Обитель, збудована на зло королю

Захист Православ'я в Мінську. Фото: СПЖ

Наприкінці XVI століття в Мінську було десять православних церков і один костел. Через кілька десятиліть після Берестейської унії 1596 року картина змінилася. Вознесенський, Миколаївський, Троїцький, Косьмодем'янівський монастирі один за одним перейшли до уніатів. У православних залишилася лише замкова церква Різдва Пресвятої Богородиці.

Зміни настали не одним махом, а звершувалися поступово, рік за роком. У 1613 році Богородице-Різдвяний храм ще вдалося відстояти. Цікаво, що допоміг у цьому протестант – князь Януш Радзивілл. Але в 1616 році міський магістрат оголосив, що православне братство розпалося, і уніати отримали його майно. У 1622 році храм згорів.

Мінським православним міщанам потрібно було вирішувати: змиритися перед іновірним гнітом чи відроджувати Церкву заново. Вони обрали друге.

Три ділянки від вдови та проігнорований указ

Усе почалося з подарунка. 23 листопада 1611 року одна вдова (за деякими відомостями, це була княжна Авдотья Друцька-Горська) передала під новий монастир три міські ділянки. Наступного року городяни зібралися й підписали братський акт. Підписів було понад п'ятдесят. Імена перших братчиків згадують у Мінську на богослужінні досі. Так з'явилося Петропавлівське братство – союз мирян, які взяли на себе піклування про храм, школу та вбогих.

Будівничими були ченці з Вільни на чолі з ігуменом Павлом (Домживою). Наприкінці 1613 року головний храм уже було зведено. Новий монастир підпорядкували віленському Свято-Духівському монастирю. Пізніше король Владислав IV у своїй грамоті зафіксує дві дати заснування братства: 1612 рік, коли «обивателі» вирішили його створити, і 1613 рік, коли було збудовано церкву.

Бійка біля шкільних воріт

Головною гордістю братства стала школа. Вже у 1617 році тут викладали ченці-бакалаври, а ректором був ігумен Гедеон. За партами сиділи сини шляхти й міщан. Частина учнів жила при школі, в бурсі.

17 лютого 1617 року ігумен Гедеон поскаржився магістрату, що учні уніатської школи «били й мордували учнів Петропавлівської школи». У 1619 році над братством нависла серйозніша біда. Воєвода Петро Тишкевич зібрався закрити храм, монастир і школу. Братчики подали протест. Монастир зберігся.

Дозвільна грамота

Перелом настав у 1633 році. 18 березня король Владислав IV видав братству привілей – грамоту про права. Вона визнавала Петропавлівське братство спадкоємцем старого православного братства. Відтоді воно могло утримувати школи, богадільню і навіть друкарню. А доми братчиків звільнялися від податків.

Щоправда, з друкарнею вийшла дивна історія. Дозвіл на неї в братства був, але жодної книги, надрукованої в Мінську братчиками, досі не знайдено. Можливо, їхній верстат так і не запрацював. А може, книги просто не збереглися. Відповіді на це питання в істориків поки немає.

Облога і знищення братського дітища

Королівська грамота захищала братство на папері, але не завжди рятувала в житті. У 1691 році уніатський священник Салган Юревич із натовпом увірвався в монастир. Архімандрит Петро (Пашкевич) із братією три дні відбивалися зброєю та камінням.

Через сорок з лишком років, у 1734 році, трапилося щось іще дикіше. Шляхтичі в'їхали до храму просто на конях, стріляли в престол, а монахам обпалювали очі свічками.

У другій половині XVIII століття монастир занепав. Після пожежі обвалилися склепіння, взимку в храмі лежав сніг. Монахи перебралися до келій жіночого монастиря й жили з милостині.

Братії ставало дедалі менше. У 1766 році тут залишалися ігумен, два монахи та два послушники. А школа, за яку братство колись боролося і протестувало, припинила своє існування. 30 серпня 1748 року братчики так і написали Синоду: «Школу знищено».

Імена, які пам'ятають віками

Здавалося б, історія закінчилася поразкою православних. Школи немає, храм у руїнах, ченців залишилося всього п'ятеро. Але храм, який міщани збудували всупереч королівському указу, пережив і уніатські напади, і пожежі, і запустіння. Сьогодні це Петропавлівський собор у Мінську.

Саме в ньому досі поіменно поминають за богослужінням підписантів братського акта 1612 року. Прості городяни, купці, ремісники і кілька шляхтичів не були святими чи національними героями. Вони просто не захотіли залишитися без місця для молитви й зробили все, щоб не допустити цього.ов.

Читайте також