Як влада намагається знищити УПЦ за кордоном

Влада України прагне знищити УПЦ не лише в країні, а й за кордоном. Фото: СПЖ

У липні 2026 року в Києві відбувся форум «РПЦ у Європі: інфраструктура російського впливу», організований Інститутом національної стійкості та безпеки. У ньому взяли участь представники Офісу президента, МЗС, Кабінету міністрів, Головного управління розвідки Міноборони, силових структур, релігійних організацій та експертного співтовариства. Був присутній і голова Державної служби України з питань етнополітики та свободи совісті Віктор Єленський.

Організатори заявили, що в Європі діє до 130 громад УПЦ, і віднесли їх до мережі релігійних структур, пов’язаних із Московським Патріархатом. Підстав, що дозволяють вважати конкретну громаду УПЦ частиною РПЦ або РПЦЗ, при цьому не було наведено.

Але ще більш дивним є те, яким чином організатори описують передбачуваний вплив парафій на українських біженців. Цитата: «Вплив часто не виглядає як пряма пропаганда. Він може проявлятися через довіру, допомогу, дитячі освітні ініціативи, релігійні обряди, звичне середовище, відчуття дому та мімікрію під українські громади».

Можливими ознаками «мімікрії» названо богослужіння українською мовою, українські назви та символіка, а також публічна підтримка України.

Замислимося над цим!

Українські громади звинувачують не в передачі секретної інформації, не у вербуванні агентів, не у фінансуванні диверсій чи чомусь подібному. Вони винні в тому, що проводять богослужіння, допомагають своїм співгромадянам, які опинилися за кордоном, займаються з дітьми та дають біженцям відчуття дому.

Але чи не цим має займатися будь-яка нормальна церковна громада?

Підміна понять

Незважаючи на те, що Собор у Феофанії оголосив про повну незалежність УПЦ від Московського Патріархату, критики Церкви називають українські громади за кордоном частиною структури РПЦ і перекладають на них усі звинувачення на адресу Москви.

Показовою є сама риторика «дослідження», представленого на форумі: у ньому все тримається на слові «можуть». Громади УПЦ, нібито пов’язані зі структурами РПЦ, «можуть діяти» як елементи інфраструктури впливу. Богослужіння «можуть проводитися» українською мовою заради маскування. Українська символіка «може використовуватися» для мімікрії.

Це риторика припущень, а не встановлених фактів. Однак у публічному просторі подібні припущення не залишаються лише припущеннями: вони досить швидко переростають у звинувачення, а звинувачення так само швидко стають підставою для державного тиску.

У лютому 2026 року духовенство Західноєвропейського вікаріатства УПЦ уже давало відповідь на такі звинувачення. Священнослужителі нагадали прості факти: закордонну місію заснував Собор у Феофанії після того, як мільйони українців покинули країну через війну; парафії за кордоном підпорядковуються Блаженнішому Митрополиту Онуфрію; їхні священники та засновники – громадяни України. Духовенство заявило, що ототожнення громад УПЦ із закордонними структурами РПЦ є штучним і не відповідає дійсності.

Причини появи парафій УПЦ за кордоном очевидні. Мільйони українців через війну були змушені покинути Батьківщину. Серед них – велика кількість вірних чад УПЦ, які хочуть молитися у своїй Церкві, брати участь у Таїнствах та отримувати душпастирську допомогу. Церква не залишила їх у скруті й відкрила парафії в багатьох країнах.

Однак цю зрозумілу й природну дію УПЦ намагаються виставити як якусь таємну операцію в інтересах Кремля. Згідно з логікою обвинувачів, віруючі приходять до храму не добровільно, а тому що їх «заманили». Якщо люди отримують у створених громадах допомогу, значить, якісь таємничі сили завойовують їхню довіру. Якщо парафіяни знаходять у церковних громадах відчуття дому, значить, ними маніпулюють. Якщо діти беруть участь у церковному житті, формується довгострокова мережа впливу. Тобто

будь-який прояв цілком нормального церковного життя перетворюється на звинувачення проти УПЦ.

Якщо людина невинна, значить, вона служить прикриттям

Саме таке звинувачення пролунало з вуст клірика ПЦУ Георгія Коваленка. Цитата: «Не всі вони обов’язково виконують шпигунські завдання. Саме наявність тих, хто їх не виконує, може бути чудовим прикриттям».

Якщо ти винен, то ти винен, а якщо не винен, то все одно винен, оскільки прикриваєш винного своєю невинністю, а отже, є співучасником. Абсурд, ніби зійшов зі сторінок роману Оруелла «1984».

Також Коваленко висловив занепокоєння, що українські священники можуть розповідати європейцям про тиск на їхню Церкву, створюючи «альтернативну реальність і точку зору».

Тобто розповісти правду – це вже злочин, а висловити думку, відмінну від позиції уряду, – вже шпигунство.

Якщо чоловік служить у ЗСУ, значить, дружина – потенційна шпигунка

У березні 2025 року народний депутат Микола Княжицький звинуватив закордонні громади УПЦ у «ворожій пропаганді» та припустив, що вони можуть виконувати функції «шпигунських осередків». Він звернув увагу, що серед українських біженців є жінки, чиї чоловіки служать у ЗСУ, а отже, ці жінки «можуть володіти конфіденційною інформацією».

Чи відчуваєте, наскільки грандіозна ця підміна понять? У патріотичній системі цінностей сім’я, де чоловік і батько воює, – це «сім’я героя». Але варто комусь із її членів відвідувати храм УПЦ, як вона перетворюється на «шпигунський осередок».

Більше того, Княжицького стурбувало й те, що діти в цих громадах УПЦ беруть участь в українських вертепах і співають колядки. Здавалося б, найпатріотичніше заняття. Однак, на думку нардепа, це спроба «маскуватися під своїх». А якщо священник УПЦ надає допомогу та духовну підтримку пораненим українським військовим, які проходять лікування в Європі, це тим більше підозріло.

СПЖ вже писала про абсурдність цієї логіки: «Чоловік у ЗСУ? Значить, шпигунка. Співаєш колядки? Прикидаєшся».

Якщо громада не демонструє української ідентичності, її називають проросійською. Якщо демонструє – значить, «маскується». Якщо священник не допомагає військовим, його звинувачують у нелояльності. Якщо допомагає – значить, «завойовує довіру».

Належність до УПЦ сама по собі виявляється провиною. А за словами клірика ПЦУ, який захоплював храм у Чернявці, якщо ти належиш до УПЦ, то є «ворогом народу».

Кампанія проти громад УПЦ

Кампанія проти закордонних громад УПЦ розпочалася не з форуму 2026 року. Вона розвивалася поступово: звинувачення ставали дедалі тяжчими, але доказів так і не було надано.

У грудні 2024 року голова УГКЦ Святослав Шевчук заявив, що закордонні парафії УПЦ нібито створюються «проросійськими олігархами» на російські гроші. За його словами, священники приїжджають до соціальних центрів, щоб «заманити» українських біженців, а потім сформувати з них «протестний потенціал» проти державної політики України. Жодних доказів Шевчук, звісно, не навів.

У вересні 2025 року голова ПЦУ Епіфаній Думенко обговорив з українськими дипломатами діяльність «структур Московського патріархату» за кордоном – під ними він має на увазі громади УПЦ – та їхній «деструктивний вплив» на українських переселенців.

При цьому ПЦУ не назвала жодної парафії УПЦ, не вказала жодного конкретного правопорушення, не навела жодної потерпілої особи та не навела жодного доведеного випадку «деструктивного впливу».

Чим насправді живуть громади УПЦ за кордоном

Життя громад УПЦ за кордоном – це нормальне життя церковної громади: богослужіння, духовне опікування, проповідь Євангелія, допомога всім, хто її потребує. Ось кілька прикладів.

У березні 2025 року віряни Західноєвропейського вікаріату зібрали кошти на холодильне обладнання для евакуаційного автомобіля, що перевозить тіла загиблих українських військовослужбовців у рамках гуманітарного проєкту Генерального штабу ЗСУ «На щиті».

У грудні 2025 року парафія УПЦ у Фрайбурзі (Німеччина) провела благодійний концерт і збір коштів на підтримку українських воїнів.

У вересні 2025 року влада Кельна нагородила подячною грамотою парафію УПЦ на честь Почаївської ікони Божої Матері – за волонтерську, культурну та соціальну діяльність. Представниця міста підкреслила, що громада допомагає українцям інтегруватися в німецьке суспільство й водночас зберігати власну культуру.

У червні 2026 року ця ж громада передала медичному центру в Чернівецькій області апарат ультразвукової діагностики.

Цей перелік можна продовжувати довго. Практично кожна закордонна громада УПЦ надає посильну допомогу ЗСУ, біженцям, усім, хто опинився у скрутному становищі. Але влада та «патріотичне суспільство» України всього цього «не помічають».

Що говорить європейське право

Україна прагне стати членом Євросоюзу і проводить величезну дипломатичну роботу, щоб довести свою відповідність європейським стандартам. Але абсурдні звинувачення вірян УПЦ у шпигунстві та поширенні російських наративів відкидають країну далеко назад на цьому шляху.

Кожна людина вільна у виборі релігії та конфесії, до якої вона бажає належати. Стаття 9 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Європейської конвенції з прав людини) захищає свободу сповідувати релігію індивідуально та спільно з іншими, публічно та приватно – у богослужінні, навчанні, релігійній практиці та дотриманні обрядів.

Обмеження цієї свободи можливі, але лише ті, що прямо передбачені частиною 2 тієї ж статті. І в Посібнику щодо статті 9, підготовленому Секретаріатом ЄСПЛ, окремо зазначено: «національна безпека» до цього переліку не входить і не може бути самостійною підставою для обмеження релігійної свободи.

Але критики УПЦ нібито не помічають усього цього. Європейська конвенція називає богослужіння та релігійне навчання проявами фундаментальної свободи, а учасники київського форуму називають релігійну діяльність, духовну підтримку людей та роботу з дітьми ознаками можливого ворожого впливу.

Громадяни України за кордоном мають повне право обирати ту конфесію, яку вважають за потрібне. І жодні гнівні вигуки чиновників, жодні бездоказові звинувачення не можуть позбавити їх цього права.

У чому полягає причина тиску на закордонні парафії УПЦ

Причина в тому, що УПЦ є Церквою, яку держава не може контролювати. Щодо закордонних парафій це тим більше вірно. Самим своїм існуванням закордонні громади показують, що українці можуть підтримувати свою країну, допомагати ЗСУ, розмовляти українською – і при цьому залишатися парафіянами УПЦ.

Це руйнує всю сучасну державну ідеологію, згідно з якою існують «правильні», патріотичні конфесії, такі як ПЦУ чи УГКЦ, і «неправильні» – УПЦ. Така ідеологія навіює: якщо ти патріот України, тобі не місце в УПЦ; і навпаки, якщо ти в УПЦ, ти не патріот.

Сьогодні віруючих ставлять перед вибором: або відмова від своєї Церкви, або клеймо «проросійського» елемента. І будь ти хоч 300 разів патріотом, все одно тебе назвуть агентом Кремля.

В Україні у віруючих УПЦ відбирають храми й намагаються юридично заборонити Церкву. За кордоном українська влада таких можливостей не має, тому там використовуються дискредитація, дипломатичний тиск та інші подібні методи.

Але знищити Церкву Христову неможливо. У книзі Діянь апостольських фарисей Гамаліїл застерігав Синедріон, який збирався розправитися з апостолами: «Відстаньте від цих людей і залиште їх; бо якщо це починання й ця справа – від людей, то воно зруйнується, а якщо від Бога, то ви не можете його зруйнувати; бережіться, щоб не стати богопротивниками» (Діян. 5, 38–39).

Церква існує не завдяки дозволу чиновника і не завдяки прихильності держави. Доки віруючі збираються навколо Христа та Євхаристії, вона залишається Церквою – і жодна кампанія з її дискредитації цього не змінить.

Читайте також