Притча: що таке вічне блаженство

Фото: wallhaven.com

Адже людині все може набриднути. Збентежений чернець не знаходив собі спокою, душа його журилася. Одного разу пішов він до лісу і зайшов в густу гущавину. Втомлений, присів на старий пеньок, і раптом йому здалося, що весь ліс засвітився якимось дивним світлом. Потім пролунав невимовно солодкий спів. У повному захопленні, чернець слухав ці звуки. Він забув про все на світі. Але ось, нарешті, спів припинився. Скільки часу це тривало – годину або дві, – монах не міг визначити, але явно не дуже довго. Хотілося б ще послухати.

Величезними труднощами монах вибрався з лісу і пішов у свою обитель. Але чомусь на кожному кроці старець дивувався, споглядаючи нові, незнайомі йому будівлі і вулиці. Ось і монастир. «Так що ж це таке, - сказав він про себе, – я, мабуть, не туди потрапив». Чернець увійшов за огорожу і сів на лаву поруч з якимось послушником.

– Скажи мені, ради Господа, брат, чи це місто N?

– Так, – відповів той.

– А монастир ваш як називається?

– Так то.

– Що за диво? – і старець почав докладно розпитувати ченця про ігумена, про братію, називав їх імена, але той не міг зрозуміти його і відвів до ігумена.

– Принесіть давній літопис нашого монастиря, – сказав ігумен, передчуваючи, що тут криється якась таємниця Божа.

– Твій ігумен був Іларіон?

– Так, так! – зрадів старець.

– Келар такий-то, ієромонахи такі-то?

– Вірно, вірно, – погодився старець і зрадів.

– Віддай славу Господу, отче, – сказав тоді ігумен. – Господь учинив над тобою велике чудо. Ті ченці, яких ти знав і шукаєш, жили триста років тому. У літописі ж значиться, що в такому-то році, такого-то числа і місяця пропав невідомо куди один із ченців обителі.

Читайте також