Розповіді про давню Церкву: перша ієрархія

У Церкві від початку виникло два види служіння. Фото: СПЖ

Зрозуміло, в одній статті неможливо описати всю історію Церкви у перші віки її існування. СПЖ планує серію публікацій, у яких розкриватимуться різні аспекти внутрішнього життя стародавньої Церкви. Буде показано динаміку розвитку та причини, що викликали ті чи інші зміни. Сподіваємося, що це буде корисно не лише любителям історії, але й тим, хто замислюється над майбутнім сьогоденням. Бо як сказав премудрий Соломон: «Що було, те й буде; і що робилося, те й робитиметься, і немає нічого нового під сонцем. Буває щось, про що говорять: "дивися, ось це нове"; але це було вже у віках, що були перед нами» (Еккл. 1:9, 10).

Церква в нашому сьогоднішньому розумінні з'явилася в день П'ятидесятниці, коли Святий Дух зійшов на дванадцять апостолів у Сіонській світлиці. Однак ще до того, коли Христос зі своїми учнями ходив по Іудеї і Галілеї та проповідував Царство Боже, їх можна розглядати як громаду, в якій складалися певні взаємини, що вплинуло надалі і на формування новозавітної Церкви. У цій громаді не було абсолютної рівності у всьому. З дванадцяти апостолів виділявся улюблений учень Христа Іоанн, названий згодом Богословом. Виділявся Петро, який першим отримав владу в'язати та рішити. Разом з апостолом Іаковом Петро й Іоанн становили трійцю, якій Господь приділяв більше уваги і якій довіряв бути присутніми при найважливіших і найпотаємніших діяннях, наприклад, воскресінні дочки Іаіра або Преображення.

Певну субординацію апостолів ми можемо побачити в епізоді, описаному євангелістом Іоанном: «З тих, хто прийшов на поклоніння у свято, були деякі Елліни. Вони підійшли до Филипа, що був із Віфсаїди Галілейської, і просили його, говорячи: пане! нам хочеться бачити Ісуса. Филип іде і говорить про те Андрію; і потім Андрій і Филип кажуть про те Ісусові» (Ін. 12:20-22). Філіп не йде сам до Христа, а робить це через апостола Андрія. Це досить примітно, хоча, звичайно, не дає нам підстав робити якісь глобальні висновки.

Згодом апостол Павло в Посланні до Римлян напише, що вся ця різниця потрібна не для того, щоб заздрити, інтригувати або домагатися більш високого становища, але щоб кожен міг виконати служіння на тому місці, яке визначив для нього Бог, відповідно до здібностей кожного: І як, за наданою нам благодаттю, маємо різні обдарування, то, чи маєш пророцтво, пророкуй у міру віри; чи маєш служіння, перебувай у служінні; чи вчитель, – у навчанні; чи сповіщувач, умовляй; чи роздавач, роздавай у простоті; чи начальник, начальствуй із старанністю; чи ж благодійник, чини добро з привітністю» (Рим. 12:6–8). Згадаймо також притчу про таланти, коли домоволодар дає рабам різну кількість талантів за силою кожного.

Спочатку дванадцять апостолів не тільки керували Церквою, а й вирішували взагалі всі питання: організації євхаристійних зібрань, проповіді, управління матеріальними коштами. Цих коштів одразу ж виявилося дуже багато, бо новонавернені християни приносили до ніг апостолів абсолютно все своє майно. Самих членів першої християнської громади в Єрусалимі було дуже багато. Діяння апостольські свідчать, що після першої ж проповіді апостола Петра в день сходження Святого Духа до них приєдналося три тисячі чоловіків. І хоча значна їхня частина були іудеями розсіяння, які прийшли вклонитися в Єрусалимський Храм, проте й місцевих єрусалимлян було чимало.

Досить швидко в першій християнській громаді виникло розуміння того, що для управління нею потрібна певна адміністративна система, яка і отримала свій початок в обранні семи апостолів.

Ось як про це розповідає апостол Лука: «У ці дні, коли учнів побільшало, сталося в Елліністів нарікання на Євреїв за те, що вдовиці їхні нехтувані були в щоденному роздаванні потреб. Тоді дванадцять Апостолів, скликавши безліч учнів, сказали: недобре нам, залишивши слово Боже, дбати про столи. Отож, браття, виберіть з-поміж себе сімох чоловіків досвідчених, сповнених Святого Духа й мудрості, їх поставимо на цю службу, а ми постійно перебуватимемо в молитві й служінні слова. І догодила ця пропозиція всьому зібранню, і обрали Стефана, чоловіка, сповненого віри й Духа Святого, і Филипа, і Прохора, і Никанора, і Тимона, і Пармена, і Миколая Антіохійця, наверненого з язычників, і їх поставили перед апостолами, і ті, помолившись, поклали на них руки» (Діян. 6:1–6).

У цій схемі показовим є таке: по-перше, поділ функцій, або видів служіння. Апостоли мають перебувати «в молитві і служінні слова», диякони – «дбати про столи». По-друге, ініціатива обрання дияконів походить від апостолів, але обирають їх не вони, а громада. По-третє, апостоли здійснюють висвячення дияконів – як завершальне дійство всієї процедури.

Це також означає, що вони мали право остаточного затвердження обраних кандидатів і могли відхилити будь-кого з них. Також ми бачимо, що без цього рукоположення диякони не могли виконувати своє служіння, отже, воно мало сакральне значення, а не просто функціональне. Безумовно, диякони ще раніше прийняли Таїнство Хрещення, в якому на них зійшов Святий Дух, але для дияконського служіння цього виявляється недостатньо. Необхідна спеціальна (якщо можна так висловитися) благодать, яка і була дана їм через покладання рук апостольських.

Ця схема обрання і посвячення в ступені священства існувала ще кілька століть, після чого з неї було виключено участь громади в обранні кандидатів на священство. Рудиментом цього залишився вигук «повелите», який у наші часи звертають до народу під час висвячення, а також слово «аксіос» (гідний), яке мають вимовити присутні в храмі.

Іудеї розсіяння, які з Єрусалима розходилися по своїх містах, несли із собою звістку про нове вчення, яке вони там почули. Хтось повертався додому вже увірувавшим і охрещеним, хтось просто повідомляв про це як цікаву новину. Тож апостоли, які ходили містами з проповіддю, часто вже зустрічали в цих містах людей, яких спершу називали «учнями Христовими», а згодом, починаючи з Антіохії, стали звати «християнами». Апостоли проповідували по містах і організовували місцеві громади. Здебільшого це були головні міста Римської імперії, в яких існували доволі численні іудейські громади. Проповідь апостолів була звернена головним чином до них.

Влаштувавши життя громади в одному місті, апостоли йшли далі.

У Церкві від самого початку виникло два види, умовно кажучи, ієрархії: одні постійно мандрували, переходили від однієї громади до іншої, і їхні повноваження поширювалися на всіх християн. Інші були прив'язані до конкретної громади, і їхні повноваження не виходили за рамки цієї громади. Цими останніми були єпископи, які в найбільш ранній період Церкви називалися також і пресвітерами, а також диякони.

Наприклад, у посланні до Тіта апостол Павло пише: «Для того я залишив тебе в Криті, щоб ти довершив недовершене і поставив по всіх містах пресвітерів, як я тобі наказував» (Тіт. 1:5).

Тит виконував апостольське служіння і переходив з місця на місце, а в кожній конкретній громаді був поставлений пресвітер, він же єпископ. У деяких випадках апостольське і єпископське служіння збігалося. Наприклад, першим єпископом Єрусалимської громади був апостол Іаков, брат Господній. А апостол Іоанн Богослов останні свої роки жив в Ефесі і був предстоятелем тамтешньої громади.

Наступним дуже важливим моментом, який дає нам уявлення про те, який принцип адміністративного управління існував спочатку в Церкві, є Апостольський собор 47 року (за іншими джерелами, 49 року). Незважаючи на те, що апостольська проповідь спочатку була звернена до іудеїв, практично одразу до Церкви стала приєднуватися велика кількість язичників. Це не було якимось новим феноменом, оскільки і в старозавітні часи деякі язичники переходили в іудаїзм.

Їх називали прозелітами, вони мали проходити обряд обрізання і дотримуватися закону Мойсея. Коли до Церкви стала приєднуватися значна кількість язичників, виникло питання: чи треба їм дотримуватися Мойсеєвого закону? Опис Апостольського собору міститься в 15-му розділі книги Діянь і в 2-му розділі Послання апостола Павла до Галатів. Підсумком собору став такий припис: «Бо угодно Святому Духові й нам не покладати на вас жодного тягаря більше, окрім цього необхідного: утримуватися від ідоложертвеного, і крові, і удавленини, і блуду, і не робити іншим того, чого собі не хочете. Дотримуючись цього, добре зробите. Будьте здорові» (Діян. 15:28, 29).

Для нас важливо зазначити таке: по-перше, питання, яке стосувалося всієї Церкви, а не окремих громад, вирішувалося на рівні всієї Церкви. По-друге, жоден з апостолів не вважав себе уповноваженим одноосібно вирішувати це питання, і навіть під час дискусії жоден з них не мав вирішального голосу, зокрема й Петро. По-третє, апостол Іаков, який головував на соборі, не мав жодних виняткових повноважень, крім організаційних. З усього цього випливає, що головним принципом управління Церквою та вирішення всіх питань є принцип соборності. Його не слід плутати з демократією. У тому-то й полягає сакральний характер цієї форми управління, що через соборність проявляється дія Святого Духа: «угодно Святому Духу і нам».

Ще однією особливістю, яку хотілося б відзначити, є те, що передача благодаті Святого Духа в Таїнствах від самого початку мала певний формальний бік. Вона відбувалася тільки через покладання рук тих осіб, які мали право це робити: апостолів, а потім єпископів (пресвітерів). Це важливо, зокрема й у світлі сучасних дискусій про справжність рукоположень, здійснених поза Церквою. Наприклад, у книзі Діянь розповідається: «Апостоли, які перебували в Єрусалимі, почувши, що Самаряни прийняли слово Боже, послали до них Петра й Іоанна, які, прийшовши, помолилися за них, щоб вони прийняли Духа Святого. Бо Він не сходив ще на жодного з них, а тільки були вони охрещені в ім'я Господа Ісуса. Тоді поклали руки на них, і вони прийняли Духа Святого» (Діян. 8:14–17). Тут ми бачимо, що Святий Дух не сходить через особисту віру в проповідь про Христа і навіть не через Хрещення, під яким тут слід розуміти занурення у воду з обіцянкою вірності Ісусу Христу. Необхідно, щоб апостоли прийшли і поклали на тих, хто повірив, з відповідною молитвою.

Отже, ми можемо виділити такі риси новоствореної Церкви Христової:

• Святий Дух передається через покладання рук уповноважених осіб;
• дари Святого Духа при цьому різні: Хрещення як приєднання до Церкви, благодать єпископства (пресвітерства), благодать дияконства;
• церковна ієрархія ділиться на ту, що постійно переміщається, і місцеву, прив'язану до конкретної громади;
• місцева ієрархія обирається самою громадою і затверджується (рукопокладається) апостолами;
• жоден апостол не домінує над іншим в адміністративному плані, як і одна громада не домінує над будь-якою іншою;
• Церква об'єднує єдність віри в Христа, єдність моральних норм і єдність Таїнств, що здійснюються Святим Духом;
• видимий бік цієї єдності виявлялася у тому, що всі апостоли визнавалися такими у всіх первохристиянських громадах;
• соборність є основним принципом адміністративного управління Церквою.

У наступних публікаціях ми розповімо про харизматичні види служіння в давній Церкві. Спойлер – вони не дійшли донині.

Читайте також