Подвійна гра архієрея в Перемишлі
Документи XVII століття зберігають розгадку складної драми, коли прості миряни взяли на себе захист давніх традицій.
1 червня 1606 року перемишльський єпископ Михаїл (Копистенський) ледве втримував у слабких руках гусяче перо. На столі перед ним лежав аркуш паперу, адресований з'їзду шляхти в Любліні. У цьому документі було відчайдушне прохання захистити людей від насильства, що чинилося на волинських і галицьких землях. Архіпастир писав, що унійна влада забирає храми, виганяє священників і примушує вірних змінювати віру «гвалтом і примусом».
Шановний старець знав, про що говорить. Йому лишалося жити менше трьох років, а за його плечима тяглася тінь складного рішення, що змінило долю всієї єпархії.
Подвійний розчерк пера в Сокалі
Влітку 1594 року в містечку Сокаль зібралися західноруські єпископи. Серед них був і перемишльський владика Михаїл. Ситуація навколо православних громад у Речі Посполитій із кожним роком ставала дедалі складнішою. Польська адміністрація обмежувала права міщан, а шляхта поступово переходила до латинського обряду.
27 червня 1594 року єпископ поставив підпис під документом, що виявляв його готовність підпорядкуватися римському престолу. Через рік, на новому з'їзді в Сокалі, він повторив цю процедуру. Згодом його ім'я було внесено до папської булли в число головних прихильників церковного об'єднання.
Але в серпні 1595 року сталася подія, що змінила хід історії. Єпископ Михаїл несподівано відкликав свою згоду. Він подав офіційний протест проти дій унійної партії. А восени 1596 року на православному соборі в Бресті його підпис опинився п'ятим під «Апофасисом» — соборним визначенням, що відкидало унію з Римом.
Унійний собор негайно оголосив владику Михаїла скинутим. Перемишльська кафедра перетворилася на поле юридичної та збройної війни. Унійний єпископ Іпатій Потій у листах до канцлера Лева Сапіги називатиме його «схизматиком» і вимагатиме від місцевого старости не допускати непримиренного архієрея до собору. Але скинутий єпископ продовжував служити. Всупереч офіційним заборонам він висвячував священників і дияконів не лише для своєї єпархії, а й для сусідніх земель, де православні парафії залишилися зовсім без пастирів.
Міщани проти королівських указів
Найпримітніше в цій історії те, що Перемишль розпочав опір задовго до архієрейських вагань. Поки єпископи вагалися й підписували папери в Сокалі, в самому місті вже діяла інша сила.
У 1592 році перемишльські міщани створили церковне братство. Це були прості ремісники, купці й цехові майстри. Вони вели уперту боротьбу за рівні права з польськими городянами. За законами Речі Посполитої православних мешканців обмежували в правах: їм забороняли обиратися до магістрату, займатися цеховими ремеслами та вільно відкривати освітні заклади.
Тоді міщани відкрили власну школу при кафедральному соборі. Вони не чекали королівських привілеїв.
Переконавшись у рішучості мирян, єпископ Михаїл підтримав цю ініціативу та надіслав листа до Львова з проханням прислати братчикам досвідченого вчителя — дидаскала.
Відтоді в Перемишлі паралельно розвивалися дві лінії захисту віри. Єпископ вів складну канонічну боротьбу, а міщани створювали соціальну інфраструктуру. Після позбавлення кафедри єпископ спирався на міську громаду, а громада знаходила в ньому законного архіпастиря.
На початку березня 1609 року владика спочив. Після його кончини у величезній державі залишився єдиний православний архієрей – єпископ Єремія (Тиссаровський) у Львові.
Столітній штурм єпископського замку
Кончина владики Михаїла не залишила Перемишль у спокої. Розпочалася столітня боротьба за єпископське крісло. На одну й ту саму кафедру одночасно претендували два ієрархи – православний і уніатський.
Архівні судові справи тієї доби схожі на хроніки феодальної війни. У середині червня 1636 року збройний загін православного єпископа Сильвестра (Гулевича-Воютинського) захопив Спаський монастир у Старому Самборі, де перебувала резиденція уніатського єпископа Афанасія Крупецького. Почалися взаємні позови, арешти майна та нескінченні скарги. Королівський трибунал позбавив єпископа Сильвестра громадянських прав, оголосивши йому інфамію. Лише через чотири роки сейм реабілітував архієрея.
Поки єпископи судилися і штурмували монастирі, перемишльське братство продовжувало свою роботу.
Братчики заснували притулок для бідних і хворих – шпиталь. У 1633 році вони відкрили власну друкарню.
Коли тиск на парафіян кафедрального собору став нестерпним, центр братського життя перемістився до Троїцького храму. Прості городяни друкували книги, навчали дітей, утримували старих і фінансували судові процеси, обстоюючи свої права на рідну віру.
Нічна таємниця королівського замку
Детективна розв'язка столітнього протистояння настала наприкінці XVII століття. 26 березня 1681 року в маленькій каплиці королівського замку у Варшаві відбулася таємна подія.
Єпископ Інокентій (Вінницький) разом зі львівським архієреєм Йосифом (Шумлянським) таємно склав католицьке сповідання віри. Протягом десяти років владика Інокентій публічно продовжував називати себе православним ієрархом, керуючи єпархією та беручи участь у справах громади.
Лише в 1691 році єпископ Інокентій відкрито оголосив про перехід усієї Перемишльської єпархії в унію.
Протистояння, що тривало століття, завершилося новим розчерком пера в єпископській канцелярії. Думки церковного народу ніхто не питав.
Здавалося, православна історія міста на цьому поставила крапку. Але братство відмовилося здаватися. Не маючи більше можливостей утримувати друкарський верстат у змінених умовах, перемиські міщани продали свою друкарню Львівському Успенському братству. Друкарські шрифти та верстати переїхали до Львова, щоб там продовжити випуск книг рідною мовою.
Єпископи змінювали свої погляди, підписували таємні декларації та штурмували замки. Але громада, створена звичайними міськими майстрами, пережила всіх архіпастирів-відступників, зберігши для нащадків православну віру.
