121-й Митрополит Київський: пам'ять і спадщина Блаженнішого Володимира

«Я прибув служити Богу, людям і незалежній Україні». Фото: eparhia.dp

Трохи більше місяця тому Церква святкувала день пам'яті святого рівноапостольного князя Володимира, хрестителя Русі. Автор цих рядків планував написати невеликий нарис до дня Ангела покійного Митрополита Володимира (Сабодана, +05.06.2014), з яким понад 20 років мене пов'язувала журналістська практика і послух у його Блаженства. Однак здоров'я підвело, і матеріал був відкладений до часу.

І все ж вирішив надолужити втрачене і підготувати невелику публікацію. І справа не в тому, що вона не прив'язана до якоїсь дати. Такі люди, як Митрополит Володимир, живуть у серцях мільйонів віруючих, а якась частина молодого покоління мало що про нього знає. Тому, благословившись, приступимо…

Промисел Божий у житті майбутнього Предстоятеля

Віруючі знають: Промисел Божий завжди сопричетний з чудотворенням. Або просто – з чудом. Коли людина приходить у Церкву – це чудо, покликав Господь. Коли людина приймає чернецтво – чудо. Запитайте у будь-якого монаха: чому він або вона прийшли в монастир? Вони відповідатимуть: «Бог покликав».

Церковне життя переповнене чудесами. Військові, лікарі, політики, письменники раптом відмовляються від кар'єри і приймають чернецтво. Чому і навіщо? Інакше сказати: «Ідеже хощет Бог, побеждается естества чин…» (Канон Андрія Критського).

63 роки тому – 26 серпня 1962 року – майбутній Митрополит Київський і всієї України Володимир прийняв чернецтво з нареченням імені на честь святого рівноапостольного князя Володимира. Для себе він вважав це чудом або Промислом Божим.

Промисел Божий вів Віктора Сабодана духовними шляхами. Спочатку в Одеській семінарії, потім у Ленінградській Духовній Академії, потім на викладацькій роботі в ОДС, потім привів у священний сан ієрея, ієромонаха з новим ім'ям Володимир. Потім у Духовну Місію на Святій Землі. А незабаром і в сан архієрея. Промисел Божий поставив його в 1992 році на древню Київську кафедру 121-м митрополитом Київським і всієї України.

Служіння в епоху розколу

Дивно те, що саме в період найглибшої кризи в духовному житті УПЦ, коли виник церковний розкол під проводом колишнього митрополита Філарета (Денисенка) з тотальною підтримкою того владою, свята Церква подолала згадану кризу, соборним розумом Харківського собору (27 травня 1992 р.) позбавила розкольника Філарета повноважень Предстоятеля, обравши нового Предстоятеля – Митрополита Володимира (Сабодана), екзарха Західної Європи РПЦ.

Багатомільйонна паства України ще не знала, що в особі Митрополита Володимира вона побачить молитвеника, богослова, проповідника, поета і філософа, якому належить відроджувати віру православну на українській землі після 70-ти років войовничого атеїзму, освячувати сотні нових храмів і монастирів.

Відкривати нові духовні школи, створювати нові єпархії. У 1992 році в УПЦ налічувалося 12 єпархій, у 2014-му, в рік кончини Блаженнішого Володимира, їх налічувалося близько 100. В Україні діяло 12 тисяч приходів, близько 200 монастирів… З таким багажем постав перед Господом 121-й Митрополит Київський Володимир (Сабодан).

Коротка біографія

Володимир (у миру Віктор Маркіянович Сабодан), Митрополит Київський і всієї України, Предстоятель УПЦ, народився 23 листопада 1935 року в селі Марківці Летичівського р-ну на Хмельниччині. Дев'ятирічним отроком переступив він поріг вівтаря Господнього і більше не покидав його до кінця своїх днів.

Сам він розповідав, що мріяв стати священником у рідному селі, молитися, а у вільний час ловити рибу з вудкою.

Вдома, в селі, в родині Сабоданів, завжди теплилася лампада перед старовинним образом Тихвінської Божої Матері. Цікаво, згадував Владика, коли він приїхав в Одесу для вступу в семінарію, вийшовши з вагона на вокзалі, побачив сріблясті куполи собору і відразу направився туди. І яким було здивування, коли його зустрів у храмі саме образ Тихвінської Божої Матері. Він припав до нього з молитвою. Раптом його за плече хтось торкнув. Стояла жінка і сказала: «Я бачу, ти молишся, синку, і про щось просиш Царицю Небесну. Ось тобі її образок». І поклала в долоню юнака золотий образок Богоматері, і тут же пішла. «Дивно, – згадував Митрополит якось, – але моя архієрейська хіротонія відбулася саме в день святкування Тихвінської Ікони Божої Матері».

Коли він навчався в академії, а потім став викладачем Одеської семінарії, його мати раба Божа Феодосія Іванівна молила Бога про те, щоб він прийняв сан ієрея. Якось, поспішаючи на службу, вона почула жіночий голос: «Вже батюшка». Це сталося 14 червня 1962 року: митрополитом Херсонським і Одеським Борисом (Віком) він був рукоположений в ієрея. У 1965 році був призначений ректором Одеської Духовної Семінарії, а через рік призначений заступником начальника Руської Духовної місії в Єрусалимі.

23 червня 1966 року 30-річному архімандриту Володимиру було призначено бути єпископом Звенигородським з дорученням виконання обов'язків представника РПЦ при Всесвітній Раді Церков. З 20 березня 1969 року він єпископ Чернігівський і Ніжинський. З 16 липня 1982 року, після зведення в сан митрополита, очолює старовинну Ростовську кафедру РПЦ.

У 1992 році 27 травня Собором Архієреїв УПЦ в Харкові більшістю голосів (16 з 18) він був обраний Предстоятелем Української Православної Церкви, Митрополитом Київським і всієї України. І 22 роки, до смерті, ніс цей високий послух.

«Я прибув служити Богу, людям і незалежній Україні»

Під час обрання на Харківському соборі Митрополит Володимир, нічого не знаючи про Собор, перебував на богословській конференції у Фінляндії. 20 червня 1992 року Митрополит Володимир прибув до Києва. Свою першу проповідь Владика розпочав словами: «Я прибув на рідну землю служити Богу, людям і незалежній Україні».

Через кілька років він скаже: «Час дається Богом для духовного зростання і становлення. Земне життя – це початок Вічності. Тому ми повинні дорожити кожною його годиною». І він дорожив кожною годиною.

Починав день з ранкової молитви у своїй резиденції в Києво-Печерській лаврі. Після скромного сніданку йшов до робочого кабінету, і починався прийом відвідувачів. Часто він тривав до обіду, а іноді й до вечора. Як він при цьому встигав викроювати час на перегляд документації, на підписи різних документів – невідомо. Автору цих рядків доводилося бути його прессекретарем і редактором «Церковної Православної Газети».

Цікаво, що Блаженніший встигав ще й переглядати шпальти майбутнього примірника видання і бісерним почерком чорної чорнильної ручки вносити необхідні правки. Іноді він діставав з письмового столу якісь рукописні вірші своїх чад, якихось літніх дам, і просив їх розмістити в газеті під рубрикою «Творчість наших читачів». Я не знав тоді, що він дружить з однією європейською королевою, президентами деяких країн, не кажучи вже про Предстоятелів Помісних Православних Церков світу та релігійних діячів інших конфесій. Я знав, що він пише вірші, але на пропозицію розмістити їх відповідав відмовою, мовляв, не до цього зараз. А час був важкий, 1990-ті роки минулого століття...

Після обрання його Предстоятелем УПЦ у 1992 році він не міг потрапити на прийом до президента України Л.М. Кравчука. Той просто ігнорував його і всіляко підтримував розкольника Філарета (Денисенка). Правда, з часом Леонід Макарович визнав свою помилку. Згодом всі наступні кандидати в Президенти України прагнули потрапити до нього в Лавру на прийом...

Важкий хрест і молитва біля Престолу Божого

Втручання у відносини Церкви і держави почалося ще в далекому 1992 році. Кожен президент країни потроху вносив свою «лепту», порушуючи Конституцію України, в якій чітко прописано, що Церква відокремлена від держави (ст. 35). Крапку поставив передостанній президент Петро Порошенко, домігшись (або купивши в Стамбулі) якийсь Томос для новоствореної ПЦУ. Сьогоднішня влада всіляко просуває розкольників і вішає всілякі ярлики на канонічну Церкву під проводом Блаженнішого Митрополита Онуфрія.

По суті, цей період можна назвати новим гонінням на православ'я в країні.

Частина духовенства з архієреями перебувають «під слідством», хтось сидить у в'язниці, як митрополит Арсеній, а світова громадськість демократичної Європи та США просто закриває на це очі. На рейдерські захоплення храмів і монастирів, на побиття вірян і духовенства, на підтримку цього беззаконня і свавілля влади всіх рівнів і Верховної Ради.

Такий важкий Хрест передав своєму наступнику Митрополиту Онуфрію Блаженніший Митрополит Володимир, який все життя присвятив єдності Церкви та подоланню розколу. І Блаженніший Онуфрій з гідністю, молитвою та глибокою вірою в Бога несе цей Хрест випробувань. І ми віримо, що Блаженніший Володимир, 121-й митрополит Київський, біля Престолу Божого молиться за всіх нас, за подолання розколу, за торжество правди і справедливості, за мир в Україні та її процвітання. Нехай буде так за його святими молитвами.

Читайте також