Бог у «крисані»: Чому для Антонича Вифлеєм переїхав у Карпати

Закрийте очі. Забудьте на хвилину все, що ви бачили на класичних іконах. Забудьте пальми, гарячий пісок юдейської пустелі та плоскі дахи білих будинків.

Вдихніть. Тут пахне не ладаном і миром. Тут пахне мокрою овечою шерстю, сосновою смолою, димом з печі та тим особливим, дзвінким холодом, від якого перехоплює подих.

Ми знаходимося у світі Богдана-Ігоря Антонича. У світі, де біблійна карта була рішуче перекреслена і намальована заново – не чорнилом, а інеєм на склі.

Цей поет здійснив зухвалий, майже хуліганський, але геніальний богословський трюк. Він взяв Різдво і переніс його з історичного «далеко» в географічне «тут». У його віршах Бог народжується не в чужій Палестині. Він народжується вдома. У засніжених Карпатах, де скрип снігу під ногами звучить як молитва.

Сани замість хмари

«Народився Бог на санях

в лемківському містечку Дуклі.

Прийшли лемки у крисанях

і принесли місяць круглий».

Ці чотири рядки – абсолютний шедевр «магічного реалізму» по-українськи.

Уявіть цю картину. Ніч. Гори, вкриті важкими білими шубами. І по дорозі їде не римська колісниця, не царський кортеж, а прості сільські сани. Полози скриплять, врізаючи наст. Коні (або воли) фиркають, випускаючи клуби пари.

Антонич «одомашнює» Творця. Він ніби каже: Бог настільки полюбив цей світ, що прийняв не лише людську плоть, а й людський побут.

Він прийняв правила нашого клімату. Якщо тут зима, якщо тут замети по пояс – значить, Бог сяде в сани.

Чому саме Дукля? Це реальне містечко на Лемківщині. Але у Антонича воно стає центром Всесвіту. Для поета неважливо, що написано в картах. Важливо, що Бог – всюдисущий. А значить, Вифлеєм знаходиться там, де в Нього вірять. Тієї ночі Вифлеєм був у Дуклі. Сьогодні він може бути в Бахмуті, у Львові або в київській багатоповерхівці без світла.

Волхви в капелюхах

Хто зустрічає цього дивного, «сніжного» Бога? Тут немає екзотичних царів у шовках і чалмах. До ясел (які, швидше за все, пахнуть карпатською «стайнею») підходять лемки.

Вони одягнені в «крисані» – широкополі фетрові капелюхи. На них важкі гуни з овечої шкури. У них грубі, обвітрені руки людей, які все життя працюють на землі.

Це вражаюча демократизація Євангелія.

Антонич прибирає дистанцію. Волхви – це не «вони», давні мудреці з книг. Волхви – це «ми». Це наші діди, наші сусіди. Це ті, хто вміє ходити по горах і знає ціну теплу.

І подарунок у них відповідний. Вони не несуть золото, яке в горах безкорисне. Вони приносять «місяць круглий».

Вдумайтеся в цей образ. Місяць. Величезний, холодний супутник Землі. Космічне тіло. А лемки знімають його з неба, як ялинкову іграшку, і кладуть до ніг Немовляти.

Далі відбувається диво масштабування.

«Ніч у сніговій завії

крутиться довкола стріх.

У долонях у Марії

місяць – золотий горіх».

Космос стискається до розмірів карпатської хати. Всесвіт стає затишним і зрозумілим. Страшний, крижаний Місяць у теплих долонях Богородиці перетворюється на «золотий горіх» – іграшку для Сина.

Марія у Антонича – це не просто ікона. Це Мати, яка гріє руки своєму Дитяті. Вона «наша». Вона знає, як укутати Немовля, коли за вікном виє «завія».

Молитва замету

Антонича часто називали «язичником, закоханим у Христа». Це красивий ярлик, але він не зовсім точний. Антонич не язичник. Він – співець святості матерії.

У його Різдві моляться не лише люди. Молиться сніг. Молиться вітер. Моляться олені в лісі і солома на даху.

Для нього Пришестя Христа – це подія космічного масштабу, яка освячує кожен атом. Природа не просто декорація для спасіння людини. Вона – учасниця.

У його віршах ми відчуваємо цю насичену вітальність, цю енергію життя. Різдво – це не тихе свято при свічках. Це стихія. Це коли радість розпирає грудну клітку так, що хочеться кричати разом з вітром.

«Христос народжується!» – і у відповідь гудуть не лише церковні дзвони, але й самі гори. Бог розчинений у цьому морозному повітрі. Кожна сніжинка – це маленький лист від Нього.

Бог-Земляк

Навіщо нам сьогодні цей містичний реалізм? Чому не можна просто прочитати Євангеліє від Луки?

Тому що зараз нам, як ніколи, холодно. І темно. Коли ти сидиш у темряві, важко молитися абстрактному Богу, який царює десь у недосяжних емпіреях, у теплі та світлі.

Антонич дає нам Бога, який мерзне разом з нами.

Його Христос – це Бог-Земляк. Він одягнув вишиванку або кожух не для параду, а тому що так тепліше. Він знає, що таке промерзлі

Читайте також