Старець Паїсій Святогорець: Як пережити війну і не збожеволіти

Кожен ранок в Україні мало схожий на безтурботний початок дня. Що вже казати про ночі... Перш за все ми тягнемося не до молитовника, а до смартфона: де летіло, куди потрапило, що кажуть військові експерти, чи не натиснули десь «червону кнопку». Повітря навколо насичене електрикою тривоги. Ми стали експертами з виживання: знаємо, де несуча стіна, як запасти воду і скільки секунд летить ракета.

Але за цим фізичним виживанням ми втрачаємо головне – як непомітно вмираємо зсередини. Ми живемо в режимі відкладеного життя, очікуючи, що ось-ось історія світу закінчиться грандіозним фіналом. Нам здається, що Вершників Апокаліпсису вже можна почути на сусідній вулиці. Ми вдивляємося в геополітичні карти, намагаючись вгадати в лідерах наддержав риси антихриста, і паралізуємо себе страхом.

Але давайте подумки перенесемося з нашої тривожної реальності на Афон, до каліви «Панагуда». Там тихо, пахне хвоєю і ладаном, а на простому дерев'яному чурбачку сидить старець Паїсій. В його очах немає паніки, хоча він прекрасно знав, що таке війна – сам був радистом на фронті, бачив смерть і горе. Пізніше він згадував:

«Якби таку ж аскезу, як страждання на війні, я звершив як монах, то став би святим».

Шкода інформаційної отрути

Нам зараз нестерпно важко. Інформаційний потік збиває з ніг, нагнітає істерію, змушує ненавидіти і впадати у відчай. Ми дійсно стали залежними – це нагадує стан наркомана, якому потрібна нова доза тривоги, щоб відчути себе «в курсі». Ми боїмося пропустити погану новину, ніби наше знання може відвернути біду. Старець попереджає про це:

«Чим більше люди віддаляються від природного, простого життя і досягають успіху в розкоші, тим більше зростає людська тривога в їхніх душах».

Згадується полотно Брейгеля «Тріумф смерті»: хаос, скелети, пожежі, люди, які намагаються врятуватися втечею. Але на цій картині немає вічності, немає спасіння. Погляд глядача, як і погляд персонажів, прикутий до жаху на землі. Так і ми – дивимося тільки під ноги, в розверсту безодню війни, і забуваємо підняти голову вгору. А старець навчав іншому:

«Якщо ми бачимо людину, яка страждає від сильного душевного неспокою, засмучення і печалі, незважаючи на те, що у неї є все, чого не побажає душа, – то треба знати, що у неї немає Бога».

Відвага всупереч страху смерті

Чи не занадто ми захопилися спогляданням зла? Чи не допомагаємо ми тим самим ворогу, добровільно впускаючи паніку в серце?

Часто можна спостерігати, як люди, що називають себе християнами, сіють навколо себе морок густіший, ніж атеїсти. Вони пересилають один одному лякаючі пророцтва, шукають дати кінця світу, обговорюють жахливі сценарії майбутнього.

Починаючи з 1980 року старець Паїсій говорив про настання важких часів. Він часто повторював, що, можливо, нам доведеться пережити багато з того, що описано в Апокаліпсисі. Але його метою було не залякати, а пробудити добру стурбованість, посилити духовну боротьбу.

«Мене не лякає те, що у людини багато пристрастей. Страшно інше: коли у неї немає доброї стурбованості, немає бажання почати боротьбу за своє духовне виправлення», – впевнений Авва.

Якщо ми віримо в Христа, хіба ми не повинні бути джерелом спокою для інших? Старець навчав, що надія народжує мужність:

«Страх Божий навіть найбільшого боягуза робить молодцем. Наскільки людина з'єднується з Богом, настільки їй нічого не страшно. Бог допоможе в труднощах».

Бути відважним всупереч страху смерті – це так само, як бути лікарем на полі бою: навколо рвуться снаряди, а він перев'язує рану. Він не думає про геополітику в цей момент, він робить свою справу. Подібне часто зустрічається і в нашому житті: поки одні впадають у ступор від новин, інші просто печуть хліб, розвозять гуманітарку або моляться за тих, хто на фронті. Страх паралізує, а любов спонукає до дії.

Кінець епохи комфорту

Війна ламає звичний уклад. Ми втрачаємо комфорт, втрачаємо домівки, втрачаємо близьких. У цьому корінь нашої проблеми. Ми часто плутаємо християнство з гарантією благополучного життя. Нам здається, що якщо ми ходимо до храму, то Бог зобов'язаний захистити наш дім, наше майно, наш звичний побут. І коли війна це відбирає, наша віра руйнується. Як прийняти цю реальність і не нарікати, коли здається, що нас позбавили всього?

Старець нагадує про головне:

«Ми прийшли в цей світ не для того, щоб зручніше влаштуватися. Нестатки дуже допомагають людям. Відчуваючи в чомусь нестачу, чогось позбавляючись, люди стають здатними пізнати ціну того, чого у них не стало».

Духовне благородство полягає в тому, щоб довіритися Богу навіть посеред руїн. Це не означає шукати смерті, це означає не продавати душу за ілюзію безпеки. Це стан, коли людина каже: «Господи, нехай буде воля Твоя, тільки не залишай мене!» І тоді страх відходить, поступаючись місцем тихій рішучості.

Сонце на Афоні хилиться до заходу. Пора прощатися. Задамо Геронді останнє, найважливіше для всіх нас питання: як жити прямо зараз, сьогодні ввечері, коли знову може завити сирена, а серце стискається від невідомості?

Старець проводжає нас до хвіртки. Його слова звучать не як наказ, а як батьківська порада:

«Наскільки люди віддаляються від простого, природного життя і віддаються розкоші, настільки вони примножують і свій страх за завтрашній день. Віри в Бога недостатньо: необхідна і довіра Йому. Довіра Богу привертає Його допомогу. Християнин вірить і довіряє себе Богу до смерті. І тоді він ясно бачить Божу руку, яка спасає його».

Читайте також