборі в чині його хіротонії брали участь представники Константинополя – митрополит Халкідонський Еммануїл (Константинопольський Патріархат) і екзарх Фанара в Україні єпископ Команський Михаїл.

Присутність фанарських ієрархів тут – не просто деталь протоколу. Найімовірніше, це була свідома страховка самого Авраамія. Вона видає те, чого Лотиш, схоже, не промовляв уголос, але чудово розумів: «хіротонія», здійснена виключно «єпископами» ПЦУ, могла виглядати сумнівною. Йому потрібна була страховка в особі канонічних ієрархів, щоб надати своєму поставленню хоч якоїсь ваги в очах православного світу. Іншими словами, він сам, своїми діями, засвідчив хиткість легітимності, отриманої від однієї лише ПЦУ.

Такі речі в апараті ПЦУ не забуваються. Людина, яка не цілком упевнена в достатній легітимності «своїх», – за визначенням не та, на кого спокійно замикатимуть Лавру і мільйони. Її власна обережність обернулася проти неї ж: вона позначила і її недовіру до структури, до якої вона увійшла, і вразливість її становища в ній.

Лотиш не здається – і натякає, що не все чисто

Показово, що сам Авраамій сприйняв те, що відбувається, аж ніяк не смиренно. Він не пішов у тінь і не промовчав – він почав відповідати, хай і натяками.

З одного боку – демонстративна лояльність державі і президенту: пости в дусі «поки стоїть Києво-Печерська лавра, стоятиме й Україна», «молимося за наше непереможне військо і майбутнє України», публічні подяки голові ОП. Це заявка на те, що за ним – не церковне начальство, а щось вагоміше: прихильність влади.

З іншого – прозорі натяки на те, що в самій Церкві не все чисто. Наприклад, він пише, що «в роки війни ворогу людських душ вдається сіяти зерна ненависті й ворожнечі навіть у серцях віруючих», а «зберегти світло всередині – наш найважчий, але найважливіший іспит». Це ж не про Москву. Це камінь у город власного керівництва: мовляв, мене прибирають не за діло, а через внутрішні інтриги й ворожнечу. Він виставляє себе жертвою закулісної боротьби – і, судячи з повідомлень про «боротьбу за вплив», у цьому є своя правда.

Авраамій фактично підтверджує: за красивим синодальним формулюванням стоїть не турбота про Лавру, а апаратний конфлікт. І це ще один аргумент проти версії «рутинної перестановки».

Зрештою ми бачимо, що відсторонення Лотиша – це визнання провалу проєкту «Українська лавра» і спроба врятувати хоча б контроль над його матеріальною оболонкою. Коли навколо Лаври закружляли великі гроші, Думенко просто забрав актив під особистий контроль, позбавивши вчорашнього «намісника» його статусу і залишивши йому в кращому разі – «за рекомендацією» – місце благочинного.

Тепер за порожні стіни відповідає особисто Думенко. І це, мабуть, єдиний по-справжньому чесний підсумок усієї історії: у порожнечі нарешті з'явилося ім'я.

Читайте також