Як вірив у Бога двірник дядя Коля

Дядя Коля і дядя Фіма. Фото: СПЖ

На початку 1960-х мені було близько 10 років. Ми жили в «комуналці» на четвертому поверсі старовинного, побудованого до революції 1917 року будинку з жовтої «царської» цегли на вулиці Жилянській, 34. Двір його зачинявся великими кованими воротами з величезним амбарним замком на ланцюгу. Зачиняв їх рівно об 11 вечора старий двірник дядько Коля.

З чорною з сивиною бородою, в чорному прорезиненому фартусі, в ялових чоботях, з величезною мітлою в руках і зв'язкою ключів на грудях, він вселяв у наші дитячі душі смертельний страх. Ми боялися бути спійманими за вухо під громовий бас: «Ну шо, попався, окаянний!..»

«Окаянними» ми, хлопчаки двору, були наречені за будь-яку провину: лазіння на дерева, біганину по клумбі в центрі двору, за те, що ганяли приблудившихся на котяче весілля чужих котів, та інші дитячі пустощі.

Друг з Євбазу і кобилка Розочка

Дядько Коля мешкав у напівпідвалі двоповерхового флігеля, приліпленого до стіни дворових воріт. У підсобці у нього зберігалися березові віники, лопати для снігу, величезні сани та всяке інше господарське начиння.

Величезним святом для нас був час, коли до нього в гості приїжджав друг із блатного Євбазу – дядько Фіма. Дядько Фіма приїжджав не один, а на старій телезі, запряженій улюбленою нами кобилкою Розочкою. Під сідлом телеги у дядька Фіми завжди була припрятана пляшка горілки. Вони сідали з дядьком Колею за столиком у його комірчині, а нам, хлопчакам, дозволялося покататися двором на Розочці.

– А пам'ятаєш, брате Миколаю, – казав дядько Фіма, смачно затягуючись папіросою після двох випитих чарок, – нашого городового Степана Івановича?.. Хороший був чоловік, жалів нас, двірників… Нам було по двадцять років, коли ми двірниками заступили, чергували ночами і премію отримували сріблом… Хороший час був…

– А я тобі скажу, Фіма, – басив у відповідь дядько Коля, – двірник у царський час був поважна людина. Ось ти втік після 41-го в окупацію, а то б спочивав сьогодні в Бабиному Яру. А я всю війну пройшов від Києва до Варшави, де був поранений і нагороджений медаллю «За відвагу». Сам Рокоссовський мені вручав…

– Таки шо, Коля! – вигукував дядько Фіма. – А я для вас, солдатиків, у Середній Азії валянки шив. І тому Гітлер Москву не взяв, я тобі по секрету скажу. Померзли німці, як голі таргани на снігу. А ви в моїх валянках оборону тримали, я тобі скажу…

– А я тобі скажу, що ви, євреї, завжди влаштуватися вміли…

– Ой вей, Коля! Якби я хотів влаштуватися, я б двірником п'ятдесят років не працював би…

– Зате твоя Файечка бюстгальтери шиє підпільно, всім відомо, а ти їх на Євбазі продаєш по неділях!..

– Таки шо! А ти по неділях у Володимирський собор ходиш, а потім до вечора на Бібіковському бульварі пиво п'єш з таранею… І грошей скільки віддав на цей Володимирський, що сам митрополит з тобою дружить… Думаєш, потім тобі це зарахується?

– Так я ж до Бога ходжу, не до митрополита, а ти до мамони…

– Так мій мамона мені гроші дає. А шо тобі Бог дає?..

– Мовчи, нехристь! – і дядько Коля наливав повні гранчаки. – Все дає!.. Царство Небесне дає, Небесний Єрусалим!..

– Поки ти туди потрапиш, брате Миколаю, мої діти в Єрусалимі живуть вже давно, і Богові дякують.

– За твої грошики…

Так вони ще довго сперечалися, поки Фіма не побіг у гастроном за пивцем, а ми вдосталь не накаталися на Розі і не нагодували її з рук теплим хлібом.

Незабаром дядько Коля помер. Відспівували його у Володимирському соборі на бульварі Шевченка, який дядько Коля і дядько Фіма вперто називали Бібіковським.

Прийшли на похорон багато жителів нашого двору, і ми, хлопчаки. Навколо труни дядька Колі стояли священники в білих ризах, і митрополит кадив труну і читав розрішительну молитву, і вклав її потім у руку дядькові Колі.

Той, з вінцем на голові, помолоділий і світлий, злегка усміхався, ніби бачив вже свій довгоочікуваний Небесний Єрусалим. А в кутку за колоною, обливаючись сльозами, тихо плакав дядько Фіма.

Читайте також