Новомученики XX століття: митрополит Анатолій Одеський

Священномученик Анатолій (Грисюк). Фото: wikipedia.org

Ранні роки

Майбутній священномученик Анатолій, митрополит Одеський і Херсонський, народився 20 (за іншими даними 19-го) серпня 1880 р. у місті Кременці (за іншими даними, у Ковелі) Волинської губернії. Ім'я в миру – Андрій Григорович Грисюк. Його батько був дрібним чиновником, бухгалтером Кременецького повітового казначейства.

Сім'я, в якій окрім Андрія було ще двоє дітей, дочки Раїса та Софія, жила бідно. Дітям змалку доводилося допомагати по дому, виконувати посильну роботу.

Забігаючи вперед, скажімо, що бідність супроводжувала йому майже все життя, навіть ставши архієреєм, він дуже мало витрачав на себе, та й архієрейство у 1930-х роках було справою зовсім не грошовою.

Освіта та початок церковної діяльності

Його кар'єра до Революції 1917 р. – це типовий шлях російського архієрея ХІХ – початку ХХ століття. Благочестивий юнак, який виявляє здібності в духовному училищі, вступає до семінарії, далі до академії. Потім чернецтво, висвячення та зайняття посад у сфері духовної освіти. Після цього єпископська хіротонія.

Приблизно так усе складалося і в майбутнього митрополита Анатолія. Спочатку він навчався у Кременецькому духовному училищі. Потім, з 1894 до 1900 р., у Волинській Духовній семінарії. Після цього того ж року він вступив до Київської Духовної академії. На третьому році навчання в Академії в серпні 1903 р. Андрій Грисюк був пострижений у Києво-Печерській лаврі в чернецтво з ім'ям Анатолій і висвячений у сан ієродиякона. На травні 1904 р. – в ієромонаха. У 1904 р. він закінчив Київську академію і залишився в ній викладати спочатку професорським стипендіатом, а через рік виконуючим обов'язки доцента кафедри загальної церковної історії.

Не зовсім звичайним у цій історії було те, що Андрій Григорович дуже серйозно займався церковною історичною наукою.

Крім загальної церковної історії та патрології сферою його наукових інтересів було раннє східне, а точніше сирійське чернецтво. Митрополит (на той час архієпископ) Антоній (Храповіцький) відгукувався про його наукові та педагогічні здібності так: «Ієромонах Анатолій з церковної історії – талановитий, і хоч ще дуже молодий, але широко обізнаний викладач. Він стає господарем не тільки в історії подій церковного життя, а й взагалі у богослов'ї, тобто у Святому Письмі та патрології. Маючи чудово вироблену, точну та влучну мову, він встигає в продовження однієї лекції викласти безліч подій, дати кілька сильних характеристик, пояснити сутність найвіддаленішого предмета, наприклад, богословських суперечок IV століття».

Під час навчання він опанував основні європейські мови, а також деякі східні і міг безпосередньо працювати з оригіналами стародавніх рукописів. У 1905-1906 pp. ієромонах Анатолій перебував у відрядженні при Російському Археологічному Інституті в Константинополі та займався науковими дослідженнями. Плодом цих праць стала наукова праця: «Історичний нарис сирійського чернецтва до половини VI століття», за яку він 1911 р. отримав ступінь магістра богослов'я. Причому це була не просто прохідна праця для здобуття ступеня, а повноцінний внесок у науку.

В одній з рецензій про це йдеться: «Ґрунтовне знайомство з першоджерелами та великою літературою з цього питання, глибоке проникнення в дух сирійського самітництва, ясність думки та колоритність мови відрізняють працю автора та роблять її цінним внеском у літературу цього предмета».

У серпні 1911 р. отець Анатолій був зведений у сан архімандрита, а через кілька місяців йому було присуджено престижну на той час академічну премію митрополита Макарія (Булгакова), яка присуджувалася за видатні наукові праці.

У жовтні 1911 р. рада Київської Духовної академії розглядала питання про присвоєння отцю Анатолію, доценту та архімандриту, звання екстраординарного професора Академії. У ході цього обговорення професор Ф. Тітов зробив одну цікаву заяву. Виступаючи за присвоєння архімандриту Анатолію шуканого звання, він вказав на його широку наукову діяльність, на визначні педагогічні здібності і додав: « Нарешті, всім членам ради, без сумніву, відомо те вкрай стиснуте матеріальне становище, в якому він перебуває… »

Але чому викладач Духовної академії, доцент і архімандрит міг перебувати у такому становищі? Це, звичайно, лише припущення, оскільки всіх обставин ми не знаємо, але, найімовірніше, отець Анатолій не брав підношень, не допомагав абітурієнтам у вступі та подальшому навчанні, не водив знайомств із багатими городянами, які, відповідно, не кликали його на треби, а весь свій час та енергію віддавав студентам і науковій роботі.

У 1912 р. о. Анатолій отримав звання екстраординарного професора, і навіть отримав премію імені професора В.Ф. Співницького за проповіді, сказані на пасіях протягом Великого посту. В червні 1912 р. він був переведений на посаду інспектора та екстраординарного професора Московської Духовної академії, а ще за рік призначений ректором Казанської Духовної академії. На цьому місці йому за посадою належав єпископський сан і в 1913 р. в день пам'яті апостолів Петра і Павла його висвятили на єпископа Чистопольського, вікарія Казанської єпархії. А 1914 р. почалася Перша світова війна.

Перша світова війна

Тут має сенс зупинитися і трохи сказати про цю війну, адже вона відбилася на долі всіх людей, які тоді жили. Ми зараз також переживаємо війну, нехай і не таку масштабну, і нам частково зрозуміла ситуація давньої давнини. Хто у Першій світовій був агресором, а хто – жертвою? Це нехай кожен визначить сам, але кілька сухих фактів: Росія фактично була першою країною, яка прийняла рішення про масштабну мобілізацію. Вона відмовилася її скасувати для розрядки ситуації на прохання Німеччини.

Росія на початку війни атакувала Східну Пруссію, тобто вторглася на територію чужої країни, а російські експедиційні корпуси воювали далеко за межами Росії. Але як би там не було, з'явилися тисячі поранених, знедолених, позбавлених даху над головою людей.

Що в цій ситуації має робити християнин? Як він має чинити, до чого закликати, кого підтримувати?

Права твоя країна чи ні, але християнин повинен за будь-яких обставин виконувати заповідь Ісуса Христа про любов до Бога і ближнього, повинен творити справи милосердя конкретним людям, які опинилися поряд, не з'ясовуючи, чи право боролися вони чи ні. Саме так і вчинив єпископ Анатолій.

У Казанській єпархії він був ініціатором та організатором багатьох благодійних установ. Так, він очолював Казанський комітет допомоги нужденним, звертався до духовенства і мирян з закликом допомагати сім'ям воїнів, що пішли на фронт, які залишалися без годувальника. Він влаштував при Казанській духовній академії лазарет для поранених і сприяв відкриттю подібних лазаретів при монастирях. У короткий час майже у всіх парафіях єпархії з'явилися опікунські ради для допомоги нужденним.

До осені 1915 р. Росія стала зазнавати поразки і фронт став зрушуватися на територію Росії. Приблизно 3 млн. чоловік до цього часу були змушені залишити свої оселі. Казань, як і багато інших міст, наповнили натовпи біженців. За цих умов владика Анатолій доклав максимум зусиль для надання їм допомоги. Єпархіальний з'їзд Казанської єпархії ухвалив, щоби все духовенство єпархії щомісяця робило внесок на допомогу біженцям.

Життя за умов гонінь

Але незабаром навалилася нова і ще страшніша біда. Відбулася Жовтнева революція 1917 р., яка започаткувала небувалі досі гоніння на Церкву. В 1918 р. більшовики видали указ про припинення діяльності всіх духовних навчальних закладів. Однак в указі була лазівка, що дозволяла «навчати релігії» приватним чином. Деякі семінарії та академії цим скористалися.

Єпископ Анатолій також звернувся до Казанського відділу народної освіти з проханням дозволити проводити заняття зі студентами приватним чином. Прохання було задоволене, єпископу Анатолію видали офіційний штамп. Будівлю Академії більшовики відібрали, тому всі заняття проводилися вдома у викладачів. Засідання Ради Академії проводились на квартирі єпископа Анатолія. Якийсь час вдавалося утримувати Академію коштами, що залишалися від кращих часів, але незабаром довелося вдатися до допомоги парафій, які робили відрахування на утримання Академії.

Незважаючи на те, що Академія існувала легально, вона була неугодна радянській владі.

У 1921 р. каральні органи перехопили листування єпископа Анатолія з патріархом Тихоном, в якому йшлося і про діяльність Казанської академії. Було надано розпорядження припинити цю діяльність. 26 березня 1921 р. єпископа Анатолія заарештували. Його та викладачів академії піддали допитам. Оскільки Академія хоч і існувала приватно, але діяла легально з повідомленням радянської влади, владику Анатолія піддали порівняно легкому покаранню, до одного року примусових робіт.

Після визволення у лютому 1922 р. преосвященний Анатолій був призначений на Самарську кафедру. Але й тут більшовики не дали йому спокою. Через рік служіння в Самарі до нього не просто прийшли з обшуком, а й підкинули пакунок із антирадянськими зверненнями нібито від його імені. На зверненнях був підпис і печатка владики. Але єпископу Анатолію все ж таки вдалося довести, що це груба фальшивка, до якої він не має жодного стосунку, і того разу його відпустили, протримавши майже півроку у в'язниці.

Відразу ж після звільнення патріарх Тихон звів владику Анатолія в сан архієпископа, а буквально за кілька тижнів, у вересні 1923 р., Самарське ОГПУ знову його заарештувало, звинувативши цього разу в поширенні антирадянських чуток. Покаранням було заслання до Туркменії до міста Красноводська терміном на три роки. В одному з його листів із заслання є такі слова: « А що до нас, то ми тепер не так вивчаємо стародавню церковну історію, скільки є жертвами трагізму новітньої російської церковної історії... Ми робимо історію, а не пишемо її …»

Декларація митрополита Сергія

Повернувшись із заслання у 1927 р., архієпископ Анатолій повернувся на Самарську кафедру і був призначений постійним членом Священного Синоду та заступником Місцеблюстителя митрополита Сергія (Страгородського). Тут також слід зробити невеликий відступ і сказати, чим 1927 р. був знаменним у нашій церковній історії. Цього року з'явилася знаменита Декларація митрополита Сергія (Страгородського) про повну лояльність Церкви до безбожної радянської влади.

Ця Декларація викликала збентеження в Церкві і великі церковні поділи, які досі не зжиті. Багато єпископів, духовенства та мирян не прийняли Декларацію, багато хто вказував на те, що митрополит Сергій значно перевищив свої повноваження заступника патріаршого Місцеблюстителя.

Сам патріарший Місцеблюститель митрополит Петро (Полянський), перебував у той час у засланні, дізнавшись про всі ці церковні події писав митрополиту Сергію у грудні 1929 р. «Мені важко перераховувати всі подробиці негативного ставлення до Вашого управління, про що лунають протести і голоси. Картина церковного руйнування зображується приголомшлива. Обов'язок і совість не дозволяють мені залишатися байдужим до такого сумного явища. Заохочую звернутися до Вашого Високопреосвященства з найпереконливішим проханням виправити допущену помилку, що поставила Церкву в принизливе становище, що викликала в ній розбрат і поділ, і затьмарила репутацію її предстоятелів; і прошу усунути й інші заходи, що перевищили Ваші повноваження».

Але митрополит Сергій не виконав прохання ієрарха, заступником якого був. Виникло явище, назване згодом «сергіанством»: підпорядкування (у тому числі й у церковних питаннях) безбожній владі, яка прагне знищити Церкву. Захисники позиції митрополита (згодом патріарха) Сергія стверджували, що таким, хай і принизливим чином, він намагався врятувати Церкву від повного знищення.

Однак подальша історія показала, що ця надія не виправдалася, більшовики продовжили знищувати Церкву і майже досягли своєї мети. Причому, якщо на початку за умовчанням передбачалося, що після Декларації 1927 р. репресіям будуть піддаватися тільки не згодні з нею, то потім стало зрозуміло, що від розправи не рятує підтримка Декларації, ні лояльність до радянської влади, ні близькість до митрополита Сергія.

Служіння на Одеській кафедрі

Усе це безпосередньо торкнулося і священномученика Анатолія. Він був архієреєм, який не просто прийняв і схвалив Декларацію 1927 р., а безпосередньо її підписав разом з митрополитом Сергієм. І навіть після того, як серед духовенства та вірян піднялася хвиля нерозуміння та критики митрополита Сергія, владика Анатолій залишався одним із його близьких помічників. У 1928 р. він був призначений на Одеську кафедру. Тут його застала нова хвиля репресій проти Церкви, яку більшовики розпочали в 1929 р.

По всій країні, у тому числі й в Одеській єпархії, закривалися храми, а священників заарештовували та кидали у в'язниці. До 1931 р. в Одесі на волі залишалися дуже небагато священнослужителів, інші були розстріляні або кинуті до в'язниці. Преображенський кафедральний собор, військовий Свято-Сергіївський собор, храм святителя Миколая в порту та багато інших храмів Одеси було підірвано. Більшість інших перетворені на склади або віддані під інші потреби.

Є свідчення, що в цій обстановці у 1934 чи 1935 pp. владика Анатолій, який на той час став митрополитом, висловлював думку про помилковість церковної політики митрополита Сергія, проте підтвердити чи спростувати це свідчення неможливо. Самого ж владику в цей час часто забирали на допити, в тому числі й уночі, загрожували йому та чинили сильний психологічний тиск. Він усе це терпляче переносив і навіть клопотав про звільнення заарештованих священнослужителів, що на той час було дуже небезпечно.

За свідченням очевидців, митрополит Анатолій вів дуже скромний і навіть убогий спосіб життя, на богослужіння та у справах ходив пішки. Був дуже добрим і лагідним, завжди спокійним. Але основною його рисою була молитовна зосередженість, у якій він перебував майже завжди.

Останній арешт і мученицька смерть

До 1936 р. влада закрила майже всі храми Одеси. Владика служив у Свято-Димитрієвській церкві, яка була єдиним храмом, який ще діяв. У ніч із 27 на 28 липня 1936 р. його заарештували і одразу ж перевезли до Києва. Там його півроку протримали у в'язниці за дуже важких умов, після чого відправили до Москви. Цікаво, що одним із його звинувачень було те, що він нібито мав контакти з представниками Католицької церкви та вів із ними переговори про перехід у католицтво, а також про антирадянську агітацію. Це звинувачення владика Анатолій категорично відкинув, заявивши, що твердо дотримується православної віри, нікуди переходити не збирається і ні з якими католицькими діячами в контакт не вступав.

Вирок, який йому винесла трійка НКВС у січні 1937 р., був на перший погляд м'яким, всього п'ять років таборів. Адже в ті часи трійки виносили смертні вироки не скуплячись. Однак у разі митрополита Анатолія п'ять років таборів були рівносильними смерті, причому болісної. Причиною цього був стан здоров'я, який значно погіршився в ув'язненні. У нього була запущена виразка шлунка, яка сильно загострилася у в'язниці, також він уже практично не володів ногами. Незважаючи на це, його відправили етапом на північ до Республіки Комі.

Частину шляху арештанти мали пройти пішки. Хворий і знесилений митрополит Анатолій ішов ледве-ледь, часто падав, і тоді конвойні його підганяли прикладами. А якщо він непритомнів, дозволяли трохи проїхати в кузові вантажівки, щоб потім знову гнати його пішки. У Килтівській сільгоспколонії його визначили на спільні роботи, проте незабаром він захворів на крупозне запалення легенів, а також майже втратив зір. З характеристики табірного начальства: «Роботу виконує на 62%. За старістю працює слабо, але старається».

На початку 1938 р. його помістили до табірної лікарні, де він і помер 23 січня. Перед смертю з його рук вирвали Євангеліє, але хрест вирвати не змогли. Владика помер, стискаючи його в руках.

Післямова

Його життєвий шлях вчить нас до всіх обставин життя ставитися зі смиренням і повним відданням себе у волю Божу. Ніколи, ні в якому разі не відходити від Церкви і не йти на угоди зі своєю совістю. А ще розкривати дані Богом таланти, чи то в науці, освіті чи організації допомоги жертвам війни.

Символічно і дуже правильно, що у сонмі святих новомучеників і сповідників ми прославляємо як тих, хто був прихильником митрополита Сергія (Страгородського), і критиків його церковної політики. Це показує, що Церква Христова єдина, незважаючи на існуючі розбіжності, і що об'єднує її вірність Христу, Його заповідям і віровченню Церкви.

Святий священномучениче Анатолію, моли Бога за нас.

Читайте також