Навіщо святі обителі перетворювали на державні в'язниці?
Історія християнської Європи зберегла пам'ять про часи, коли монастирі ставали місцем державного заслання. Там вирішувалися долі монархів і праведників.
У квітні 1042 року на вулицях Константинополя вирував бунт. Скинутий імператор Михаїл V разом зі своїм дядьком намагалися врятуватися. На царському кораблі вони втекли до Студійського монастиря, сподіваючись заховатися за святими вратами. Двері обителі розчинилися, але розлючений натовп швидко оточив храм.
Учорашній правитель судомно тримався за престол, вважаючи, що священний статус вівтаря зупинить переслідувачів. Марно. Охорона і городяни виволокли втікачів на площу й осліпили. Очевидець цих драматичних подій, історик Михаїл Псел, стояв неподалік і плакав. Згодом він зафіксував слова монарха, коли той перед карою назвав свою долю виправданою: «Бог справедливий, а справедливість карає мене тепер за скоєне».
Осліпленого Михаїла відправили спершу до обителі Елегмон, а потім заслали на острів Хіос. Для візантійської політики це був давній прийом. Постриг вважався цивільною смертю, яка дозволяла усунути політичного суперника без пролиття крові. Повноцінна страта загрожувала заколотами, а чернеча ряса навіки позбавляла прав на трон, зберігаючи людині життя. Подібна доля спіткала й імператрицю Ірину: у 802 році її заслали на острів Принкіпо, а потім перевели на Лесбос, де колишня володарка імперії заробляла собі на прожиток прядінням вовни.
За пів століття до втечі Михаїла V, у грудні 944 року, сини скинули імператора Романа I Лакапіна. Батька насильно постригли і заслали на острів Прот. Проте вже в січні 945 року змовників спіткав аналогічний фінал: їх позбавили влади й відправили на той самий острів. Колишній правитель зустрічав власних синів уже в іноцькому одязі. Згідно з хроніками, він процитував їм слова пророка Ісаї: «Я виховав і возвеличив синів, а вони збунтувалися проти Мене».
Закон замість плахи
Правова основа цього явища сформувалася задовго до візантійських палацових переворотів. Імператор Юстиніан у VI столітті затвердив Новелу, один розділ якої стосувався покарання за подружню зраду. Цивільний суд призначав винній жінці бичування, після чого її відправляли до монастиря. Чоловікові давалося два роки на роздуми. Якщо чоловік погоджувався пробачити дружину, він забирав її додому. Якщо ж за два роки примирення не відбувалося, жінка приймала постриг і залишалася в обителі довічно. Майно ділилося: дві третини отримували діти, а третина відходила монастирю.
Ув’язнення спочатку замислювалося як державна милість.
Воно давало людині час на виправлення і покаяння, замінюючи собою смертну кару. Проте з часом християнська обитель із місця духовного виправлення перетворилася на місце примусового ув’язнення.
Княжі кайдани в Києві
На руських землях практика монастирського заслання проявилася в XII столітті. У 1146 році під час міжусобної боротьби чернігівський князь Ігор Ольгович потрапив у полон. Його, закутого в «залізо», ув’язнили в Іоанівському монастирі Переяслава. Бранець тяжко захворів і попросив постригу. Єпископ Євфимій звершив над ним чернечий чин.
Хворого князя перевезли до Києва, де він прийняв схиму в Феодорівському монастирі. Колишній правитель хотів провести решту днів у молитовній самоті. Але політична боротьба не відпустила схимонаха. У вересні 1147 року київське віче ухвалило рішення остаточно розправитися з родом Ольговичів.
Розлючений натовп увірвався до храму просто під час богослужіння. Схимонаха витягли на вулицю й розтерзали. Чернечий чин не вберіг його від розправи, хоча сам князь уже повністю відмовився від мирської влади.
Земляні ями, найвищі укази
До XVI століття монастирська в'язниця стала звичним інститутом державного розшуку. У 1554 році в документах Соловецького монастиря з'являється ім'я першого офіційного в'язня. Ним став троїцький ігумен Артемій. Відтоді північна обитель перетворилася на головний каземат для релігійних і політичних дисидентів.
Через століття у ув'язненні опинився Патріарх Никон. У 1666 році після церковного суду опального первосвятителя заслали до Ферапонтового монастиря, а згодом перевели до Кирило-Білозерської обителі. Загалом він провів в ув'язненні п'ятнадцять років. Святішого охороняли пристав, сотник і двадцять стрільців, озброєних києм. Збереглося свідчення його духовної стійкості: колишній Патріарх власноруч зробив дерев'яний стілець і вирізав на ньому напис: «сей стілець зроблений смиренним Никоном патріархом в ув'язненні».
У XVIII столітті іншим центром заслання став Суздальський Спасо-Євфимієв монастир. З 1766 по 1902 рік через його арештантські приміщення пройшло понад чотириста осіб, серед яких були священники й ченці. У 1902 році там усе ще утримували в'язнів, причому деякі сиділи по 15 і навіть 20 років.
Система заслань була суворо бюрократизована. З 1835 року відправити людину до обителі можна було виключно за Найвищим велінням.
Папір проходив довгий шлях: від парафіяльного священника до єпархіального архієрея, потім до Синоду, до обер-прокурора й, нарешті, на стіл імператора.
Умови утримання вирізнялися вкрай суворістю. На Соловках будували земляні в'язниці: ями глибиною близько трьох аршинів, обкладені цеглою. В'язня опускали туди через люк, крізь який подавали їжу. У 1830-х роках арештантів утримували в тісних комірчинах розміром два на три аршини по двоє осіб. Померлих ховали в монастирському саду без хреста й напису.
Сектанти, які там утримувалися, часто вступали в богословські суперечки, що закінчувалися киданням одне в одного шматків хліба й ложок. Засланий фельдшер Колчин, отримавши доступ до секретного архіву, став першим істориком соловецького каземату. А настоятель монастиря архімандрит Порфирій (Карабиневич) у 1860-х роках так описував становище в'язнів: «Засланий і сидиш, отже, доки не змилосердиться й не припинить страждання смерть».
Останній кошовий отаман
Серед соловецьких в'язнів особлива доля випала кошовому отаману Запорозької Січі Петру Калнишевському. У 1776 році за особистим указом імператриці Катерини II старця було заслано на Північ. Він провів у монастирському ув'язненні 25 років.
.jpeg)
У 1801 році новий імператор підписав указ про його звільнення. Проте колишній отаман відмовився повертатися на батьківщину й вирішив залишитися в обителі до кінця своїх днів. Калнишевський упокоївся 31 жовтня 1803 року, а в 2015 році Українська Православна Церква прославила праведного Петра в лику святих.
Монастирські в'язниці скасовувалися повільно. У 1883 році соловецька в'язниця вперше за три століття виявилася порожньою, хоча остаточно її закрили восени 1903 року.
У Києві історія Кирилівського монастиря завершилася інакше. Після секуляризаційної реформи 1786 року обитель було закрито, а в 1803 році на її землях державна влада влаштувала лікарню для «божевільних».
Монастирські будівлі перетворилися на лікарняні палати. Монастирська земля знову прийняла знедолених людей, але тепер ними опікувалися лікарі, а не ченці.
