Як трудівники не помітили потопельника

Пітер Брейгель (старший). Картина «Падіння Ікара». Фото: Вікіпедія

У правому нижньому куті картини Пітера Брейгеля, серед спокійної затоки, стирчать дві білі ноги. Більше від Ікара нічого не залишилося. Сплеск, кілька пір'їн на воді – і все. Щоб знайти цього персонажа на полотні під назвою «Падіння Ікара», глядачам доводиться довго й уважно шукати головного героя.

Зате їм не доводиться шукати орача. Він стоїть у центрі композиції, залитий сонцем, у яскраво-червоній сорочці, веде плуг, дивлячись собі під ноги і не піднімаючи голови.

Хто на що дивиться

Овідій, чий міфічний сюжет використовує художник, описував цю сцену інакше. У його «Метаморфозах» орач, пастух і рибалка завмирають у священному жаху, побачивши Дедала та Ікара, що летять, приймаючи їх за богів, що зійшли з небес. У античного поета ця зустріч сповнена захоплення і трепету.

У Брейгеля все по-іншому. Орач дивиться на земляну борозну. Рибалка зосереджений на поплавці. Хлопець тоне буквально у нього на очах, але рибалка його не помічає. Пастух узагалі мрійливо дивиться в хмари, а не на воду, де розгортається трагедія. Таке відчуття, що оточуючим байдуже, що поруч гине людина.

Таким було художнє рішення: ремісникам було звичніше дивитися не на диво, а на справу свого життя.

Тіло в кущах

З цією картиною давно пов'язують нідерландську приказку: «А селянин продовжував орати». Її зазвичай цитують як метафору байдужості до чужого горя.

Але картина підкреслює не лише байдужість. На ній є непомітна деталь. У лівій частині полотна, у тіні кущів, прихована ледь помітна бліда голова мерця.

Смерть на цій картині не поодинока – вона оточує персонажів. Але плуг орача все одно іде вперед, його робота не припиняється.

Орач продовжує працювати не тому, що не знає ціни смерті – він знає її краще за багатьох. Однак він не хоче припиняти свою працю, навіть коли поруч лежить мертве тіло. Брейгель ніби нагадує нам: праця в нашому житті завжди перетинається зі смертю.

Гордість, у якої відібрали велич

У богослов'ї Північного Відродження Ікар уособлює гріх гордині, відмову людини визнавати власну обмеженість. Орач стоїть на іншому духовному полюсі: він виконує заповідь «у поті чола твого будеш їсти хліб» без скарг і без претензії стати кимось більшим, ніж він є. 

Брейгель не дає падінню Ікара навіть відтінку трагічної величі. Корабель, що пропливає повз, не змінює курсу, ніхто не кидається на допомогу потопаючому. Катастрофа гордого розуму залишається непоміченою – так, на думку художника, і має бути. Ікар гине заслужено. 

Орач Екклесіаста

Є й менш очевидне прочитання цього сюжету. У 2003 році нідерландський мистецтвознавець Лікле де Фріс у статті, присвяченій цій картині, припустив: орач у Брейгеля може відсилати не лише до Овідія, а й до книги Екклесіаста – до місця, де йдеться про наполегливого сіяча, що не відволікається на вітер і хмари (Еккл. 11:4). 

Якщо вірити цій версії, то за фігурою селянина стоїть не один, а відразу два культурні пласти – античний міф і старозавітна мудрість.

Переписане полотно

У цієї картини непроста доля, і навіть не факт, що її написав саме Брейгель. Дослідження, опубліковані у 2012 році Королівським інститутом культурної спадщини Бельгії, встановили: полотно, що збереглося, датується приблизно 1600-м роком – тобто воно створене приблизно через тридцять років після смерті Брейгеля. Ми бачимо не автограф майстра, а дуже точну копію з його оригіналу, що не зберігся. 

Чи означає це, що перед нами не Брейгель? Ні. Перед нами задум Брейгеля, що пережив художника на третину століття.

Чесна праця важливіша за показуху

Через три століття після написання картини британський поет Вістен Г'ю Оден побачив її в Брюсселі й написав вірш про те, як страждання залишаються непоміченими в повсякденній рутині: поки одна людина тоне, інша просто іде у своїх справах. 

Брейгель писав не лише про загибель Ікара. Він писав про те, що на тлі будь-якої катастрофи продовжується звичайне життя. Цю думку нам дуже важливо засвоїти зараз.

Орач веде борозну, рибалка чекає на поклювання, пастух вдивляється в хмари. Жоден із них не відволікається на героя-невдаху. Кожен чесно робить свою справу, коли поруч руйнується чужа гординя. Ця історія вчить: показні «надздібності» не замінюють сумлінної праці. Саме в повсякденній вірності своїй справі й виявляється справжнє благочестя.

Читайте також