Вшанування святих: від Реформації до наших днів

Латинська і православна традиції вшанування святих відрізняються. Фото: СПЖ

Реформація і Контрреформація (XVI ст.)

Критика явних зловживань у вшануванні святих стала особливо гострою в епоху Реформації. Мартін Лютер та інші реформатори прямо звинувачували Католицьку Церкву в занепаді християнства шляхом торгівлі мощами, продажу індульгенцій і панування владолюбства. Наприклад, Жан Кальвін писав: «Скажемо прямо: немає нічого настільки брудного і ганебного, як культ реліквій, яким він нині практикується. Більша частина того, що показують як святі мощі, – грубі і нахабні підробки». Цікаво, що він протиставляв справжнє вшанування святих перших століть «в пам'ять їхніх чеснот» і пізньосередньовічне поклоніння «кісткам кожного, хто не попадеться».

Католицька Церква на це відповіла Контрреформацією: викоріненням найгрубіших зловживань, скасуванням продажу індульгенцій, підвищенням освіченості духовенства, посиленням вимог для канонізації.

Тридентський собор у 1563 р. постановив: «Святі тіла мучеників… повинні вшановуватися християнами… Усяке марновірство повинно бути усунене, усяка брудна користь вигнана… Бо ніякий дохід не має витягуватися з вшанування реліквій і святих».

Відмінності у вшануванні святих у Православ'ї та католицизмі

Приблизно до XVI ст. латинська і православна традиції вшанування святих набули своїх відмінних особливостей. Хоча в багатьох аспектах вони схожі, у них вкладається різне богословське розуміння.

• Богословські акценти. У Православ'ї вшанування святих носить містичний характер: святий – це друг Божий, обожений чоловік, член Небесної Церкви, заступник за членів Церкви земної. У католицизмі ж у цей час розвивається юридична доктрина «надмірних заслуг» (opera supererogatoria). Спрощено, вона полягає в тому, що святі своїм життям заробляють більше «балів праведності», ніж потрібно для спасіння. Ці «зайві» заслуги потрапляють у «скарбницю» Церкви і можуть бути роздані (або продані через індульгенції) тим, хто «не дотягує».
• Процедура канонізації. У Православ'ї канонізація залишається справою соборною і часто місцевою. У католицизмі ж вона централізується. Булла папи Олександра III (XII ст.) закріпила виключне право канонізації за римським понтифіком, що стало ще одним інструментом його впливу в Європі.
• Типи святості. У Православ'ї більше вшановувався монаший (ісихастський) тип святості: особистий аскетизм і стяжання Святого Духа (афонські і Києво-Печерські святі, преподобний Сергій Радонезький). У католицизмі домінували святі з активною життєвою позицією: проповідники і місіонери (Франциск Ассізький та ін.).
• Літургічна практика. У Православ'ї вшанування святих в основному вбудовувалося в Літургію і добовий богослужбовий круг. У католицизмі, навпаки, воно відокремлюється: розвивається «приватна меса» і численні служби, процесії, присвячені виключно якомусь святому.
  Незважаючи на ці відмінності, викриття зловживань звучало і на Сході, і на Заході. Преподобний Ніл Сорський (XV ст.) писав: «Не в кістках сила, але в благодаті Божій; мощі ж шануємо, як судини благодаті». Йому вторив Бернард Клервоський (XII ст.), критикуючи пишність і користь у вшануванні реліквій.

Синодальний період у Російській Церкві (1721–1917 рр.)

У Російській імперії, до якої входила і більша частина українських земель, настав Синодальний період, коли Церквою замість Патріарха керував Святійший Синод на чолі з царським чиновником.

Петро I реформував імперію за зразком протестантських країн, де Церква підпорядковувалася державі.

У контексті вшанування святих це проявилося в різкому зниженні числа канонізацій порівняно з XV–XVII ст. За весь XVIII ст. було прославлено лише кілька святих (наприклад, святитель Димитрій Ростовський), у XIX ст. – також одиниці (святитель Тихон Задонський).

Акцент змістився з вшанування чудес на просвіту, катехізацію, поширення Святого Письма. Сама процедура канонізації була сильно формалізована, що, наприклад, пояснює довге небажання Синоду прославляти преподобного Серафима Саровського.

XX століття: епоха новомучеників

XX століття принесло відновлення активних канонізацій і зміну підстав для прославлення. Якщо раніше мучеників прославляли за свідомий вибір страждань за Христа, то в XX столітті було прославлено безліч християн, які стали жертвами тоталітарних режимів: нацистського, комуністичного, франкістського. Цим людям часто не давали вибору, їх знищували як представників «ворожого класу».

Кінець XX століття ознаменувався вибуховим зростанням числа канонізацій. Папа Іоанн Павло II (1978–2005) канонізував понад 480 святих, що більше, ніж майже всі його попередники разом узяті. Його наступники продовжили цю тенденцію.

У помісних Православних Церквах (Константинопольській, Елладській, Сербській та ін.) продовжувалася традиційна практика канонізації подвижників, старців, сповідників. З падінням СРСР вибухове зростання числа святих відбулося і в Російській Церкві. Ювілейний Архієрейський Собор 2000 року канонізував понад тисячу новомучеників і сповідників, жертв радянського режиму.

Післямова

За дві тисячі років культ святих пройшов великий шлях: від простої молитовної пам'яті («Петро, пам'ятай Антонія») до мільйонних паломництв до мощей сучасних подвижників, як, наприклад, Карло Акутис.

Цікаво відзначити хронологічне співпадіння розвитку шанування святих і занепаду практики частого причастя Святих Христових Таїн.

У перші століття християни реалізовували свою релігійність головним чином через участь у Євхаристії, а згодом – через поклоніння мощам, прикрашання ікон, паломництва.

Можливо, між цими двома явищами існує певний зв’язок, але це вже тема для окремої розмови.

Читайте також