Записки на проскомидію замість любовних обіймів
На кожному вінчанні хор оспівує мучеників. Для родин, яких розлучила війна, ці слова звучать по-особливому.
Наречений і наречена щойно випили з спільної чаші. Священник з'єднує їхні руки й тричі веде довкола аналоя. Лунає радісне «Ісаіє, ликуй». А слідом хор співає дивний тропар: «Святії мучениці, добре страждавшії, і вінчавшіїся, моліться до Господа помилуватися душам нашим». На весіллі – і раптом пісня про мучеників. Навіщо?
Отець Олександр Шмеман пояснював: «Означають шлюбні вінці славу і честь мучеництва». І додавав: «Бо шлях до Царства завжди мучеництво, тобто подвиг свідчення про Христа». Церква від самого початку говорить молодятам: шлюб – це не лише свято. Це ще й готовність щодня жертвувати собою заради іншого.
У мирний час ці слова здаються гарною метафорою. Але коли чоловік іде на фронт, а дружина залишається в тривозі сама з дітьми, вони стають дуже зрозумілими.
Історії святих сімей
Святі Адріан і Наталія прожили разом трохи більше року, після чого все в їхньому житті перевернулося. Це було в Нікомідії, на початку IV століття. Адріан, молодий чиновник, побачив, як мучать християн, і сам сповідав Христа. Його кинули до в'язниці.
Наталія була християнкою й до цього. Коли якось Адріан несподівано повернувся додому, вона вирішила, що чоловік зрікся віри й що його відпустили. І не впустила чоловіка на поріг, говорячи з докором: «Відійди від мене, відступнику від Бога…». Їй було страшно втратити чоловіка, але ще страшніше – пережити його богоодступництво.
Дізнавшись, що помилилася, Наталія зробила все, щоб бути поруч із коханим. Обрізала волосся, одягла чоловічий одяг і під виглядом юнака пробиралася до в'язниці. А коли Адріана стратили, вона тримала його руки й ноги, поки їх перебивали молотом. Після страти таємно взяла його руку й зберігала її в себе.
Ще коротшим було сімейне життя Тимофія і Маври. Тимофій був читцем у Єгипті. Незадовго після шлюбу й вінчання його заарештували за віру. Тимофій одразу покликав дружину: «Іди зі мною на доблесний подвиг цей». І Мавра відповіла: «І я того самого бажаю, чого й ти бажаєш».
Їх розіп'яли на хрестах, поставлених один навпроти одного. Дев'ять днів і дев'ять ночей вони висіли обличчям до обличчя й підтримували одне одного духовними словами. Останнє, що вони бачили в цьому житті, – очі одне одного.
Звісно, ми не бажаємо жодній із сучасних родин буквально повторювати їхній подвиг. Але в цих історіях є те, що знайоме багатьом: розлука, страх, неможливість обійняти коханого й зізнатися у своїх почуттях уголос. І, звісно ж, спільна віра, яка скріплює будь-який християнський шлюб.
Листи з табору
ХХ століття теж знало численні історії розлук подружжів. Священник Павло Флоренський писав дружині Ганні Михайлівні з Соловецького табору. В одному листі він говорить: «Дорога Аннулю, минуле не минуло, а зберігається і перебуває вічно, але ми його забуваємо і відходимо від нього». А через пів року зізнається: «У потоках слів не знайти свого слова, яке хотілося б сказати тобі».
Це відчуття знайоме тим, хто сьогодні пише коханому на фронт короткі повідомлення.
Хочеться сказати багато, а виходить лише «як ти?», «поїв?», «бережи себе». Але ці слова зараз дорожчі за яскраві освідчення в коханні.
Київський священник Анатолій Жураковський, опинившись у в'язниці, першим ділом, як не дивно, попросив дружину надіслати йому не їжу, а рясу. Навіть у неволі він хотів лишатися передусім священником. А до табірного міста Кемь до сповідника Романа Медведя якось приїхала дружина Ганна Миколаївна з донькою. Вони винайняли на три дні куток у бараку, щоб бодай трохи побути поруч.
Порада Златоустого
Святитель Іоанн Златоуст писав про шлюб задовго до таборів і окопів. Але деякі його поради звучать так, ніби написані для сьогоднішніх родин.
Він пропонував чоловікові говорити дружині такі слова: «Я всьому віддаю перевагу перед твоєю любов'ю, і ніщо не може бути для мене таким тяжким, як коли-небудь розлучитися з тобою».
Святитель говорив про сімейне життя в мирний час. Але його порада застосовна й нині, у воєнний. Християнське життя подружжя триває, навіть коли між ними сотні кілометрів.
Що можна зробити сьогодні
У Церкви є прості засоби для збереження духовної єдності родин, розділених відстанню. Можна подавати записки на проскомидію: тоді за здоров'я чоловіка священник перед Літургією виймає частку з богослужбової просфори. Навіть перебуваючи далеко, людина духовно присутня там, де її поминають у молитві. Це стосується як живих людей, так і спочилих. Можна молитися за близьких вранці й ввечері, своїми словами або за молитвословом – Бог почує все.
Можна також домовитися з чоловіком молитися в один і той самий час. Це добрий спосіб відчути, що ви завжди поруч. У хвилини, коли обоє стоять перед Богом, відстань стирається.
Апостол Павло, говорячи про подружжя, яке за згодою на час розлучається заради молитви, додавав: «А потім знову будьте разом» (1 Кор. 7:5). Він говорив про добровільне утримання в піст. Але ці слова застосовні й нині. Розлука – це ненадовго, «на час».
Звісно, буває дуже важко пережити довгу розлуку. Починається відчуження, ревнощі, мовчання, спокуса почати нове життя з кимось іншим. Про це одразу варто відверто говорити зі священником, якому ви довіряєте. Церква не дає готових рецептів, але духівник допоможе розібратися саме у вашій ситуації.
Доки смерть не з'єднає
У західній шлюбній присязі є слова про те, що шлюб триває «доки смерть не розлучить». Отець Олександр Шмеман зауважував, що православ'я про таке не говорить. Християнський шлюб триває безкінечно, а смерть і перехід у вічність навпаки з'єднують подружжя навіки.
У 1936 році в Києві онука священномученика Олександра Глаголєва, повертаючись уранці зі школи, побачила діда, який молився біля ліжка бабусі. Просто стояв і молився.
Таких трепетних хвилин у житті віруючої родини багато. Вони непомітні, про них не пишуть у житіях. Але саме з них складається те, що Церква називає мученицькими вінцями: щоденна вірність, молитва одне за одного, готовність чекати коханого, часом &ndash дуже довго.
Вінці, які вдягають на молодят у храмі, залишаються з подружжям назавжди. І під час випробувань стає особливо зрозуміло, для чого вони тоді їм були дані.
