Україна: від християнства – до національної релігії?

В Україні з'являється політична релігія. Фото: СПЖ

Пам'ятаєте, як будучи кандидатом у президенти В. Зеленський критикував П. Порошенка за його церковну політику і «томос-тур»? Пам'ятаєте, як одразу після перемоги на виборах Зеленський демонстративно дистанціювався від публічної релігійності: «Не шукайте мене в церкві. Шукайте Бога!»? Зараз усе з точністю до навпаки. Сакральній тематиці влада приділяє дуже багато уваги. Картина виходить похмура: з одного боку, гоніння проти УПЦ і спроби її заборонити, з іншого – створення національного пантеону, підготовка закону про національні святині, пишні церемонії з останками вельми неоднозначних історичних постатей і використання містерій, що явно нагадують язичницькі обряди.

Сучасні українські містерії

У серпні 2026 року в Україну після 88 років перебування в Роттердамі повернули останки засновника ОУН Євгена Коновальця. 11 серпня їх ексгумували на цвинтарі Кросвейк, а 13 серпня доставили в Україну. Потім труну привезли до Києва, до головного собору УГКЦ.

А далі сталося дещо, що явно виходить за межі християнських поховальних традицій. Вночі до собору УГКЦ під'їхав відновлений бронеавтомобіль Austin часів Української революції. На артилерійському лафеті знаходилася труна. Поруч – тридюймова гармата 1917 року. Вздовж дороги стояли військові з факелами, горіли вогняні чаші.

Сам Третій армійський корпус назвав цю церемонію «містерією спадкоємності». Вогонь символізував передачу боротьби від попередніх поколінь українського націоналістичного руху до нинішніх військових. А потім біля дверей християнського храму військові виголосили «Молитву українського націоналіста».

«Молитва українського націоналіста» входить до числа основних традицій 12-ї бригади спеціального призначення «Азов». Але адресат молитви – не Бог, не Христос, не Богородиця і не святі, а сама нація, до якої звернені слова «свята», «пресвята», «животворяща» – епітети, що в християнській традиції закріплені виключно за Богом або (у пом'якшеній формі) за Богородицею.

Коли об'єктом поклоніння і звеличення стає не Бог, а посюстороння реальність – народ, нація, держава, – це з богословської точки зору кваліфікується як форма ідолопоклонства.

У цій «Молитві» Україна фактично ставиться на місце Бога. І це не наша оцінка.

У вересні 2024 року офіцер «Азову», кандидат філософських наук Владислав Дутчак читав на KyivBookFest спеціальну лекцію про історію і зміст цієї молитви. Ось його слова: «Націоналіст у своїй молитві звертається не до божества, а до найціннішого, що він має – України».

І біля собору УГКЦ не сталося нічого виняткового. «Молитва українського націоналіста» у супроводі вогню факелів читається членами «Азову» щороку під час особливої щорічної церемонії «Дня мертвих». Офіційний сайт прямо називає її «містерією».

Це відверто язичницький обряд, запозичений із ритуалів давнього скандинавського епосу: азовці спалюють дракар (ладья вікінгів. – Ред.), у якому полеглі символічно відходять до Вальгалли (у давньоскандинавській язичницькій міфології – царство мертвих, куди потрапляють полеглі в бою воїни. – Ред.). Під час читання «Молитви» учасники містерії використовують символ Тейваз/Тюр (ᛏ) – давньоскандинавську руну, пов'язану з богом Тюром, а також насипають курган, на вершині якого встановлюють встромлений у землю меч – експерти трактують це як символ поклоніння скіфському богу війни, якому, згідно з Геродотом, скіфи приносили людські жертви.

А дещо раніше, у 2017 році, «Молитву українського націоналіста» читали на базі полку «Азов» в Урзуфі під час обряду поклоніння давньослов'янському богу Перуну, якого представники полку назвали «першопредком» і захисником гарнізону. Прес-служба повідомила, що на цьому «сакральному місці» надалі проходитиме освячення зброї перед бойовими завданнями.

18 серпня 2026 року останки засновника ОУН Євгена Коновальця були перепоховані на Національному військовому меморіальному цвинтарі. Панахиду провів глава УГКЦ Святослав Шевчук.

Яка роль УГКЦ?

Церемоніальні урочистості навколо Є. Коновальця відбувалися в головному храмі Української греко-католицької церкви, і тому питання про язичницькі форми цих урочистостей стоїть досить гостро.

Молитва не Христу, а Україні, вогняні «містерії спадкоємності», торкання прапорів до праху Коновальця для благословення – усе це відбувалося в контексті церковного греко-католицького дійства. Наскільки все це сумісне з християнською традицією?

Під час заупокійної служби по Коновальцю 16 серпня 2026 р. глава УГКЦ Святослав Шевчук закликав молитися Господу про «прощення його гріхів». Але від цього контраст стає ще більш разючим: у храмі моляться Богу, щоб Він простив померлій людині її гріхи, а поруч лунає інша «молитва», в якій сама Україна називається Пресвятою, а сучасні воїнські хоругви отримують від праху Коновальця «символічне благословення» продовжувати боротьбу. Тобто Коновалець тут постає частиною божества «Україна» і сам стає об'єктом поклоніння.

Окультизм чи сакралізація політики?

І нинішні дії влади щодо сакралізації української нації з одночасним переслідуванням Церкви не можуть не викликати запитань. Адже плани поховань національних героїв у Києво-Печерській лаврі викликають лише одну думку – у свідомості народу ними хочуть замінити Преподобних Печерських та інших святих Церкви. Але як ідея подібної підміни взагалі могла з'явитися? Хто міг це ініціювати?

На адресу найближчого оточення Зеленського вже не раз лунали звинувачення в захопленні окультними практиками. Найвагоміше підтвердження прозвучало у травні 2026 р., коли прокурор САП прямо зачитала в суді переписку Андрія Єрмака з якоюсь жінкою-астрологом, записаною в його телефоні як «Вероніка Фен-шуй Офіс»: судячи з переписки, Єрмак консультувався з нею, зокрема перед кадровими рішеннями про призначення на вищі державні посади.

Це дало підставу деяким блогерам говорити про те, що в Україні державні рішення приймаються ворожками і чаклунами. До цього додаються менш підтверджені, але резонансні історії: колишня прес-секретар президента Юлія Мендель стверджувала, що оточення Єрмака запрошувало «магів» з Ізраїлю, Грузії та Латинської Америки і практикувало ритуали на цвинтарях, а при будівництві пов'язаного з цим оточенням комплексу «Династія», за деякими даними, використовувався пісок, вивезений з території цвинтаря.

Звичайно, це все досить розрізнена інформація, на підставі якої ще не можна робити якісь однозначні висновки, але картина складається щонайменше насторожлива.

Ми не будемо стверджувати, що влада свідомо перетворює християнську Україну на напівязичницьку або окультну – для цього все ж немає достатнього фактажу. Але та картина, яка вже склалася в нашій країні на сьогоднішній день, дозволяє зробити висновок про цілеспрямовану сакралізацію державної політики.

Еміліо Джентіле: сакралізація політики

Одним із провідних учених, які досліджували феномен сакралізації політики, є італійський історик Еміліо Джентіле. У 2003 році він отримав премію Ганса Зіґріста Бернського університету, а найвідоміша його книга на цю тему називається «Політика як релігія» (Politics as Religion).

Джентіле стверджує, що політика здатна набувати релігійного виміру і без віри в Бога: предметом сакралізації може стати цілком земна реальність – нація, держава, партія, клас. Навколо цієї реальності вибудовуються міфи про минуле, з'являються герої, створюються обов'язкові тексти, символи і ритуали, а вірність їй стає моральним абсолютом, заради якого людина готова пожертвувати і собою, і іншими людьми.

Якщо з цієї точки зору подивитися на наведені вище приклади різних містерій та ідеологій, то все сходиться. Згідно з Джентіле, молитви, ритуали і культ героїв – це лише початок процесу, який поступово проходить кілька стадій: сакралізовані символи перестають співіснувати з іншими цінностями і починають їх витісняти; сакралізована спільнота стає мірилом добра і зла, а незгода з нею перетворюється з іншої точки зору на єресь – і тоді незгодний стає ворогом народу і відступником; держава переходить від управління громадянами до формування «правильної людини» через обов'язкові міфи і ритуали, а будь-який сумнів у сакральності нації жорстоко переслідується.

У своєму апогеї така політична релігія починає сакралізовувати і насильство: боротьба, війна і самопожертва стають не трагічною необхідністю, а засобом «морального очищення» і відродження спільноти.

Висновок: політична релігія і Церква

При цьому така політична релігія не обов'язково повинна знищувати храми. За Джентіле, вона може співіснувати з історичною релігією, включивши її у власну міфологічну систему і відвівши їй підпорядковану, допоміжну роль. Церква залишається затребуваною як інститут, який бере участь у прославленні потрібних державі героїв, підтримує національний міф і дотримується ритуалів. Судячи з усього, така роль УГКЦ і ПЦУ цілком влаштовує.

Але це також показує одну з причин, чому УПЦ так уперто чинить опір спробам влади нав'язати їй свої вимоги, переробити її на свій лад. Адже це, зрештою, може призвести до того, що УПЦ змушена буде погодитися стати інструментом утвердження і сакралізації сьогоднішньої державної політики: погодитися з тим, що на місце Христа буде поставлена Україна, що замість Десяти заповідей Біблії люди житимуть за Декалогом націоналістів, і так далі.

Християнин може бути законослухняним громадянином своєї країни, але він не може воздавати релігійне поклоніння нікому іншому, крім Бога. Слова Христа гранично жорсткі в цьому питанні: «Господу Богу твоєму поклоняйся і Йому одному служи» (Мф. 4, 10).

Читайте також