Як вірив у Бога двірник дядя Коля

Дядя Коля і дядя Фіма. Фото: СПЖ

Дядя Коля і дядя Фіма. Фото: СПЖ

На початку 1960-х мені було близько 10 років. Ми жили в «комуналці» на четвертому поверсі старовинного, побудованого до революції 1917 року будинку з жовтої «царської» цегли на вулиці Жилянській, 34. Двір його зачинявся великими кованими воротами з величезним амбарним замком на ланцюгу. Зачиняв їх рівно об 11 вечора старий двірник дядько Коля.

З чорною з сивиною бородою, в чорному прорезиненому фартусі, в ялових чоботях, з величезною мітлою в руках і зв'язкою ключів на грудях, він вселяв у наші дитячі душі смертельний страх. Ми боялися бути спійманими за вухо під громовий бас: «Ну шо, попався, окаянний!..»

«Окаянними» ми, хлопчаки двору, були наречені за будь-яку провину: лазіння на дерева, біганину по клумбі в центрі двору, за те, що ганяли приблудившихся на котяче весілля чужих котів, та інші дитячі пустощі.

Друг з Євбазу і кобилка Розочка

Дядько Коля мешкав у напівпідвалі двоповерхового флігеля, приліпленого до стіни дворових воріт. У підсобці у нього зберігалися березові віники, лопати для снігу, величезні сани та всяке інше господарське начиння.

Величезним святом для нас був час, коли до нього в гості приїжджав друг із блатного Євбазу – дядько Фіма. Дядько Фіма приїжджав не один, а на старій телезі, запряженій улюбленою нами кобилкою Розочкою. Під сідлом телеги у дядька Фіми завжди була припрятана пляшка горілки. Вони сідали з дядьком Колею за столиком у його комірчині, а нам, хлопчакам, дозволялося покататися двором на Розочці.

– А пам'ятаєш, брате Миколаю, – казав дядько Фіма, смачно затягуючись папіросою після двох випитих чарок, – нашого городового Степана Івановича?.. Хороший був чоловік, жалів нас, двірників… Нам було по двадцять років, коли ми двірниками заступили, чергували ночами і премію отримували сріблом… Хороший час був…

– А я тобі скажу, Фіма, – басив у відповідь дядько Коля, – двірник у царський час був поважна людина. Ось ти втік після 41-го в окупацію, а то б спочивав сьогодні в Бабиному Яру. А я всю війну пройшов від Києва до Варшави, де був поранений і нагороджений медаллю «За відвагу». Сам Рокоссовський мені вручав…

– Таки шо, Коля! – вигукував дядько Фіма. – А я для вас, солдатиків, у Середній Азії валянки шив. І тому Гітлер Москву не взяв, я тобі по секрету скажу. Померзли німці, як голі таргани на снігу. А ви в моїх валянках оборону тримали, я тобі скажу…

– А я тобі скажу, що ви, євреї, завжди влаштуватися вміли…

– Ой вей, Коля! Якби я хотів влаштуватися, я б двірником п'ятдесят років не працював би…

– Зате твоя Файечка бюстгальтери шиє підпільно, всім відомо, а ти їх на Євбазі продаєш по неділях!..

– Таки шо! А ти по неділях у Володимирський собор ходиш, а потім до вечора на Бібіковському бульварі пиво п'єш з таранею… І грошей скільки віддав на цей Володимирський, що сам митрополит з тобою дружить… Думаєш, потім тобі це зарахується?

– Так я ж до Бога ходжу, не до митрополита, а ти до мамони…

– Так мій мамона мені гроші дає. А шо тобі Бог дає?..

– Мовчи, нехристь! – і дядько Коля наливав повні гранчаки. – Все дає!.. Царство Небесне дає, Небесний Єрусалим!..

– Поки ти туди потрапиш, брате Миколаю, мої діти в Єрусалимі живуть вже давно, і Богові дякують.

– За твої грошики…

Так вони ще довго сперечалися, поки Фіма не побіг у гастроном за пивцем, а ми вдосталь не накаталися на Розі і не нагодували її з рук теплим хлібом.

Незабаром дядько Коля помер. Відспівували його у Володимирському соборі на бульварі Шевченка, який дядько Коля і дядько Фіма вперто називали Бібіковським.

Прийшли на похорон багато жителів нашого двору, і ми, хлопчаки. Навколо труни дядька Колі стояли священники в білих ризах, і митрополит кадив труну і читав розрішительну молитву, і вклав її потім у руку дядькові Колі.

Той, з вінцем на голові, помолоділий і світлий, злегка усміхався, ніби бачив вже свій довгоочікуваний Небесний Єрусалим. А в кутку за колоною, обливаючись сльозами, тихо плакав дядько Фіма.

Навіщо святі обителі перетворювали на державні в'язниці?

Історія християнської Європи зберегла пам'ять про часи, коли монастирі ставали місцем державного заслання. Там вирішувалися долі монархів і праведників.

Пастух із листом від Христа до короля Франції

Влітку 1212 року тисячі прочан із палицями чекали, що море розступиться перед ними. Пізніші хроністи додали до їхньої історії кораблі, работорговців і зітхання папи.

Фасад із кісток і фасад зі світла

Антоніо Гауді сорок три роки будував храм у Барселоні, знаючи, що це будівництво – на віки. 

Суд над мертвим папою

Одного разу в Римі посадили на престол тіло померлого папи й улаштували над ним суд. Звинувачення спиралося на церковне правило, яке колись урятувало його кафедру.

Обитель, збудована на зло королю

Коли в Мінську в православних залишився лише один храм, містяни вирішили збудувати ще один – і не зупинилися навіть перед королівським указом.

Молода Мати і сплячий Христос

Мікеланджело висік скульптуру Діви, яка виглядає молодшою за свого Сина, і єдиний раз у житті залишив на мармурі автограф. Жодне з цих «дивацтв» не є випадковим.