Чи варто християнину тужити за імперією?
Як християнину ставитися до втрачених держав: де закінчується вдячна пам'ять про минуле і починається підміна надії на Христа політичною ностальгією.
«Він змінює часи й літа, скидає царів і настановляє царів» (Дан. 2:21).
Пророк Даниїл бачив зміну царств зсередини історії, яка не щадила ні народів, ні їхніх святинь. І все ж над величчю земних держав він розрізняв владу Бога. Століття по тому апостол Павло скаже в Афінах, що Господь призначив народам часи й межі проживання, «щоб вони шукали Бога, чи не знайдуть Його, хоч би навпомацки» (Дії 17:26–27). Тут відкривається міра, якою християнин покликаний міряти історію: чи допомагає те, що ми будуємо й обороняємо, людині знайти Бога?
У минулому народів ми справді можемо розрізняти дію Промислу. Навернення правителів, припинення гонінь, будівництво храмів, поширення Євангелія – усе це заслуговує на вдячну пам’ять. Церква зберігає свідчення про допомогу Божу людям, від рішень яких залежали долі цілих країн. Але визнання Промислу не означає освячення кожного вчинку володаря. Бог діє в історії вільних і грішних людей, не перетворюючи їхні помилки на Свою волю.
Тому питання про жаль за імперіями не можна розв’язати одним зневажливим відмовленням від минулого. Можна оплакувати зруйновані святині, втрачений дім, загибель культури та страждання людей. Можна дорожити пам’яттю про державність, яка допомагала церковному життю. Небезпека починається там, де збереження певної держави стає для нас умовою збереження самої віри, а її відновлення – майже змістом християнської надії.
Царське помазання і межі влади
Біблійний образ помазаника Божого розкриває велич царського служіння. Давид покликаний пасти народ і відповідати за нього перед Богом. Християнська традиція сприйняла цей образ, оточивши царську владу молитвою й благословенням. Але обітниця про вічний престол Давидів виконується у Христі (Лк. 1:32–33). Жодна християнська династія не може привласнити собі безумовність Його Царства.
Православний государ приймає церковне помазання з рук священнослужителя. Тим самим його влада ставиться перед суд Божої правди: він потребує благодаті, настанови й покаяння.
Благословення не повідомляє правителеві непогрішності й не дає права розпоряджатися вірою. Старозавітний цар Озія, який намагався сам звершити кадіння в храмі, почув від священників рішучу відсіч (2 Хр. 26:16–21). Навіть царська велич не скасовувала меж священного служіння.
Разом з тим було б невірно стверджувати, що будь-яка державна влада існує лише за повноваженням духовенства.
Апостол Павло визнавав її службове значення ще в язичницькому Римі (Рим. 13:1–4). Церква благословляє правителя на відповідальне служіння, але не стає джерелом усіх його громадянських повноважень. І сама вона не отримує від государя ні свого священства, ні своїх таїнств, ні права благовістити.
Меч государя і слово пастиря
Держава покликана стримувати зовнішню дію зла, захищати слабкого, перешкоджати насильству. Невипадково апостол говорить про меч влади (Рим. 13:4). Іноді захист ближнього вимагає примусу. Це тяжке служіння в ушкодженому світі, і його не можна вважати морально нікчемним лише тому, що воно не є священнодійством. Але воно не здатне саме по собі зцілити людське серце чи породити віру.
У священника інший спосіб служіння. Його зброя – слово Боже, той «меч духовний», про який говорить апостол (Еф. 6:17). Вже літургійні облачення нагадують йому, що він стоїть перед Богом заради освячення людей. Той, хто звершує безкровну Жертву, покликаний приводити людину до покаяння, примирення та життя у Христі. Силове придушення не може стати методом пастирства.
Тому церковні правила обмежують поєднання священнослужіння з державним управлінням та військовими обов'язками. Про це говорять, зокрема, 81-ше та 83-тє Апостольські правила. При цьому духовну опіку над військовослужбовцями, поліцейськими чи ув'язненими необхідно відрізняти від прийняття клириком владних та силових функцій. Священник може прийти до військової частини чи в'язниці саме як пастир; це не робить його учасником каральної системи.
І церковне благословення влади не можна розуміти як дозвіл придушувати все, що влада оголосила неправдою. Захист людини від злочину не рівнозначний примусу її совісті. Правитель відповідає перед Богом за способи здійснення своєї влади, а пастир зберігає обов'язок свідчити про правду, в тому числі перед самим правителем.
Коли служіння змішуються
Історія знає обставини, в яких архієреї брали на себе цивільні обов'язки. За османського панування Константинопольський патріарх набув також громадських та адміністративних функцій представника православних підданих. Однак він не став візантійським імператором: ці повноваження здійснювалися всередині держави султана. У XX столітті архієпископ Макарій III став першим президентом Республіки Кіпр, а Румунський патріарх Мирон Крістя обіймав посаду прем'єр-міністра в 1938–1939 роках.
Такі приклади показують, наскільки тяжке історичне навантаження подекуди несе церковний ієрарх. Але цивільна влада не становить суті патріаршества.
Патріарх – єпископ, який несе також певне канонічне служіння першості та соборної єдності. Його титул не виникає з привласнення державних чи репресивних функцій. У таїнстві священства він не отримує іншого, вищого ступеня, ніж єпископський; при цьому його церковні обов'язки не можна звести до світського адміністрування.
Зворотне змішування відбувалося, коли государ підпорядковував собі церковне управління. Після заснування Святійшого Синоду в 1721 році російське церковне життя опинилося під посиленим державним контролем. Відома розповідь про Петра I, який вигукнув «Ось вам патріарх!», передається в історичній літературі як свідчення про його ставлення до церковної самостійності.
Петро фактично став патріархом – щодо тієї частини владних і адміністративних повноважень, які історично зосереджувалися в патріарха і тепер перейшли під контроль царя. Йдеться саме про прийняття управлінських функцій: імператор безпосередньо або через свого представника, обер-прокурора, впливав на церковне управління, призначення та господарські справи. Священичого служіння при цьому государю не передавалося: він не отримував архієрейського сану, не ставав звершителем хіротоній і не набував благодатних повноважень єпископа.
Святість не засвідчує безгрішності епохи
Православна імперія могла будувати монастирі й водночас обмежувати чернече життя. За петровських часів церковні дзвони вилучалися для артилерійських потреб; реформа 1764 року за Катерини II супроводжувалася масовим скасуванням обителей. Можна досліджувати державні мотиви цих рішень, але не можна викреслити їх із пам'яті заради цілісного образу благочестивого минулого.
Особливо гостро суперечність між офіційною православністю держави та свободою церковного сумління розкривається в долі священномученика Арсенія Мацеєвича, митрополита Ростовського та Ярославського. Ще за Єлизавети Петрівни він відмовився прийняти формулу синодальної присяги, що називала монархиню найвищою судовою інстанцією духовної колегії. Для нього це зачіпало сповідання Христа як Глави Церкви. Цей конфлікт тоді не призвів до його ув'язнення.
Подальше переслідування належить уже до царювання Катерини II. У 1763 році Арсенія позбавили сану за виступ проти вилучення церковних володінь; пізніше його становище погіршилося політичними звинуваченнями. У 1767 році його позбавили чернецтва й прирекли на ув'язнення під принизливим ім'ям «Андрій Враль». У 1772 році він помер у Ревельській фортеці. У 2000 році Руська Православна Церква прославила його в лику святих.
Перед нами святитель, який постраждав у державі, правительку якої церковно короновано і за яку возносили молитви. Його шанування не дозволяє вважати державне засудження остаточним вироком совісті.
Церква розпізнала святість у тому, кого імперська влада піддала приниженню. Благословення монарха не освячує кожного його рішення, а вірність Церкві може вимагати опору вимогам православного за сповіданням государя.
Святі свідчать про дію благодаті у свою епоху. Їхня святість не робить бездоганними всі порядки цієї епохи. Іноді вона виявляється саме в болісному зіткненні з ними.
Церква переживає свої земні опори
Святитель Іоанн Шанхайський у слові на Воздвиження Хреста Господнього згадує і допомогу царю Костянтину, і захист Церкви християнськими правителями. Але в тому ж слові він говорить: «зникали народи, гинули міста й держави, але гонима і навіть внутрішньо роздирана Церква стоїть непохитно». Його думка дозволяє водночас дякувати за зовнішній захист і пам'ятати, що життя Церкви не вичерпується цим захистом.
Протоієрей Сергій Булгаков у розділі «Православ'я і держава» формулює це прямо: «Церква існує нині без Царя, і її харизматичне становище, як і повнота її дарів, від цього не змінилися». Він розрізняє історично сформоване місце монарха і необхідне для церковного життя апостольське спадкоємство священної ієрархії. Державна підтримка здатна принести користь Церкві, але здатна й стиснути її свободу.
Ці свідчення не вимагають байдужості до долі вітчизни. Вони допомагають правильно переживати її історію. Якщо загинула держава, це величезна людська трагедія; однак із неї не випливає, що Христос став далі від віруючих або що Євхаристія втратила повноту. У зруйнованому храмі, в еміграції, в бідній громаді Церква живе тим самим Господом.
Єпископ і соборна єдність
Це розрізнення стосується й церковних установ. У зверненні «З приводу скликання “Великого Собору Православної Церкви”» преподобний Іустин Попович підкреслює: «Єпископ і збори вірних навколо нього є виразом і проявом Церкви, як Тіла Христового, особливо на Святій Літургії». Він застерігає від такого розуміння патріархатів, митрополій, автокефалій і пентархії, за якого історичні форми організації заступають єпископальний і соборний устрій Церкви.
Євхаристійні збори з єпископом не є адміністративною філією, що отримує частку благодаті з церковної столиці. Проте повнота місцевої Церкви не означає її самозамкненості. Єпископ зберігає апостольську віру і перебуває в соборному спілкуванні з іншими єпископами. 34-те Апостольське правило пов'язує єпископів і першого серед них взаємною відповідальністю: ні їхнє служіння, ні його першість не повинні перетворюватися на одноосібне свавілля.
Тому триматися свого законного єпархіального архієрея – означає зберігати через нього живу єдність із Православною Церквою, в її вірі, таїнствах і канонічному спілкуванні. Це не безумовне підпорядкування будь-якому особистому рішенню ієрарха і не заперечення соборних обов'язків. Патріархати мають дійсне церковне значення; проте жодного їхнього історичного устрою не можна ототожнювати з самим невичерпним життям Тіла Христового.
У цьому світлі слід розглядати й посилання на старечі настанови. В оприлюдненому духовному заповіті схиархімандрита Зосими Сокура міститься заклик триматися Руської Православної Церкви та Московського патріарха.
Текст звернений до певної чернечої громади і пов'язаний з її конкретними обставинами. Повага до духовного отця не вимагає перетворювати таку настанову на догмат про вічну незмінність юрисдикційних кордонів. Якщо ж із заповіту виводять, що належність до певної патріархії сама по собі слугує безумовною і загальною ознакою перебування у Вселенській Церкві, це вже набагато ширше твердження, і одного авторитету старця для нього недостатньо.
Питання віри і канонічного спілкування вирішуються соборно, всією Церквою. Цей принцип застосовний до будь-якої кафедри, якими б великими не були її історичні заслуги.
Прийдешнього шукаємо
Ми маємо право любити батьківщину, цінувати її історію, молитися за владу і трудитися задля справедливого суспільного ладу. Можна віддавати перевагу певній формі державного устрою та діяльно підтримувати те, що вважаєш добрим. Але християнинові необхідно зберігати внутрішню свободу: політична надія не повинна ставати умовою його вірності Христові, а невдача земної справи – причиною розпачу в Бозі.
«Не маємо тут постійного града, але прийдешнього шукаємо» (Євр. 13:14). Ці слова не знецінюють земного життя. Вони відкривають його призначення.
Наше ставлення до минулого і майбутнього має бути есхатологічним: усе, що відбувається, ми покликані співвідносити з Царством Божим, з перемогою Христа над гріхом і смертю, з обіцяним оновленням творіння.
Це Царство не виникає з нагромадження політичних успіхів. У Христі нам уже відкрито доступ до життя Самого Бога. У таїнствах, і особливо в Євхаристії, ми справді причащаємося життя прийдешнього віку. Це не лише спогад про минуле і не лише очікування ще не наявного дару: воскреслий Господь уже сповіщає нам Своє життя. А в Його Другому славному пришерті відкриється повнота того, чого ми нині причасні в таїнстві.
Тому шкодувати можна про загиблих людей, зруйновані святині та нездійснене добро. Дякувати слід за все, що допомагало людям шукати і знаходити Бога. Але перетворювати втрачену імперію на необхідну умову спасіння означало б покласти на тимчасове ту надію, яку може виконати лише Христос.
Церква зберігає пам'ять про земні царства. Живе ж вона Царством, якому не буде кінця.
