Пентархія з Римом: повернення до витоків чи новий розкол?

Константинополь відновить давню пентархію з Римом на чолі? Фото: СПЖ

На початку вересня 2026 року в Будапешті Константинопольський Патріарх Варфоломій виступив на XXVII Міжнародному конгресі Товариства права Східних Церков, присвяченому місцю єпископа Рима в католицькій та православній традиціях. У своїй промові він заговорив про значення давньої пентархії, тобто системи управління Церквою п'ятьма престолами (Рим, Константинополь, Александрія, Антіохія та Єрусалим), яка існувала приблизно від VI до середини XI століття – загалом близько 500 років із 2000-літньої історії Церкви. Він назвав ці п'ять престолів «п'ятиструнною лірою» Вселенської Церкви, яка має знову зазвучати в повноті своєї давньої гармонії.

Для цього він запросив предстоятелів Александрійського, Антіохійського та Єрусалимського патріархатів на зустріч 30 листопада на Фанарі.

Про п'ятий престол (або, краще сказати, перший) він заявив так: «Ми чаємо …> відновлення повного спілкування з Римською Церквою …> щоб Пентархія знову стала цілою».

З яким Римом збирається об'єднуватися Патріарх Варфоломій?

Як відомо, розрив із Римською Церквою прийнято датувати 1054 роком. На той момент у західному християнстві утвердилися два вчення, які в Православ'ї вважаються єретичними: сходження Святого Духа від Отця і Сина (філіокве) та верховенство римського понтифіка над усіма християнами. Причому це верховенство в першому тисячолітті досить істотно відрізнялося від нинішнього або, принаймні, інакше розумілося.

У своїй промові в Будапешті Патріарх Варфоломій представив першість Рима як служіння всередині п'яти престолів, а римського папу – як першого серед рівних. Іншими словами, Патріарх, судячи з його риторики, пропонує повернутися до устрою Церкви першого тисячоліття. Однак повертатиметься не Рим першого тисячоліття, а сучасний. А нинішня католицька церква вже зовсім не та, що була тисячу років тому. За минулі віки вона сформулювала цілий ряд догматів і віровчительних положень, які не можуть бути прийняті Православ'ям.

Найочевидніший приклад – влада папи. Чинний Кодекс канонічного права католицької церкви наділяє римського понтифіка зовсім не першістю серед рівних, а владою «верховною, повною, безпосередньою та універсальною» (канон 331). До цього додається догмат про папську непогрішимість у питаннях віри та моральності.

Католицизм не має наміру відмовлятися ні від догмату про владу папи, ні від інших: про непорочне зачаття Богородиці, про чистилище та решту.

Повне євхаристійне спілкування передбачає єдність віри. Католики від своєї віри відступати не збираються. Чи готовий Патріарх Варфоломій відступити від своєї? Або він пропонує просто заплющити очі на все це?

Відповіді він поки що не дав.

Але не лише догмати розділяють сьогодні католиків і православних. На Сході та Заході сформувалися багато в чому різні духовні культури.

Характерний приклад – розуміння спасіння. У католицтві це юридична модель, сформульована в XI столітті Ансельмом Кентерберійським: гріх – це образа Божої честі, що вимагає задоволення (satisfaction). З цією логікою пов'язана й практика індульгенцій, яка настільки дискредитувала християнство в пізнє Середньовіччя. І хоча тодішніх зловживань сьогодні на практиці вже немає, сучасний католицький катехизм і досі визначає індульгенцію як звільнення від «тимчасового покарання» за вже прощені гріхи та говорить про «скарбницю задоволень Христа і святих».

Різниться і сама культура благочестя. На Заході у другому тисячолітті з'явилися культи Найсвятішого Серця Ісуса та Божого Милосердя, особливе захоплення стигматами, приватними одкровеннями та вельми емоційною містикою цілого ряду святих. Наприклад, у 2024 році папа Франциск присвятив культу Серця Ісуса цілу енцикліку «Dilexit nos». У ній він докладно цитує видіння Маргарити Марії Алакок (XVII століття): Христос являє їй Своє палаюче серце і занурює в нього її власне – так, що воно стає «як маленький атом, поглинений вогненною піччю».

Православна містична традиція, навпаки, закликає до тверезості, критичного сприйняття видінь і уважного огородження себе від прелесті.

Тому об'єднати католиків і православних набагато складніше, ніж просто знову поставити римського єпископа на перше місце давнього диптиха.

Пентархія як продукт Середньовіччя

Ця система управління Церквою сформувалася досить пізно, приблизно у VI столітті, на тлі геополітичних умов, що склалися тоді. Християни перших століть її ще не знали.

У документі «Соборність і першість у першому тисячолітті», ухваленому Міжнародною змішаною комісією з богословського діалогу між Католицькою та Православною Церквами у вересні 2016 року, прямо сказано: «Між IV і VII століттями здобув визнання порядок п'яти патріарших престолів».

Формально пентархія закінчилася в 1054 році, після розриву стосунків між Римом і Константинополем. Але ще раніше, приблизно у VII столітті, після мусульманських завоювань Палестини, Сирії, Єгипту та Північної Африки, вона дуже сильно видозмінилася. Християнські громади під владою мусульман збідніли й помітно скоротилися. Життя християн, а надто ієрархів, у мусульманському середовищі стало небезпечним.

У наступні епохи патріархи Антіохійської, Єрусалимської та Александрійської Церков часто подовгу проживали в Константинополі, критично залежали від Константинопольського патріарха та візантійського імператора (а після 1453 року — від турецького султана), ними ж призначалися й перебували на їхньому утриманні. Своїми церковними структурами вони часто керували лише номінально. Вже тоді пентархія перетворилася, по суті, на декорацію. Після того як 1589 року Московська церква стала патріархатом, виникла ідея свого роду нової пентархії, де місце п'ятого східного престолу посіла Москва. Однак відновленням давньої пентархії в прямому сенсі ця конструкція так і не стала.

Особливо показовим є пояснення того, чому серед цих п'яти патріарших престолів опинився Константинополь. Правила II та IV Вселенських Соборів пояснюють це переважно політичними чинниками: місто є «новим Римом» і «градом царя та синкліту», тобто столицею імперії, де перебувають імператор і сенат. Сьогодні, як ми знаємо, немає ні імперії, ні імператора, Константинополь давно не столиця, називається зовсім по-іншому — Стамбул, а християн там майже не залишилося. Але всупереч досить чіткій мотивації правил Вселенських Соборів глава Константинопольського Патріархату претендує на те, щоб бути «першим без рівних» у всьому Православ'ї.

Чи є в церковних ієрархів розуміння, що намагатися відродити ті форми управління Церквою, які існували тисячу років тому, — означає перетворити сьогоднішню Церкву на пам'ятник Середньовіччю?

Вочевидь, так, таке розуміння є, але висловлюється воно дуже дипломатично.

Навіть православно-католицький діалог не пропонує механічно відтворити давню систему. У червні 2023 року на XV пленарному засіданні тієї ж Міжнародної комісії в Александрії було ухвалено документ «Соборність і першість у другому тисячолітті та сьогодні», в якому йдеться: «За нових обставин потрібне нове й належне застосування того самого основоположного принципу».

Проте головне питання при відродженні давньої пентархії в іншому: чи мають решта Помісних Церков стати Церквами другого gatunku? Беззастережно приймати рішення п'яти престолів? Чи на них чекає щось інше?

Куди подіти решту Помісних Церков?

Патріарх Варфоломій уже намагався заговорити про відродження пентархії. Ще 1–3 вересня 2011 року він збирав на Фанарі предстоятелів давніх патріархатів: Александрії, Єрусалима та Антіохії (Антіохійського патріарха представляв єпископ Ісаак Апамейський). Учасником зустрічі був також предстоятель Кіпрської Церкви. СПЖ згодом прямо називав тодішній формат спробою відродження «неопентархії».

Однак результат тієї зустрічі надзвичайно показовий. Після обговорення її учасники запропонували Варфоломію скликати «Синаксис Патріархів і Предстоятелів Православних Автокефальних Церков». Тобто вони не взяли на себе відповідальність говорити за все Православ'я.

Такий Синаксис предстоятелів відбувся 6–9 березня 2014 року і був заявлений як важливий етап підготовки Собору на Криті, який патріарх Варфоломій замислював як всеправославний. Цей Собор відбувся у 2016 році, але оскільки чотири Помісні Церкви відмовилися брати в ньому участь, всеправославним він фактично не був.

На Синаксисі 2014 року з вуст патріарха Варфоломія лунали зовсім інші промови. Він позитивно оцінював існування системи автокефальних Помісних Церков і заявляв, що вона дозволяє уникнути чужої православній екклезіології ідеї «універсальної влади» однієї Помісної Церкви або її предстоятеля. За його словами, «Православна Церква являє собою спілкування автокефальних і самоврядних Православних Церков».

А говорячи про майбутній Собор на Криті (всеправославний – у розумінні Фанара), Патріарх Варфоломій нагадав про давню пентархію, але одразу зробив висновок: оскільки у другому тисячолітті з'явилися нові патріархати й автокефалії, «усі визнані автокефальні Церкви повинні бути представлені».

Виходить цікава картина: у 2011 році патріарх Варфоломій обстоював відродження пентархії, у 2014-му – говорив про важливість усіх Помісних Церков, а у 2026-му – знову закликає до звучання «п'ятиструнної ліри» пентархії. Але куди подіти решту струн?

Звичайно, ніхто не збирається скасовувати автокефалію Сербської, Румунської чи Грузинської Церков. Але якщо лише п'ять Церков несуть «особливу відповідальність за долі Православ'я», то що мають робити решта? Адже в такому разі вони опиняються відстороненими від ухвалення найважливіших рішень. А виконувати ці рішення їм пропонується, просто поклавшись на «мудрість» членів пентархії, а доки об'єднання з католиками немає – чотирьох патріархатів.

Але наскільки вони мудріші за решту? Звичайно, у нас немає приладу, що вимірює «мудрість» церковних престолів. Проте ось трохи статистики: чотири патріархати налічують у сумі, за різними підрахунками, від 5 до 8 тисяч парафій, тоді як решта Помісних Церков – від 70 до 76 тисяч. Тобто в кращому разі чотири патріархати представляють лише 10 % усіх православних громад. Монастирів у чотирьох патріархатах від 300 до 350, в усіх решті Церков – від 2200 до 2600. Духовних навчальних закладів у чотирьох патріархатах від 10 до 15, у решті Церков – від 110 до 130.

Іншими словами, нам пропонується, щоб найважливіші рішення за всю Церкву ухвалювала лише десята її частина. А якщо уважно подивитися на сьогоднішнє становище цих чотирьох патріархатів, картина стає ще більш неоднозначною.

Сучасне становище чотирьох давніх патріархатів

Довготривалі та міцні стосунки Константинопольського патріархату з Держдепартаментом США і взагалі з американським істеблішментом – це загальновідомий факт. На сайті СПЖ є кілька публікацій з аналізом цих стосунків.

До якого рівня сягають ці відносини, можна судити за висловлюваннями покійного патріарха Афінагора (Спіру), якого нині дуже шанують і іменем якого названо престижну премію, що її вручають архонти Константинопольського патріархату.

Наприклад, у 1948 році він заявив кореспонденту американської газети Evening Independent: «Я завжди просуватиму Америку й американські інтереси, житиму американськими ідеалами та проповідуватиму їх». А в 1957 році він сказав американському генконсулу Роберту Майнеру, що «він і його відомство (Константинопольський Патріархат – Ред.) завжди перебувають у розпорядженні Державного департаменту для сприяння будь-яким можливим чином зовнішньополітичним цілям уряду США».

Єрусалимський патріархат зазнає величезного тиску з боку сіоністських груп, а також фінансових труднощів. Нещодавно йому вдалося отримати від уряду Греції фінансування на реставраційні та дослідницькі роботи.

Причому Єрусалимський Патріархат не єдиний, кому допомагає Греція. Александрійський Патріархат отримує звідти ще суттєвішу й систематичнішу підтримку. Греція взагалі фінансує штатні посади, зарплати, страхування та пенсійне забезпечення частини духовенства давніх патріархатів, а офіційні представники Афін прямо називають цю допомогу засобом забезпечення стійкості патріархатів і збереження їхнього греко-православного характеру.

Антіохійський Патріархат перебуває, мабуть, у найважчому становищі з-поміж давніх східних кафедр. Його канонічна територія – це переважно Сирія та Ліван, які переживають війну, економічну кризу й політичну нестабільність. Від початку сирійської війни чисельність християн у країні, за оцінками, скоротилася приблизно на 80 %, а після зміни влади в грудні 2024 року патріархату доводиться заново вибудовувати відносини з новим керівництвом Сирії та домагатися гарантій безпеки й рівноправності християн.

Тобто особливу відповідальність за долі Православ'я пропонується покласти на Помісні Церкви, які перебувають у сильній залежності від світських урядів, а у випадку з Антіохійським та Константинопольським патріархатами – від влади країн з мусульманською більшістю.

Висновки

Прагнення до єдності християн саме по собі, безумовно, добра справа. Тисячолітній розрив між Сходом і Заходом – це трагедія, яку всі хотіли б подолати. Але єдність Церков має ґрунтуватися на єдності віри, а не на домовленостях церковних дипломатів. Тим часом саме віра опиняється на периферії обговорень. У центрі – питання першості, ніби їх не розв'язав Сам Христос: «...хто хоче бути першим, будь із усіх останнім і всім слугою» (Мк. 9, 35).

Від того, що римський папа посяде своє місце в пентархії, нікуди не подінуться ані католицькі догмати, сформульовані в другому тисячолітті, ані відмінності в богословських і духовних традиціях.

Не менш дивною виглядає спроба відновити адміністративну конструкцію християнської імперії в зовсім іншому світі. Кілька століть пентархія була важливою формою життя давньої Церкви. Загалом вона відповідала тогочасним геополітичним умовам: імперія, монархія, станове суспільство тощо. Без повернення цих умов відродження пентархії виглядатиме як комічний анахронізм.

Сьогодні патріарх Варфоломій мріє про те, щоб знову зазвучала «п'ятиструнна ліра». Образ гарний, але за півтори тисячі років у Православ'я з'явилися й інші струни. І якщо заради давніх «п'яти струн» їм запропонують замовкнути чи звучати півголосом, пентархія стане не інструментом церковної єдності, а ще однією причиною розділення.

Читайте також