Чи можна вбивати ченця за «неправильну» відповідь на «Слава Україні»?

У Святогірській лаврі вбили ченця Варсонофія. Фото: СПЖ

23 серпня 2026 року на території Святогірської лаври на насельників обителі напала група невідомих. Чернець Варсонофій (Турянський) загинув, інок Григорій із проникаючим ножовим пораненням легені зумів усе ж таки самостійно спуститися до братських корпусів і покликати на допомогу, а Андрія Кириєнка, який мешкає при монастирі, відвезли до лікарні у важкому стані. За фактом того, що сталося, відкрито кримінальне провадження, слідчі дії тривають досі, і хто саме це зробив, офіційно поки що не встановлено.

Подробиці стали відомі через два дні, коли Андрій зміг говорити. За його словами, він сидів сам на верхньому майданчику біля храму, коли до нього підійшли троє у повному бойовому спорядженні – не ті звичайні військові, що перебували нагорі, а, як йому здалося, бійці якогось спеціального підрозділу, – і один із них вимовив: «Слава Україні». Андрій промовчав. Вимогу повторили, і тоді він відповів так, як відповіли б дуже багато православних християн: «Слава нашому Господу Богу. Спаси і збережи». Після цього його почали бити. Спочатку дерев'яним бруском від огорожі, а коли він спробував цей брусок утримати, в хід пішов ніж.

Близько сорока хвилин він пролежав у яру, втрачаючи свідомість, і чув десь нагорі постріли. Ченця Варсонофія братія знайшла в калюжі крові на майданчику Кирило-Мефодіївських сходів, і, за повідомленням лаври, останніми його словами були: «Слава Господу Ісусу Христу!.. Я монах».

Хто це зробив, має встановити слідство. Але є в тому, що сталося, сторона, яка не залежить від результату розслідування, і говорити про неї потрібно вже зараз. Живу людину поставили перед вибором – славити націю чи славити Бога. Вона обрала друге. І за це поплатилася.

«А що заважало відповісти правильно?»

Щойно з'явилися перші публікації про трагедію у Святогірській лаврі, як у мережі пролунало запитання – жахливе по суті, але таке, що заслуговує на серйозну відповідь: а що, власне, заважало ченцям відповісти «як належить»? Сказав би «героям слава» – і залишився б цілим.

І це запитання, тільки в іншому формулюванні, християнам уже ставили.

У Римській імперії від послідовників Христа не вимагали ні зречення від свого Бога, ні хули, ні підпису під якимись віровчительними формулами. Їм лише пропонували кинути жменю ладану на жертовник перед зображенням імператора. Тобто здійснити звичайний громадянський жест, який здійснювали всі мешканці Римської імперії, не вкладаючи в нього жодного сакрального змісту. Це було, як сказали б зараз, проявом патріотизму щодо держави. Християни від цього відмовлялися, і римські чиновники щиро не розуміли, звідки взялася така впертість. Чому комусь легше померти, ніж зробити те, що робить будь-яка «нормальна» людина?

Той, хто сьогодні запитує, що заважало ченцям «правильно» відповісти на «Слава Україні», по суті повторює те саме «римське» запитання.

Перші християни не були ворогами держави, але не погоджувалися воздавати імператору почесті, яких гідний лише Бог. Тут вони буквально слідували слову Христа: «Господу Богу твоєму поклоняйся і Йому одному служи» (Мф. 4:10).

Рівно те саме відбувається і сьогодні. Ченці Святогірської лаври підтримують свою країну, але не готові воздавати їй славу, яка належить лише одному Богу.

Критерій Андрія Шептицького

Розмова про те, де закінчується любов до свого народу і починається щось зовсім інше, для Церкви аж ніяк не нова, і найкраще її формулювання дав свого часу чоловік, якого ніяк не запідозриш у байдужості до патріотизму й України.

Греко-католицький митрополит Андрій Шептицький у 1941 році писав про те, кому має християнин воздавати славу:

«Проявом безбожжя є заміна словом "Слава Україні" одвічної хвали Ісусу Христу, якою прославляють Христа: "Слава І(сусу) Христу!" Очевидно, що ніхто з українців не може нічого мати проти вигуку "Слава Україні!", але заміна цим словом релігійного прославлення Христа є виразною тенденцією усунути Христа і поставити батьківщину на його місце, отже, є ознакою виразної безбожної тенденції, яка обманює наївних українських патріотів».

Шептицький заявляв, що «Україна взагалі не може існувати як самостійна держава, а тим більше бути славною державою без волі Царя царюючих і Господа пануючих Предвічного Бога І. Христа».

І ось запитання. Якщо уявити собі фантастичну ситуацію, в якій нападники зустріли б у Святогірську не «московських попів», а ультрапатріотичного митрополита Андрія Шептицького, чим би для нього закінчилася така зустріч? Тим самим, чим і для ченця Варсонофія?

Христос у рушнику і з прапором

У всій цій історії є деталь, яку неможливо було б вигадати.

Наступного дня після нападу, 24 серпня, клірик ПЦУ Іван Рибарук, настоятель храму Різдва Богородиці в селі Криворівня, записав відеозвернення, в якому назвав присутність УПЦ в Україні «присутністю ворога» і пояснив, що з цим ворогом слід боротися. Він звинуватив Українську Православну Церкву у просуванні «русского мира» як єресі етнофілетизму – коли нація ставиться вище віри в Бога. Не будемо розбирати, наскільки УПЦ далека від «русского мира». Справа навіть не в цьому.

На відео, де Рибарук міркує про етнофілетизм у своєму храмі, виразно видно статуетку Христа, обвиту рушником, а в руку Спасителя вставлено український прапор.

Тобто людина викриває підпорядкування Церкви національному після того, як сама ж вручила Богу національний прапор. При цьому вона не помічає тут жодного протиріччя. Просто в тій системі координат, у якій живе клірик ПЦУ, етнофілетизм виникає лише тоді, коли свою націю вище Церкви ставлять чужі. А от коли рівно те саме роблять свої, для цього обов'язково знаходиться якесь пояснення. Єресь, як зазвичай, виявляється виключно у сусіда.

Запитання до кожного

Нас багато років запевняли, що одне одному не заважає, що можна цілком спокійно славити Бога і славити націю, і що жодного вибору тут немає просто тому, що немає й протиріччя. Тепер ми знаємо: це неправда. Християнина ставлять перед вибором: або Бог, або нація. Або земне, або небесне. І військовий, який у Святогір'ї зажадав від насельників «правильної» відповіді на «Слава Україні», цей вибір не створив – він його лише озвучив. Вибір цей сформувався задовго до нього.

Христос сказав: «Хто любить батька або матір більше, ніж Мене, той недостойний Мене» (Мф. 10:37). І зверніть увагу, що Христос говорить про найсильніше, найприродніше і цілком законне людське почуття. Більше того, любов до батьків – не ідол, не пристрасть і не гріх, а пряма заповідь Божа. Але навіть вона не може стояти вище Нього. Тим більше не може стояти вище Нього держава, партія, армія або вимовлене вголос гасло.

Братія Святогірської лаври цього вибору не шукала. Ченці, напевно, й не припускали, що він взагалі може випасти на їхню долю. Але вибір прийшов до них сам – об одинадцятій ранку, біля стін храму, без попередження. Запитати себе, що скажу в таку хвилину я, варто вже зараз, не відкладаючи. Бо, судячи з того, куди все це рухається, чекати цього запитання нам, можливо, залишилося недовго. Може, набагато менше, ніж здається.

Читайте також