«Пікасо́»: перше кохання
Перше кохання. Фото: manikurwoman.live
Час дії: 1991 рік
Місце дії: Київ
Дійові особи: Михайло Камінський, Георгій, Настя Іщенко
Тоді ж із самого початку травня у стольному граді Києві зацвіли каштани. Весна набула своєї повної сили молодим листям на деревах, розквітлими тюльпанами, каштанами, бузком… Особливим повітрям, п'янким запахом молодості, кохання, очікування чогось світлого і радісного.
Володимирською гіркою гуляли, тримаючись за руки, гарні юнак і дівчина. Мишко Камінський та Настя Іщенко. Теплий вітер розвівав її волосся, і іноді воно потрапляло йому на обличчя. Він заплющував очі й завмирав від щастя. Як все дивно…
Вони провчилися вже майже дев'ять років в одному класі і начебто не помічали один одного. Колись він, бувало, смикав її за кіски, а вона у відповідь била його підручником по голові. У п'ятому класі він якось допоміг їй дотягнути макулатуру до школи, а в шостому дав списати контрольну з математики. У дев'ятому класі вони один час чергували разом у школі, він піднімав і ставив на парти стільці, а вона підмітала підлогу. Її іноді називали в школі «Мальвіною», після того, як вона зіграла її на якомусь ранку. Звичайна собі однокласниця.
А коли вони були в десятому, і на дворі було вже весняне бездоріжжя, вона якось промочила ноги, йдучи до школи. До шостого уроку в неї піднялася температура і вчителька відправила її додому. Дивлячись на болісний блиск очей Насті і нетверду ходу, вона сказала Мишку, що підвернувся під руку:
– Камінський, будь кавалером. Відведи бідну Настю додому.
Вдома у бідної Насті нікого не було. Батьки на роботі, старший брат в інституті. Мишко поставив її сумку в передпокої і нерішуче переступав з ноги на ногу. Кавалером він побув, додому Настю відвів… Але лишати її, таку нещасну, одну…
– Мальвіна, може, я посиджу тут із тобою?
Настя теж не хотіла хворіти на самоті.
– Посидь… Ти тут поки що роздягайся, я зараз.
Вона пішла до себе в кімнату, переодяглася в халат і залізла під ковдру. Її знобило.
Мишко роззувся, повісив куртку на вішалку і постукав до її кімнати.
– Так. Заходь.
– Може, ти хочеш їсти?
Вона заперечливо похитала головою. Мишко сів на краєчок ліжка і підтягнув ковдру, щоб краще її укутати. Поторкав рукою чоло.
– Ти вся гориш, Насте. Давай поміряємо температуру. Де в тебе градусник?
Їй важко було говорити, і вона кивнула на шафу.
Градусник показав тридцять дев'ять і один.
– Треба збивати температуру. У тебе є аспірин?
– У холодильнику, – сказала вона, стукаючи зубами.
Мишко приніс аспірин і склянку води. Став згадувати, що його мама робить у таких випадках.
– Тобі треба зараз добре закутатись і пропотіти. Давай, я тебе ще однією ковдрою вкрию. Де воно у тебе?
– Там, – вона кивнула на шафу.
Він дістав ватяну ковдру і закутав нею тремтячу Настю. Вона подякувала йому одним поглядом.
«Яка вона гарна… Настя…» – подумав він і раптом згадав:
– Так. І треба шкарпетки вовняні надіти. У тебе є?
– Там, – вона знову кивнула на шафу, – на нижній полиці.
Мишко знайшов шкарпетки, підійшов до ліжка і зніяковіло зупинився.
«Якось це вже все дуже...» – Серце швидко забилося. – «Не зовсім цнотливо…»
І тут він відчув, що страшенно хоче надіти їй ці шкарпетки. Він повільно відвернув краєчок ковдри і почав їх одягати. Коли його пальці торкалися її кісточок, по тілу пробігало солодке тремтіння. Він намагався протистояти цьому, але не міг. Всі його зусилля: не думати, не дивитися, не торкатися, були, як паперовий кораблик перед дев'ятим валом почуттів, що захоплювали його.
– Дякую, Мишко, – подякувала вона і шморгнула носом.
Одягнувши шкарпетки і заспокоївшись, він запитав:
– А в тебе липа вдома є?
Вона похитала головою.
– Липа – це найкращий засіб. Мені мама завжди дає, коли я хворію. Я збігаю додому, принесу.
Він побачив на її обличчі жаль і заспокоїв.
– Я швидко.
Щоб Настя не вставала з ліжка, йому довелося взяти її ключі. Він збігав додому, благо жив недалеко, і приніс сушений липовий цвіт. Відкрив чужим ключем чужу квартиру. Як все дивно.
Він сидів у Насті, доки не прийшли її батьки. Напував липовим чаєм і читав «Анну Кареніну» Толстого. Вони саме проходили з літератури.
«Як мені добре… Що це?»
Надвечір їй полегшало. Вона наполовину висунулась з-під своїх ковдр і посміхалася, дивлячись на нього: «Такий гарний… і як я раніше не помічала».
– Мишко. Приходь мене завтра провідати, – попросила вона, коли він уже йшов.
– Ну так. Звичайно, – зрадів уже по вуха закоханий Мишко.
* * *
Мишко з Настею свої стосунки не те, щоб приховували, але сильно не афішували. Кілька разів на тиждень вони зустрічалися після школи, гуляли в парку або їли в кафе морозиво. Іноді він приходив до неї гості робити разом уроки. Якось під час таких занять вони вперше поцілувалися.
Влітку вони часто ходили відпочивати на озеро у Пущі-Водиці. Якось Мишко завів її до свого храму. Показував ікони, розповідав: про церкву, про служби. Їй було цікаво, але після цього одного випадку бажання знову прийти до храму вона більше не виявляла, а Мишко не наполягав. Те, що він син священника і церковний паламар, було для неї дещо незвичайним. Але як до цього ставитися, вона поки що не знала. Була вона звичайною дівчиною, зі звичайної радянської родини, аж ніяк не обтяжена якимись релігійними догмами.
Спочатку Мишко просто не міг отямитися від кохання, яке захопило його, як лавина. Він був готовий дивитися на Настю годинами, не відриваючись. Готовий був слухати її голос, відчувати її присутність поряд із собою. Бувало, він дзвонив їй з телефонної будки на вулиці, і вони могли розмовляти годинами, не помічаючи часу. Так дивно це все…
Однак, коли справа дійшла до обіймання та поцілунків, він відчув докори совісті. Звичайно, ніяких натяків на вульгарність у цьому поки що не було, але все одно якось не стикувалося з тим, що він читав у духовних книжках. А як бути? Адже вона чекала від нього цього. І їм було так добре.
Одного разу, в один із походів на пляж, до них почали чіплятися якісь підлітки. Вони спочатку загравали з Настею. Насті це було неприємно. Мишко за неї заступився і отримав по шиї. Битися він не вмів зовсім. Та ніколи, власне, і не бився. В результаті отримав розквашений ніс, синець під оком та дбайливу трботу Насті, коли хулігани від них таки відстали.
Вдома Мишков зовнішній вигляд викликав відповідні питання. Довелося все викласти батькові, як воно є, з самого початку. Мишко ніколи йому не брехав, просто раніше не казав, що зустрічається з Настею. Тому тато перебував у щасливому невіданні щодо особистого життя старшого сина. А тут він зрозумів, що настав час хвилюватися і переживати.
Мишко думав, що батько сприйме новину про те, що в нього є дівчина, і що він уже встиг через неї побитися, в багнети. Але тато несподівано сказав:
– За жінку завжди треба заступатись. Чого б тобі це не коштувало. Особливо, якщо ти її любиш. А ти її любиш? – Він запитливо глянув на Мишка.
Мишко енергійно закивав головою.
Отець Олександр зрозумів, що необхідно серйозно поговорити із сином щодо того, як слід поводитися з дівчатами. Мишко був його первістком, і тому ніколи подібних питань у них у сім'ї ще не виникало. Тут слід було все добре обміркувати, знайти підхід до загадкової та суперечливої душі підлітка. Щоб часом дров не наламати. Адже вони зараз усі такі вразливі, ці підлітки.
Зате найкращий друг Георгій, коли Мишко дуже делікатно повідомив йому, що в нього є дівчина, ніяких підходів до «ранимої» Мишиної душі шукати не став, а рубанув відразу:
– Гріх, Мишко! Опам'ятайся!
На здивовані запитання: «А де ж тут гріх?», відповідав, що на жінок навіть дивитися – гріх, і таке інше.
Далі буде…
Читайте також
Новомученики XX століття: священномученик Олександр Харківський
Він прийняв священний сан досить пізно, у 49 років, а його святительське служіння проходило у непрості 1930-ті роки. Але всього цього могло й не бути...
Розум у пеклі, а серце в Раю
Практичне богослов'я. Роздуми над формулою спасіння, даною Христом старцю Силуану.
Новомученики XX століття: священномученик Дамаскин Глухівський
Єпископ Глухівський Дамаскин (Цедрик) був розстріляний у 1937 р. За життя перебував в опозиції до митрополита Сергія (Страгородського), проте канонізований Церквою.
Про що говорить Апостол у свято Успіння Богородиці
Апостольське читання цього дня дивовижно і на перший погляд не логічно. Воно ніби зовсім не відноситься до сенсу свята. Втім, розкриваючи нам таємниці богослов'я.
Проєкт ПЦУ та Брестська унія: що було, те й буде
Проєкт ПЦУ: участь у ньому держави, мотиви та методи, все це дуже нагадує Брестську унію 1596 р. Можливо, і наслідки будуть подібними. Якими саме?