«Який азіят? Він наш!», або На поклін до цілителя Пантелеімона

На початку серпня, у 9-тий його день, у Дерманському Свято-Троїцькому монастирі завжди багато народу – православні з усіх кінців Рівненщини поспішають сюди, щоби спільною молитвою вшанувати святого великомученика і цілителя Пантелеймона. Урочисте богослужіння традиційно просто неба, зворушливий спів хору насельниць обителі, багатолюдний хресний хід, над яким пливе вбрана квітами велика ікона з часточкою мощей святого цілителя, а як бонус – спокій на душі та дивовижне відчуття миру в серці, – такий-от безцінний подарунок можна отримати у цей день в Дермані.

Минулого року напередодні свята я з Захарією, моїм сином, сиділа на лавочці та грілася на серпневому сонечку. Справа була перед вечірньою, і ми чекали на наших київських друзів – родину лікарів, які щороку як і ми, приїжджають до Дермані помолитися та попросити заступництва святого цілителя біля Престолу Вседержителя. Малюк розглядав невелику заламіновану іконку, яку я вручила йому з надією хоч на кілька хвилин заспокоїти невгамовного хлопчика. На сусідній лавочці присіли бабусі у білих хусточках, напевно, місцеві, дерманські, парафіянки монастирського храму. Я півголосом відповідала на тисячу Захаркіних «що» та «чому». Розглянувши іконку, син почав розпитувати про те, хто зображений на ній, за п'ятим разом нарешті виговоривши складне «Пантелеімон».

– Синку, історія життя цього святого дуже цікава. Його батько був знатним язичником у місті Нікомидії, – почала я розповідь.

– А де це? – нетерпляче перебив Захар.

– Це в Малій Азії...
  
– Ти що це дитину вчиш дурницям всяким? – несподівано втрутилася в мою розповідь одна з бабусь на сусідній лавці. Сердито постукуючи палицею, вона несподівано жваво притопала до нас і сіла поруч із Захарією. Чесно кажучи, я не знала, як реагувати, і не зовсім розуміла, що зі сказаного мною так розлютило на вигляд цілком собі миролюбну бабцю. Засмагла, із жвавими блакитними оченятами на зморщеному личку, у білій хусточці та платті у дрібну квіточку, вона запитливо дивилася на мене, грізно зсунувши брови. Натрудженими сухонькими руками з покаліченими артритом пальцями вона спиралася на різьблену дерев'яну ключку і була чимось схожа на мою, світлої пам'яті, бабусю Надю. Поруч так само запитливо дивився Захарія, не розуміючи, що відбувається.
   
Миролюбно посміхаючись, я повторила останню фразу:

– Святий Пантелеймон народився в місті Нікомидії у Малій Азії, в родині... – обірвала на півслові, адже бабуся поруч мало не підскочила від обурення, сплеснувши руками.
  
– Ти що це зі святителя та цілителя нашого азіята робиш? Бач, що вигадала! – серйозно примружившись, пішла у словесну атаку старенька. – Наш він, на нашій землі народився. От не пам'ятаю тільки, чи то на Чернігівщині, чи то на Смоленщині. Чи на Полтавщині? Михайлівна, не пам'ятаєш? – обернулася до сусідки і, отримавши схвальний кивок, продовжила тираду:

– Вигадала таке, срамота! Басурманом яким святого Пантелеімонушку нашого зробила! У нього ж навіть ім'я наше. А з вигляду така зразкова, інтелігентна, прям вчителька, – викривала мене бабуся. – Який він азіят? Наш він! Він наш! – з виглядом переможця подивилася на мою розгублену фізіономію бабуся.

А я й справді не знала, що сказати. Вийшло прям як в одній з історій Наталії Сухиніної, чиї оповідання я іноді читаю Захару. Обидва мої сусіда на лавочці – син та бабуся – невідривно дивилися на мене. Ще дві бабульки свердлили мене поглядами з сусідньої лавки. Було і смішно, і трохи ніяково. Напружену ситуацію раптовим вибухом радісного вереску розрядив Захарія і, зірвавшись з місця, помчав назустріч отцю Іоанну, священику з Рівненщини і нашому давньому другу. Підлетів, обняв, потім, схаменувшись, чинно попросив благословення і, знову обхопивши за шию, щось зашепотів на вухо. До нас батюшка підійшов вже, мабуть, в курсі ситуації, адже благословивши і мене, і бабусь, діловито примостився посередині нашої чесної, але розбурханої компанії. Хвилинку посидів мовчки, а потім став розповідати, не відриваючи погляду від хреста на куполі монастирської церкви. Дивився вперед так, наче був уже там, у перші століття християнства, і бачив все на власні очі.

– Він був такий молоденький, худенький, віком, як твій, Ганна Григорівна, Василь, коли імператор послав його на смерть... Батьки обожнювали сина, хотіли, щоб він виріс мужнім і безстрашним юнаком. Євсторгій, батько, назвав його Пантолеон, що означає «у всьому лев». Мати його Єввула була християнкою, але не встигла виховати в правій вірі сина – померла дуже рано.
  
– Ой господи! – зойкнула Ганна Григорівна. – Так наш Пантелеймон і справді – азіят, з цієї, як її, Віфанії? От біда мені, старій дурепі, накинулася на рівному місці. Прости мене, дитинко! – ледь не плакала старенька, погладжуючи мою руку. Я мовчки приобійняла бабулю і разом з нею стала слухати розповідь батюшки. Знайомі для мене події сприймалися якось по-новому.
  
– Батько віддав здібного хлопчика до початкової язичницької школи, а після – на навчання до знаменитого у Нікомидії лікаря Євфросина. Незабаром про таланти Пантолеона стало відомо імператорові Максиміану. Той запросив розумного, красивого, красномовного, до того ж, як зараз сказали б – професійного юнака до себе, служити придворним лікарем. Навколо буйствовало язичництво, але, мабуть, молитви матері Пантолеона, святої Єввули (ми шануємо її пам'ять у березні), були почуті Господом. Юнак познайомився з пресвітером Єрмолаєм, що жив тоді в Нікомидії. Той розповів допитливому лікарю про християнську віру, і це зворушило серце Пантолеона. Якось юнак побачив на вулиці вже мертву дитину, яку вкусила отруйна єхидна. Пантолеон став побожно волати до Господа про воскресіння померлого хлопчика. Лікар вже вирішив: якщо Всевишній почує його благання, він прийме святе Хрещення. За молитвами Пантолеона дитина ожила, а єхидна розлетілася на шматки на очах у здивованих перехожих. Так Пантолеон став Пантелеімоном, що означає всемилостивий. Незабаром після сина прийняв Хрещення і його батько, Євсторгій, так само увірувавши. Був випадок, коли на його очах Пантелеімон, закликавши Господа, зцілив сліпого. Він взагалі уславився безоплатним і безкорисливим цілителем, присвячуючи весь свій час стражденним, хворим, знедоленим і бідним. Ім'ям Іісуса він допомагав усім, хто звертався до нього, і приходив до нужденних, де б вони не були. Відвідував у темницях в'язнів, лікував їх від ран. Скоро міські лікарі залишилися без роботи – всі хотіли лікуватися у Пантелеімона. Заздрісники обмовили молодого лікаря і донесли Максиміану, що той допомагає християнським в'язням.
  
Я крадькома подивилася на бабусь. Ті сиділи, як зачаровані, і слухали батюшкину розповідь. Захарка (коли тільки встиг) сидів на колінах у Ганни Григорівни і гриз печиво, слухаючи отця Іоанна. Той якраз розповідав про те, як Пантелеймон сповідав свою віру перед імператором. Батюшка, емоційно, наче все відбувалося на його очах, вигукнув слова цілителя: «Мій Бог – Іісус Христос! Вірую!»
   
– А потім відмовився принести жертву богам і зцілив розслабленого Іменем Іісуса Христа. Розлючений правитель стратив зціленого, а свого улюбленця віддав на муки. Господь явився своєму вірному і зміцнив перед стражданнями. Великомученика Пантелеймона катували довго і страшно.
  
Коли батюшка здавленим голосом став переказувати різноманітні муки, яких зазнавав святий цілитель, Ганна Григорівна схопилася за серце:

– От, біда яка! Басурмани, як мучили бідного! – стала голосити. – А що ж далі, отче?

– А далі, – усміхнувся отець Іоанн, – великомученик залишався неушкодженим і зі сміливістю викрив імператора. Тоді його кинули на розтерзання диким звірам у цирку. Але навіть звірі лизали йому ноги і відштовхували один одного, намагаючись торкнутися руки святого. Присутні в цирку стали кричати: «Великий Бог християнський!», і воїни імператора тоді погубили чимало безіменних мучеників, які прийняли смерть за Ім'я Господнє. Розлючений Максиміан наказав відрубати голову і цілителю.
  
Святого прив'язали до оливи на місці страти. Він став молитися, коли один з воїнів навідмаш вдарив його мечем, але зброя, на подив катів, стала м'якою і податливою, наче віск. З неба почувся Голос, що закликав великомученика у Небесне Царство. Вражені воїни впали перед святим на коліна і благали про прощення, відмовившись продовжувати страту. Пантелеймон сам попросив довершити почате, і пообіцяв, що вони знову зустрінуться. Воїни ридали, коли відсікали голову святому. Ще більший страх охопив їх, коли із рани потекло молоко, а масляне дерево вкрилося плодами. Багато присутніх тоді при цій страшній страті увірували в Христа. А тіло святого, кинуте у вогнище, залишилося неушкодженим. Святі мощі його у невеликих частинках зараз знаходяться по всьому православному світу. І у нас в монастирі теж. Але це ви знаєте і без мене, – отець Іоанн ще раз благословив нас і поспішив готуватися до вечірньої. За ним подріботіли старенькі. Ганна Григорівна, щоправда, затрималася і запросила нас після служби до себе на обід. Захарка радісно закивав:
  
– Ми ж прийдемо, правда, мамо?
  
– Прийдемо, спасибі вам, – не залишалося іншого варіанту і в мене. Ганна Григорівна, простившись, пішла наздоганяти подружок, а я ще кілька хвилин сиділа, замислившись. І справді, якщо сприймати глобально, святий Пантелеймон – він наш, рідний. Як і всі з великого сонму угодників Божих. І чудовий лікар, чию пам'ять ми приїхали вшанувати сьогодні, і святитель Спиридон Тримифунтський, і свята мучениця Татіана Римська, і преподобний Віталій Олександрійський, і свята мучениця Галина Коринфська, і Миколай-угодник, архієпископ Мир Лікійських, – всі вони рідні для кожної православної душі. Адже і у Господа нашого нема ані Геллена, ані Юдея, обрізання та необрізання, варвара, Скита, раба, вільного, але все та в усьому Христос, – пише апостол у своєму посланні. Так чому ж не можна вважати і настільки шанованого нами великомученика своїм, рідним?

Сьогодні, у продовження гарної традиції, ми, з допомогою Божою, знову приїдемо до Дерманя, до нашого, рідного святого. Сповідаємось, причастимося, помолимося на святковій Літургії разом з численними віруючими. Приложимся до ікони цілителя, поклонимось чудотворним образам Божої Матері – «Семистрільній», Казанській і «Троєручиці», пройдемо хресним ходом навколо обителі. Над нашими головами, вбрана квітами і вишитим рушником, буде велично плисти ікона святителя Пантелеймона. А після богослужіння разом із Захаркою та нашими киянами підемо в гості до нашої дерманської бабусі – Ганни Григорівни. Будемо сидіти разом з її дітьми за великим і дружним столом, а потім до темряви пити чай в альтанці під виноградом. Бабусін старший онук Василь (дійсно, правий був отець Іоанн, він чимось невловимо схожий на цілителя з монастирської ікони – такий же кароокий і кучерявий) принесе велику миску з пирогами. Будемо не поспішаючи ласувати ними і розмовляти про все на світі. Я не буду сперечатися з бабусею Ганною, а Захарія буде щебетати з нею про те, як довго ми їхали, і що бачили по дорозі, і що скоро в школу, і про щось ще, а старенька буде гладити його по світленьких кучериках і по-доброму посміхатися усіма своїми засмаглими зморшками. А над нашими головами на плетеній стіні альтанки біля Богородиці і Спасителя буде тихо мерехтіти іконка НАШОГО святого великомученика і цілителя Пантелеймона.

Читайте матеріали СПЖ тепер і в Telegram.

Читайте також