Не магія, а віра: християнський код «Володаря перснів»

Боротьба світла і темряви – філософія Толкіна. Фото: СПЖ

Нам часто здається, що фентезі – це красива казка, куди можна втекти від лякаючої реальності. Ми думаємо, що історії про ельфів і драконів пишуть мрійники, які ховаються від життя. Але у випадку з Джоном Рональдом Руелом Толкіном все було навпаки.

Ця книга народжувалася в пеклі. У листопаді 1916 року молодий лейтенант Толкін опинився у військовому госпіталі. У нього була «окопна лихоманка» – висипний тиф, який переносили воші в брудних траншеях Першої світової. Він лежав у маренні, його трясло, а поруч помирали люди. Він щойно втратив у битві на Соммі двох найкращих друзів.

І ось там, на зім'ятих клаптиках казенного паперу, тремтячою рукою він почав записувати перші чернетки своєї міфології.

Мертві топі, через які герої його книги повзуть до ворога, – це не фантазія. Це пейзаж, який Толкін бачив своїми очима після артобстрілу. Тому «Володар перснів» сьогодні так сильно резонує в нас. Це не казка. Це хроніка виживання людської душі посеред катастрофи. Ми впізнаємо себе в цих наляканих героях, які просто хотіли пити чай у своїх теплих домівках, а опинилися в епіцентрі світового зла.

Про що ця історія

Якщо прибрати мечі та магію, сюжет простий до тремтіння. У світі пробудилося абсолютне зло – Саурон. Він хоче перетворити квітучу землю на концтабір. Для повної перемоги йому не вистачає однієї деталі – Персня Всевладдя. Це не прикраса, це згусток його волі та сили.

І ось ця страшна зброя потрапляє до рук найневиннішої істоти на світі – хоббіта Фродо. Хоббіти – це «маленький народ», зростом з дитину, вони люблять землю, їжу та спокій. Вони зовсім не воїни.

Трагедія в тому, що Перстень не можна використовувати проти ворога – він сам є злом і поневолить будь-кого, хто його вдягне.

Його не можна сховати. Його можна тільки знищити у вогні тієї гори, де він був викуваний. А гора ця – в самому центрі країни ворога, в Мордорі.

Маленький Фродо бере цю ношу. Разом з вірним другом Семом він іде пішки через весь світ, прямо в пащу до чудовиська, щоб спалити Перстень. Це місія смертників. У них немає шансів. Але вони йдуть.

Чому зло не вміє творити

Коли ми дивимося новини, коли бачимо зруйновані будинки, нам стає фізично холодно. Зло здається величезним, творчим, винахідливим. У книзі Толкіна армії темряви виглядають безкінечними.

Але якщо придивитися, ми побачимо втішну деталь.

У світі Толкіна зло стерильне. У нього немає творчої сили.

Орки – страшні солдати ворога – це не якийсь новий народ. Це ельфи, яких колись викрали, катували і скалічили. Тролі – це зла пародія на ентів (добрих велетнів-дерев).

Толкін, як глибоко віруюча людина, зашив тут головну християнську надію: у зла немає свого джерела життя. Це завжди паразит. Сатана – це «мавпа Бога». Він не може створити нічого нового, він може тільки зіпсувати, порвати, забруднити те, що створив Творець.

Для нас це означає одне: темрява вторинна. Вона існує тільки за рахунок вкраденого світла. Вона страшна, гучна, але у неї немає коренів у Вічності. Це Колос на глиняних ногах.

Сила в слабкості

Другий урок, який ми зчитуємо між рядків, – це гімн «маленькій людині». Чому спасіння світу не довірили сильним? Чому Перстень не несе мудрий маг Гендальф або могутній король Арагорн?

Тому що сила – це найбільша пастка. Великий герой, отримавши таку владу, обов'язково захотів би «навести лад» залізною рукою. І сам не помітив би, як став би новим тираном. Гординя – це відкриті двері для зла.

Ношу довіряють Фродо – слабкому напівголодному напіврослику, який плаче від страху і стирає ноги в кров.

Тут Толкін розкриває біблійну істину: «Сила Моя здійснюється в немочі» (2 Кор. 12: 9).

Саме слабкість Фродо і його слуги Сема стає їхньою головною бронею. У ока Саурона, який розуміє тільки мову сили і домінування, є сліпа пляма. Він просто не може повірити, що хтось понесе Перстень не для того, щоб стати володарем, а щоб знищити його. У його картині світу смирення – це дурість. Він чекає армії, а проти нього йдуть двоє втомлених мандрівників.

Ми сьогодні відчуваємо себе такими ж «хоббітами». Піщинками, яких перемелює історія. Ми думаємо: «Я ніхто, я нічого не можу змінити». Але цей сюжет говорить нам: саме в нашій людяності, в нашій відмові озвіріти у відповідь на звірство прихована сила, яку зло не може прорахувати.

Зброя Фродо – не меч. Його зброя – жалість. Він жаліє мерзенну істоту Голлума, яка їх переслідує. І в кінці саме ця жалість рятує світ.

Хліб, який зміцнює волю

Є в книзі деталь, від якої стискається серце. Лембас. Ельфійський дорожній хліб. Коли герої підходять до самого пекла, звичайна їжа закінчується. Вода отруєна. Повітря отруйне. Фізичних сил робити крок більше немає. Вони виживають тільки завдяки цьому хлібу. Толкін описує дивовижну властивість лембаса: він не смачний, як тістечко, але він «зміцнює волю». Чим ти слабший, тим більше сил він дає.

Для нас, християн, цей образ прозорий. Лембас – це Причастя.

Ми знаємо цей Хліб. Коли наші людські ресурси вичерпалися, коли від новин опускаються руки й хочеться лягти обличчям до стіни, у нас є Чаша. Це той ресурс, який не залежить від економіки чи політики. Це пожива, яка дає сили жити тоді, коли за всіма законами логіки сил уже не мало б бути.

Зірка над згарищем

І, нарешті, сцена, яка зцілює душу. Сем і Фродо перебувають у самому серці Мордору. Навколо – випалена земля, попіл, абсолютна темрява. Надії немає. Фродо спить без сил. Сем, простий садівник, сидить на варті й дивиться в чорне небо.

І раптом він бачить, як у розриві свинцевих хмар, високо над гострими піками скель, на мить спалахує біла зірка.

«Його вразила думка, що тінь – це лише щось мале й минуще, а там, угорі, є світло й висока краса, до яких тінь ніколи не зможе дістатися».

У цю мить у душі Сема помирає відчай. Він розуміє: так, зараз тут темно й боляче. Так, зло здається величезним. Але це лише хмара, що затулила небо. Зірку не можна погасити ракетою. Красу не можна вбити указом. Істина існує, навіть якщо ми зараз її не бачимо.

Ми всі сьогодні – цей Сем Ґемджі. Ми сидимо в темряві. Наше завдання – підняти голову. Наша віра – це не гарантія того, що нам не буде боляче. Це знання, що понад будь-якою темрявою, понад будь-якою війною і смертю завжди сяє Зірка. І вона тихо говорить нам: «Тінь мине. Світло – вічне».

Читайте також