Коли твій син – святий
У кожного з величного сонму святих, котрі просіяли своїми подвигами на славу Господа, природньо, були мама і тато, було дитинство: перше слово, перший крок, перший зубчик.
Найчастіше, про батьків святих угодників Божих ми знаємо надзвичайно мало. Широкому загалу відомі імена святих Іоакима і Анни, батьків Пресвятої Богородиці, Захарії та Єлисавети, батьків Предтечі і Хрестителя Господнього Іоанна, святої Софії, матері мучениць Віри, Надії і Любові. Хтось згадає також святих Григорія і Нонну, батьків святителя Григорія Богослова, комусь спадуть на думку святі Завулон и Сосанна, батьки рівноапостольної Ніни. Та сказати, що поіменно знаємо, як звали тата і маму навіть нашого Небесного Покровителя, ми, на жаль, сказати можемо не завжди.
Напевне, якби батькам преподобного Сергія Радонезького, пам’ять якого Православна Церква вшановувала днями, Марії та Кирилу, у перші дні після їхнього весілля сказали, що їх син стане світочем Русі, а вони, за його прикладом, приймуть ангельський образ, ті неабияк здивувалися б. А хто б не здивувався?
…Марія і Кирил Радонезькі були заможною сім’єю бояр ростовського князя Костянтина ІІІ Васильовича. Їх маєток був неподалік Ростова Великого, на мальовничому березі річки Ішня. Звички боярина не раз дивували селян: в домі хіба пташиного молока немає, а боярин не гребує і простою роботою: то на полі за плугом ходить, то коня запрягає, то чистить у стайні. І бояриня під стать йому: красуня, з лиця – хоч воду пий, йде – наче лебідка пливе, а люди часто бачили її і на городі, і на птичому дворі, і біля корівника з дійницею молока. Обоє привітні, побожні, самі жили добре, побожно і до селян по-людськи ставилися.
Не довго у домі бояр Радонезьких було тихо – невдовзі веселе лепетання синочка-первістка Стефана розвіяло нудьгу і подружжя, і прислуги. Незабаром народився і ще один син, Петро. Щастю Кирила не було меж. Діти підростали, Кирил, як і раніше, їздив із ростовськими князями до злополучної Золотої Орди, Марія оберігала домашнє вогнище і чекала чоловіка. Подовгу молилася у храмі та ще часто стояла навколішки перед домашніми іконами, щоб чоловік неушкодженим повернувся додому.
Того вечора Кирил вже майже заснув. Стривожений голос дружини вивів його з напівсну.
– Кириле, мій пане, маю щось тобі сказати, – ніяково почала дружина.
Кирил рвучко підвівся, взяв Марію за руку:
– Що там, не тягни, кажи, Маріє.
– Я при надії. Дитя у нас, мабуть, буде, – посміхнулася жінка.
– Слава Богу! – втішено пригорнув дружину Кирил.
Марія не помилилася. Дитя й справді билося під серцем. Почувался жінка добре, тільки от хлопчик (а у неї і сумніву не було, що то саме він) ріс якимось незвичайним.
Якось Кирил і Марія стояли в храмі, звершувалася Божественна Літургія. Священик саме виголосив: «Вонемем! От Луки святаго Евангелия чтение…». На «Мир всем!» Марія разом із всіма схилила голову, як на весь храм почувся дзвінкий дитячий вигук. Жінка обімліла: голос немовляти лунав із її вже округленого живота. Тоді Марія подумала, що це – від втоми і спеки щось видається. Вдруге голос дитини почувся під час Херувимської. «Иже Херувимы тайно образующе, и животворящей Троице трисвятую песнь припевающе, всякое ныне житейское отложим попечение», ангельськими тонами виводив хор десь під куполами храму, а дитя йому вторило. Втретє, коли священик виголосив «Святая святым», вигук немовляти знову змусив озиратися присутніх. Додому бояри Радонезькі поверталися збентежені. Такий відкритий прояв милості Божої був для них несподіванкою.
Марія розуміла, що у неї під серцем особливе дитя, якому призначено стати вмістилищем Святого Духа. Жінка намагалася оберігати себе від негативних емоцій, дотримувалася посту, з потроєною силою і ревністю молилась. Кирил усіма силами беріг дружину від скверни і нечистоти. Якось, після вечірніх молитв, сповнене благодаті подружжя вирішило дати Богові обітницю – присвятити дитя, котре народиться, Всевишньому.
У третій день травня 1314 року у маєтку бояр Радонезьких було шумно і людно – народився хлопчик. Старенький священик місцевого храму, читаючи молитву на наречення, назвав хлоп’ятко Варфоломієм, що означає «Син радості», на честь апостола Божого.
– Радуйтесь и веселитесь, ибо будет ребенок сей сосуд избранный Бога, обитель и слуга Святой Троицы, – зненацька промовив протоієрей, коли Кирил із сином на руках уже виходив з храму.
Варфоломій ріс і справді особливим дитям. Численна челядь дивувалася: де таке видано, щоб грудне немовля відмовлялося від молока у середу і п’ятницю, а в інші дні тижня, якщо Марія їла хоч шматочок м’яса, хлопчик відвертав голову від материнських грудей. «Постником росте», – шепотілися служниці. Марія стала суворіше дотримуватися посту, зовсім відмовилася від м’ясних страв.
Варфоломій ріс розумним і слухняним хлопчиком. Тільки його недитячий аскетизм змушував батьків хвилюватися. Марія не раз переконувала сина зменшити суворість посту, щоб не зашкодити здоров’ю, та марно.
Щастя родини Радонезьких не могло затьмарити навіть те, що все частіше на стіл подавали парену ріпу і квашену капусту, олія стала з’являтися тільки на свята, а юшка стала такою рідкою, що аж світилося дно полумиска. Слуги один за одним порозходилися, колись заможні бояри ледве зводили кінці з кінцями. Що стало тому причиною? Та все потроху: і часті поїздки в Орду в найбільш непідходящий час, і непомірні ханські податі, і постійні набіги татар, що не давали спокою на Русі, і неврожай кількох останніх років, і нахабні московські намісники, що почувалися надто привільно без князівського ока.
Зрештою Радонезькі були змушені виїхати з Ростова і поселитися в маленькому містечку Радонеж, біля місцевої церкви на честь Різдва Христового.
Уже тут, в Радонежі, одружилося обоє старших синів Марії і Кирила. А найменший, Варфоломій, 20-річний юнак, усе рвався в монастир. Батьківський егоїзм тут зіграв не останню роль:
– Чадо! Трохи зачекай і потерпи для нас: ми старі, бідні, хворі і нікому нас доглянути, – нарікали батьки Варфоломієві. – Брати твої одружилися, ти ж думаєш, як догодити Богові. Але зажди, доглянь нас, і коли проведеш нас в останню путь, тоді й втілиш у життя свій замисел. Покладеш нас у труну, і сповниш своє бажання.
Йшли роки. Варфоломій смиренно доглядав стареньких батьків, а увесь вільний час присвячував молитві. Якось юнак повіз Кирила і Марію в сусіднє село. Там, за три версти від Радонежа знаходився Хотьковський Свято-Покровський монастир. Дорогою додому Кирил раптом попросив сина:
– Дитя моє! Варфоломію, синочку! Ти добре нас доглянув, але прийшла, певно, пора і нам подбати і про спасіння власної душі. Ти, синку, молишся за нас увесь час. Тепер треба й нам постом і молитвою непрестанною спокутувати гріхи і молитися за вас, наших діточок. Чи так я кажу, Маріє? – повернувся Кирил до дружини.
– Так, так, мій пане, – як завжди смиренно схилила голову жінка.
За кілька місяців Кирил і Марія предстали перед сином у іночеському вбранні, а минуло зовсім небагато часу – і в ангельському образі великої схими.
Йшов 1337 рік. Якось, рано-вранці Варфоломія покликали у обитель. Він не йшов – летів, як на крилах. Батьки стояли біля воріт монастиря.
– Благословляю, синку, – осінив хресним знаменням збентеженого Варфоломія батько.
– Хай Господь і Пресвята Богородиця тобі допомагають, – прошепотіла мати.
Варфоломій вклонився батькам до землі і побіг додому: «Зібратися, владнати все, і пошвидше в монастир», – билася думка в голові юнака. А вже наступного ранку в двері знову постукав хлопчик-послушник: Кирил і Марія вночі з миром відійшли до Господа.
Варфоломій з братами поховали батьків у тому ж Покровському монастирі. Уже після погребіння, Стефан, Петро і Варфоломій вийшли з воріт обителі. Стефан після смерті дружини і так майже не покидав монастир.
Шлях наймолодшого брата, з батьківського благословіння, лежав в інший бік. Стефан і Петро, прощаючись, самі того не знали, що обіймають майбутнього ігумена землі Руської, преподобного Сергія Радонезького, стовпа віри і надії православних.
Через багато років преподобний заповість: «Перш, ніж іти до мене, помоліться за спокій душ батьків моїх над їх гробом».
І православні молилися. І моляться. Святі Кирил і Марія Радонезькі, мабуть, і справді предстали біля Господа, і Він з радістю зустрів своїх вірних та чує їх праведні молитви. Недарма ж молитвенне звернення до преподобного і його батьків не раз рятувало людей від тяжких недугів. А через шість століть мощі преподобних схимонахів Кирила і Марії Радонезьких обрели нетлінними.
Вони прожили достойне, хоч і нелегке життя, сподобилися праведної кончини. І так, їх син – святий.
Читайте також
Новомученики XX століття: священномученик Олександр Харківський
Він прийняв священний сан досить пізно, у 49 років, а його святительське служіння проходило у непрості 1930-ті роки. Але всього цього могло й не бути...
Розум у пеклі, а серце в Раю
Практичне богослов'я. Роздуми над формулою спасіння, даною Христом старцю Силуану.
Новомученики XX століття: священномученик Дамаскин Глухівський
Єпископ Глухівський Дамаскин (Цедрик) був розстріляний у 1937 р. За життя перебував в опозиції до митрополита Сергія (Страгородського), проте канонізований Церквою.
Про що говорить Апостол у свято Успіння Богородиці
Апостольське читання цього дня дивовижно і на перший погляд не логічно. Воно ніби зовсім не відноситься до сенсу свята. Втім, розкриваючи нам таємниці богослов'я.
Проєкт ПЦУ та Брестська унія: що було, те й буде
Проєкт ПЦУ: участь у ньому держави, мотиви та методи, все це дуже нагадує Брестську унію 1596 р. Можливо, і наслідки будуть подібними. Якими саме?