«Сиджу, а покійні йдуть і кланяються...» Пам’яті отця Бориса Ніколаєвського

Протоієрей Борис Ніколаєвський. Фото: docplayer.com

Отець Борис Ніколаєвський – один з тих священиків, які мало відомі широкому загалові. Але саме на цих каменях віри і стояла наша Церква в роки більшовицьких гонінь. Завдяки таким простим і, здавалося б, нічим не примітним пастирям збереглася віра і Церква на нашій землі.

Більшість сказаних отцем Борисом проповідей і повчань не були записані. Але ті, які збереглися, свідчать про його глибоку віру і велике, любляче серце. Для всіх він був усім, «щоб спасти бодай деяких» (1 Кор. 9:12). Для кращого розуміння особистості отця Бориса і для повчання наших читачів коротку біографічну довідку про цього сповідника ми будемо перебивати невеликими врізками зі сповіді, яку написав сам старець, і по якій він учив каятися і своїх прихожан.

*   *   *

Отець Борис народився у квітні 1884 року в Новгородській губернії в родині священика. Він мав стати чотирнадцятим ієреєм в роду Ніколаєвських. Його доля на самому своєму початку була схожа на долі тисяч таких же, як і він, представників священицького стану. Спочатку навчання в духовному училищі, потім у Новгородській семінарії, яку він з успіхом закінчив у 1906 році.

*   *   *

«Я не маю любові до ближнього. Я з людей люблю тільки своїх рідних, і тільки тих, хто мене любить, а інших людей любити – і думи не було. Якби я людей любив, як самого себе, то нещастя їх засмучувало б мене, а благополуччя їх мене тішило... А на ділі – я з цікавістю вислуховую нещасні повісті, що трапляються з людьми, ні краплі їм не співчуваючи. Я не вмію покривати любов’ю безчесні вчинки ближніх, але, навпаки, із засудженням їх розголошую. Ворогів любити наказано мені, молитися за них, добре про них відгукуватися, творити їм благо. А я готовий їм мстити, зловтішаюся, коли їм зле буває. «Так їм і треба», – кажу... Пощади мене, Господи!»

*   *   *

Після навчання було рукоположення і служіння на парафії. Але ось прийшла перша біда – світова війна. Багато духовенства, особливо з числа тих, хто був молодший, були направлені на фронт як полкові духівники. Серед них був і отець Борис. Фронтова служба у отця Бориса була недовгою: отримане на фронті поранення в шию давало про себе знати до кінця життя. Тому на фотографіях отець Борис завжди як би зі злегка похиленою набік головою.

*   *   *

«Я не вірю в безсмертя. Якби я вірив, то я проводив би земне життя, як мандрівник, який має скоро повернутися до своєї вітчизни. Але я більше дбаю про будову земного життя: про будинок, одяг, запаси їжі, гроші, роботу, комфорт життя... Господи, змилуйся наді мною!»

*   *   *

Революція 1917 року застала отця Бориса на службі в невеликому храмі святителя Іоасафа Білгородського в селищі Михайлівка Петроградського повіту. Завдяки тому, що селище знаходилося на периферії, на віддалі від революційних доріг, батюшці вдалося прослужити там відносно спокійно шістнадцять років. Але з часом хвиля репресій докотилася і до найдальших куточків колишньої імперії.

У жовтні 1933 року отця Бориса заарештовують і відправляють на заслання, де йому доведеться провести довгі роки. Пізніше він напише у своїх спогадах: «Тільки тринадцять років заслання мене остаточно змирили». За ці роки йому довелося випити велику чашу скорботи і страждань: голод, холод, крайня потреба у всьому. Доводилося працювати де тільки можна, щоб хоч якось вижити. Тільки після закінчення Великої Вітчизняної війни отець Борис потрапляє в Ленінград, де і прослужить до кінця життя на одній з парафій.

*   *   *

«Я не вірю в Євангеліє. Якби вірив, то насолоджувався б повчанням у Ньому день і ніч; харчувався б Їм, як їжею, і всім серцем прагнув би до виконання Його правил. І ніщо земне не в силах було б відхилити мене від Нього. Але я прочитаю газету, іншу книгу, мені не потрібну, а іноді і шкідливу. А Євангеліє лежить на столі, чекаючи "зручного" часу... А чи буде цей час? Господи! Борони мене від цього нерозуміння і скам’янілої нечутливості!»

*   *   *

Скорботи, гоніння, тяготи життєвого шляху змінили і загартували душу отця Бориса. У той час були священики, які втрачали віру, розчинялися і зникали в безвісті на широких просторах нової радянської держави. Але батюшка був інший. Незважаючи ні на що, він знайшов у собі сили через багато років поневірянь і гонінь повернутися до престолу Божого.

Проповіді, а особливо богослужіння, які звершував отець Борис, були наповнені сіллю благодаті. Він плакав з тими, хто плаче, і радів в тими, хто тішиться. Знаючи не з чуток, що таке голод, він допомагав бідним, а також вчив цьому і своїх духовних чад, закликаючи їх бути милосердними і самим шукати тих, хто потребує, але соромиться просити.

*   *   *

«Дратівливий я! Іноді спалахне роздратування, а чому? – і сам не скажу... штовхнуть у трамваї – я вже наїжачився, іноді стримаюся, а частіше наговорю грубощів. І самому потім соромно. Прости мене, Господи!»

*   *   *

Сам часто залишаючись без копійки, старець допомагав людям, як міг. Якось отець Борис простягнув старому жебракові свою руку і попросив у нього вибачення за те, що йому нічого дати. На цей жест жебрак відповів зі сльозами: «Батюшка, ти мені більше всіх дав! Ти мене людиною вважаєш! Інші в шапку гроші кидають і навіть не дивляться на мене!»

*   *   *

«Я не люблю Бога. Це страшно, але так і є. Якби я любив Бога, то невпинно розмірковував би про Нього з радістю, задоволенням. Кожна думка про Господа доставляла б мені відраду і насолоду (адже з якою радістю ми думаємо про улюблену людину). Навпаки, я набагато частіше і охочіше розмірковую про життєве. Якби я любив Господа, то з якою радістю я прагнув би розмовляти з Ним. Але я повинен змушувати себе молитися, тому що моя душа і серце з радістю молитися не вміють. Якщо я кого люблю, то безперестанку думаю про нього. При всіх заняттях улюблений друг не виходить з голови моєї. Але я про що завгодно міркую, тільки не про Бога. Правдиво і чесно я повинен сказати, що не люблю Тебе, Господи! Що може бути гірше мого становища! Господи, змилуйся наді мною! Пожалій мене! Дай мені час покаятися і принести плоди покаяння!»

*   *   *

Одним з подвигів отця Бориса була щира молитва за померлих. Всі свої численні Помянники він вичитував у вівтарі повністю. Коли ж душа старця збиралася перейти до іншого світу, то перед самою смертю він побачив на власні очі тих людей, яких він весь час згадував за упокій.

– Катруся, – сказав старець своїй духовній дочці, – ось я сиджу, а покійнички все йдуть і йдуть, кланяються і дякують мені за молитви.

*   *   *

«Господи! Мій Господи! Я – бездонна прірва гріха: куди не подивлюся у себе – все зле, що ні пригадаю – все не так зроблено, неправильно сказано, кепсько обдумано... І наміри, і бажання душі моєї – одна образа Тобі, Господи, Творцеві і Благодійнику моєму! Я, як нікчемна людина, згрішив. Ти ж, як Бог Щедрий, помилуй мя!»

*   *   *

Серед тих, хто окормлявся у отця Бориса, був відомий духовний письменник Є.М. Поселянин. У 1930 році Євгена Миколайовича заарештували чекісти, а через рік розстріляли в тюремному підвалі. Сестра письменника була невіруючою і тому не стала його відспівувати. Отець Борис не знав про те, що трапилося. Через якийсь час він побачив, що Є.М. Поселянин стоїть на криласі в храмі. Коли батюшка підійшов до нього ближче, Євген Миколайович відгорнув піджак і показав наскрізну рану на грудях. Отець Борис зрозумів, що це було явище з духовного світу. «Коли це сталося?» – запитав Євгена старець. Той показав на ікону трьох святителів. Саме в їх свято новомученик і був розстріляний.

*   *   *

«Немає у мене надії на Тебе, Господи! Прийде горе-випробування – я шукаю допомоги від людей і думаю: ось той мені допоможе, цей влаштує. Тим часом, це Ти зберігаєш мене. Скільки благодіянь Твоїх наді мною було! У справі порятунку мого сподіваюся на себе, на свої сили. Коли каюсь, кажу: "Надалі не буду", і знову те ж роблю. І все тому, що я нерозумний, дурний і не маю досвідченого пізнання свого безсилля, не маю смирення...»

*   *   *

Найтісніший зв’язок був у отця Бориса зі своїм духівником – преподобним Симеоном Псково-Печерським. Одна з духовних дочок старця Анастасія Бодилева згадувала, як ще в ранній молодості отець Борис після служби сказав їй: «Я тобі, Настенька, нареченого знайшов». Але вона не збиралася йти заміж, вирішивши присвятити своє життя Богу. Подивившись на дівчину ще раз, батюшка додав: «Йому вже дев’яносто років». Так і вийшло – після смерті отця Бориса Анастасія приїхала в Печори і стала допомагати дев’яносторічному старцю Симеону Псково-Печерському до самої його смерті.

Отець Борис відійшов до Бога 21 серпня 1954 року. Похований він на Богословському кладовищі в Санкт-Петербурзі.

Читайте також