Князь Володимир та його спадщина
Володимир Великий. Фото: 24tv.ua
Великий князь Володимир не був від народження високодуховною і побожною людиною. Були в його житті й помилки, і відверті проступки, і навіть злочини. Проте настав час, і він хрестив Русь, давши людям апостольську віру, що об'єднала їх у єдиний народ. Може постати запитання щодо імені вшанування великого князя – не з християнським ім'ям Василій вшановує його народ, а з ім'ям, з яким він відомий як язичник, що прожив більшу частину свого життя противником християнства.
Це парадокс. Саме з цим ім'ям увійшов в історію князь Володимир, подібно до того, як святі благовірні князі Борис і Гліб (у святому хрещенні Роман і Давид), княгиня Ольга (у хрещенні Олена) тощо. І навпаки – Луцький князь Святослав Давидович шанується Церквою як преподобний Микола Святоша, оскільки у 26 років, будучи позбавлений свого уділу, прийняв іноцтво у ньому і потрудився більше, ніж у князівстві. Народу він запам'ятався саме як Микола Святоша, і його ім'ям названо місцевість у Києві – Святошин.
Чому деякі князі (й не лише князі) шануються в Церкві зі своїм хрещальним ім'ям, інші навпаки – з мирським? Бо в якому виді діяльності вони більше потрудилися на благо свого народу, в такому їх і шанує народ та Церква. І святий Володимир, який чимало послужив становленню Православної Церкви, насамперед був великим князем, із князівським своїм ім'ям і увійшов до історії нашої землі.
Князь Володимир потрудився більше як правитель, а його християнське ім'я освячене його особистим, не громадським, молитовним подвигом.
Із літопису «Повість временних літ» ми пам'ятаємо, що князь-язичник у певний час переглянув свій світогляд. Його серце та розум зворушила смерть християн-скандинавів, найкращих княжих дружинників, Феодора та його сина Іоанна за викриття язичництва та відмову бути принесеними у жертву ідолу. Феодор та Іоанн були у якомусь далекому родинному зв'язку з князем, оскільки всі вони були нащадками Рюрика.
До глибини душі вразила князя Володимира поведінка перших православних мучеників на нашій землі, для яких залишатися з Христом було цінніше за їхнє життя. Князь став цікавитися такою незвичайною і, здавалося б, «не практичною» вірою, послідовники якої є вірними своєму Вчителеві до кінця та водночас виявляють свої найкращі якості як громадяни своєї держави. Володимир став розсилати послів до різних країн. І ми знаємо його мудрі рішення. Не захотів він прийняти іудаїзм через відсутність державності у його прихильників: «що ж ви хочете, щоб і ми були розсіяні по землі, як і ви?» У цій відмові простежується турбота про державну цілісність своїх земель.
У виборі віри князь проявив мудрість: він шукав доброї віри для свого народу як для себе самого і знайшов християнство, бо в цій вірі вони будуть одностайні, а отже й гармонійно зростатимуть і розвиватимуться як держава.
Як державний правитель князь Володимир відомий тим, що велів віддавати дітей навчатися грамоти та наказував розвозити їжу для бідних та неймущих. Прийнявши християнство, він відпустив своїх дружин і наложниць та взяв лише два законні шлюби: з грецькою царівною Анною, а після її смерті – з безіменною «мачухою Ярослава», як оповідає літопис.
Князь-християнин хоч і виявляв насильство у своїй позитивній державній політиці, проте вже не з таким запалом: важко було відривати народ від язичництва, інколи було потрібне й зусилля, яке й застосовував князь, допомагаючи своєму народові здобути християнство.
Звісно, князь Володимир знав про християнство й раніше: християнами був київський князь Аскольд, бабуся князя Володимира – княгиня Ольга, чернігівський князь Ігор; у свиті князя Ігоря, чоловіка княгині Ольги, згідно з літописом, були християни.
Трудами своїх пращурів, за молитвами і зусиллями християн, мудрою політикою князь зберіг і примножив християнство, що існувало на київських землях до нього, не змінюючи його на іншу віру.
Можливо, за молитвами київських князів-попередників князя Володимира нині знову виявилася готовність народу показати свою віру, засвідчити перед лицем негараздів. І це свідчення стало настільки сильним, що люди змогли побачити те християнство, яке вони раніше не помічали серед свого народу, яке освячувало життя людини, допомагаючи віддалитися від гріха, виправити своє життя, вибудувати важливу для себе ієрархію цінностей на чолі з Богом, правильне ставлення до Бога, навколишнього світу, людей.
Мудрість князя Володимира-правителя і його народу допомогла віднайти нашому народові той стрижень, що зберігав у цілісності і сам народ, і державу. Будучи спадкоємцями князя Володимира і його народу, пам'ятаючи про світлі сторінки своєї історії, будемо наслідувати наших предків у добрі, щоб залишатися гідними їхніми наступниками, які не розбазарюють свою дорогоцінну спадщину.
Читайте також
«Пікасо́»: гріхопадіння і покаяння
Уривки з книги Андрія Власова «Пікасо́. Частина перша: Раб». Епізод 26. Попередню частину твору можна прочитати тут .
Ключі від Канева: як преподобномученик Макарій не відступив перед ордою
Вересень 1678 року пам'ятає дим над Дніпром і сотні людей у соборі. Історія преподобномученика Макарія Овруцького про пастиря, який не покинув своїх овець заради порятунку життя.
Пісна весна чи засушливе пекло: чому нас вчить дуель Зосими і Ферапонта
Чому сухарі отця Ферапонта пахнуть гордістю, а вишневе варення старця Зосими – любов'ю. Читаємо Достоєвського в середині посту.
Броня невидимок: чому велика схима – це найвища свобода
Чорний аналав з черепом – не знак жалоби, а спорядження тих, хто покинув земну суєту. Як звичайна тканина стає щитом від будь-яких земних тривог і страхів.
Людина, яка писала розумом: Феофан Грек та його білі блискавки
Епіфаній Премудрий спостерігав за ним годинами – і так і не зрозумів, як він працює. Феофан розписував стіни, не дивлячись на зразки, і водночас вів бесіду про природу Бога.
Практика причастя мирян: як змінювалася за 2000 років
За два тисячоліття історії Церкви змінювалася не тільки частота прийняття Тайн, але й саме внутрішнє ставлення до нього. Про те, як Євхаристія пройшла шлях від «щоденного хліба» до рідкісної нагороди і назад.