Хрестовоздвиженське братство на Чернігівщині: спроба жити за Євангелієм

Християнство часто зводять або до особистого благочестя, або до культурної традиції. Але завжди знаходяться люди, які намагаються підкорити Євангелію весь лад свого життя. А саме цього світ, а подекуди й церковне середовище бояться найбільше. Чому так відбувається? На це питання багато хто шукає відповідь і сьогодні. Тому такий цінний для нас сьогодні досвід Хрестовоздвиженського братства.

Як виникло братство

Історія братства почалася з того, що 29-річний дворянин і поміщик Микола Неплюєв у 1880 р. приїхав у своє маєток Воздвиженське Глухівського повіту Чернігівської губернії і зайнявся сільським господарством. До цього він закінчив у 1875 р. юридичний факультет Петербурзького університету, після чого прослужив деякий час у російському посольстві в Мюнхені, а в 1877 р. вступив до Петровської сільськогосподарської академії. Такий поворот був досить нетиповим для дворянства того часу. Але найнезвичайнішим було те, що він відмовився від блискучої світської кар'єри для того, щоб жити істинно християнським життям. Почав він з того, що в 1881 р. взяв на виховання десять селянських дітей-сиріт і побудував для них притулок і школу. У 1885 р. офіційно була зареєстрована чоловіча школа, у 1891 р. – жіноча.

Як ревний християнин, Неплюєв незабаром зрозумів, що поки його вихованці жили й навчалися разом, християнський лад життя їм вдавалося підтримувати. Але після випуску вони поверталися в звичайне середовище, де все було влаштовано за законами світу цього. Так виникла ідея створення общини, в якій уже дорослі колишні школярі могли б продовжувати жити по-християнськи. У 1889 р. після першого випуску троє з шести учнів вирішили не йти, а створити таку общину. Так вони стали першими членами майбутнього братства. Урочисте відкриття Хрестовоздвиженського братства, що отримало благословення Святійшого Синоду, відбулося в липні 1895 р. На цю справу Неплюєва особисто благословив іконою святого Олексія, чоловіка Божого, першенствуючий член Святійшого Синоду, митрополит Санкт-Петербурзький Палладій (Раєв). Тобто з самого початку це була не таємна група і не самочинна секта, а відкрита православна община зі статутом, храмом і церковним покровительством.

Внутрішній устрій братства

Головна ідея братства полягала в тому, щоб зробити християнство не частиною життя, а самим життям. Щоб усі його сфери були пронизані євангельським духом. Для керівництва братством була створена Братська дума, з повноправних членів довічно обирався блюститель братства, а господарськими справами відав спеціальний совіт.

За родом занять братчики об'єднувалися в так звані братські сім'ї-общини: учителів, хлібопашців, скотарів, майстрових та інших. Кожна така община жила в окремому будинку, разом молилася, трапезувала й обговорювала свої справи.

В общинах були чергові сестри, які займалися трапезою, прибиранням і доглядом за маленькими дітьми.

Але важливо підкреслити: це була не безшлюбна комуна і не спроба замінити сім'ю колективом. У братстві укладалися шлюби, братчики жили з дружинами й дітьми, а в братських обітницях прямо говорилося про сімейні обов'язки, любов до дружини й дітей і про сім'ю як про «малу церкву». При цьому сімейне життя вбудовувалося в загальний церковно-трудовий порядок. До речі, сам М. Неплюєв свідомо вирішив залишатися безшлюбним і всього себе присвятити своїй справі.

При цьому братство було підкреслено церковним. У нього був свій храм, свій священик, спільне молитовне життя, братський хор, загальні збори після літургії. Унікальним для церковного життя братства було те, що настоятеля храму обирала сама община, єпископ мав лише право затвердження або незатвердження поданої йому кандидатури.

Утопія чи успішний проект?

Часто так буває, що мрії влаштувати життя як в апостольській єрусалимській общині виявляються нежиттєздатними при зіткненні з реальністю. Однак Хрестовоздвиженське братство таким не було. З самого початку воно створювалося як добре організоване господарство. У грудні 1901 р. М. Неплюєв передав братству 16 435 десятин землі з лісом, будівлями й заводами. Вартість цього майна оцінювалася більш ніж у 1,7 млн рублів, що було величезною сумою за тих часів. Разом з майном братство взяло на себе й значні зобов'язання: утримувати школи, храм, лікарню і так далі. Тобто братчики були не мрійниками і не відірваними від життя ентузіастами. Їм вдалося створити досить ефективний соціально-економічний організм.

Господарські результати це підтверджували. До 1905 р. братство мало 1787 десятин ріллі, 200 волів, 140 коней, 100 корів сіментальської породи, 120 голів молодняку й близько 600 свиней. Його доходи зростали, а чисельність збільшувалася: від 79 осіб у 1901 р. до 291 у 1907-му, а разом з учнями шкіл – приблизно до 500. У братства були школи, бібліотека, лікарня, майстерні, переробні виробництва, садівництво й тваринництво на високому для того часу рівні. Уже в 1898 р. в маєтку з'явилася локальна телефонна мережа Siemens, пізніше – електростанція. У 1911 р. братське господарство отримало велику золоту медаль на Всеросійській сільськогосподарській виставці. Землеробство розвивалося на основі передових технологій того часу, а врожай був у два з половиною рази вищий, ніж у середньому по Чернігівській губернії.

Чому братство виявилося незручним майже всім

Саме тут починається найболючіша частина історії. Досвід М. Неплюєва і Хрестовоздвиженського братства викликав не тільки інтерес, але й сильне роздратування. Ставлення сучасників було вельми неоднозначним: серед негативно налаштованих до братства називалися обер-прокурор Синоду К. П. Побєдоносцев, митрополит Санкт-Петербурзький Антоній (Вадковський), єпископ Чернігівський Антоній (Соколов), низка видних протоієреїв і громадських діячів; серед тих, хто підтримав – єпископ Сергій (Соколов), митрополит Палладій (Раєв), Іоанн Кронштадтський і старець Варнава Гефсиманський.

Уже сама поляризація оцінок братства показує, наскільки воно вибивалося із звичного церковного життя.

Протидія була не тільки словесною. За свідченнями сучасників і пізніших дослідників, Побєдоносцев перешкоджав затвердженню статуту й взагалі сприймав подібну ініціативу як щось чуже звичній синодальній системі.

Деякі джерела наводять такий діалог Побєдоносцева з Неплюєвим: «Що за охота вам займатися не своєю справою? Якщо хочете послужити Богу, побудуйте монастир, прийміть чернецтво, і ми скоро зробимо вас єпископом». А коли Неплюєв відповів, що його мета – просвітництво народу, Побєдоносцев сказав: «Залиште народ. Йому не потрібне просвітництво, а державі народне просвітництво навіть шкідливе, бо може похитнути його устої».

А ось слова митрополита Антонія (Вадковського), який писав графу Лансдорфу про братство: «Товариство за своїми завданнями двозначне, для багатьох сумнівне». Під впливом митрополита Антонія імператриця Олександра Федорівна відмовилася прийняти братство під своє покровительство. А єпископ Чернігівський Антоній (Соколов), хоча й був формально опікуном братства, відвідав його тільки один раз за п'ятнадцять років і майже не брав участі в житті братства.
Чому ж цей досвід так дратував? По-перше, тому, що Хрестовоздвиженське братство самим своїм існуванням уже було докором косній церковній адміністрації, а по-друге, сам Неплюєв досить різко викривав сучасну йому церковну дійсність. Так у статті 1906 р., написаній ним у рамках підготовки до Помісного Собору (якого, до речі, на Русі не було аж з 1667 р.), Неплюєв писав, що церковні парафії «розпилені, перетворилися на фікції», що багато представників духовенства керуються «не правдою Божою, а указами й приписами начальства», видаючи «антицерковну рутину» за «істинне православ'я». При цьому Неплюєв не йшов з Церкви, чим ще більше викривав косність її офіційної структури.

Внутрішній конфлікт

Труднощі у братства були не тільки зовнішні. У 1900 р. воно пережило важку внутрішню кризу. Частина вчителів і більш «інтелігентних» братчиків виступила проти існуючого укладу. Вони скаржилися на надмірну релігійну вимогливість, занадто велику кількість зборів, «похмуру релігійність» і пригнічення самостійності. Самого М. Неплюєва вони фактично звинувачували у владолюбстві, називаючи його «повновладним господарем», а Братську думу – закритою судовою установою. Один з незадоволених прямо заявив, що братство повинно бути не подвигом, а зручністю для життя. Не можна сказати, що ці докори були абсолютно безпідставні. Наприклад, приблизно половина Братської Думи складалася з родичів М. Неплюєва.

Цей епізод показує, що далеко не всім членам братства було під силу християнське життя за Євангелієм. Адже потрібно було цьому високому ідеалу підкоряти свої особисті амбіції, звички, побутові бажання й навіть сімейні інтереси.

В результаті кілька осіб після конфлікту пішли. Згодом Неплюєв писав про це: «Багатьох братів і сестер ми втратили після цього. Одні в різний час самі пішли від нас, небагато хто були нами видалені. Залишок вірних... став більше колишнього жити з Богом, більше колишнього свідомо любити Бога й служити на святу справу Його, набагато більше колишнього покладати надії свої не на себе, не на свій розум і свої таланти, а на Бога Живого й благодатні сили, від Нього що виходять».

Саме в цей важкий момент Неплюєва підтримав Іоанн Кронштадтський. При особистій зустрічі він сказав йому: «Пішов за Христом, не можна, щоб не гнали, не злословили, не ненавиділи за ім'я Його. Радій тому. Це доказ, що ти служиш справі Божій, а не робиш справу людську».

Чим закінчилася історія братства

Микола Неплюєв помер у 1908 р. З його смертю братство не розсипалося, а продовжувало жити й розвиватися. Навіть після Революції 1917 р. воно зберігало свій внутрішній християнський і господарський лад. У 1919 р. воно було перейменовано в «Першу українську радянську комуну», а в 1923 р. – в «Сільськогосподарську артіль імені Жовтневої революції». На початку 1920-х у радянській пресі навіть писали про її високу агрокультуру й господарські досягнення.

Але братство не вписувалося й у радянську картину життя. У 1925 р. основні діячі братства були засуджені на терміни від року до десяти з конфіскацією майна за звинуваченням у контрреволюції, економічних і кримінальних злочинах. Трохи пізніше репресіям піддалися й багато рядових членів братства. А в 1929 р. в Радянській Україні почалася колективізація, братство було повністю розгромлено, а всі його члени вигнані з Воздвиженська.

Післямова

Історія Хрестовоздвиженського братства важлива сьогодні не тому, що пропонує якусь готову модель для копіювання. Ця історія ставить передусім низку важких питань. Якщо миряни дійсно змогли (звичайно, не без труднощів і конфліктів) побудувати общину, де християнська віра визначала все: працю, виховання, побут, власність, шлюб, ставлення до дітей і повсякденні людські зв'язки, то чому подібного не робили офіційні церковні структури? Чому досвід Хрестовоздвиженського братства прийшовся не до двору як державній владі, і радянській, і дореволюційній, так і офіційній Церкві? І що саме в цьому досвіді виявилося нестерпним? Його суворість? Його незвичайність? Його викривальна сила? Або, може бути, нас лякає сам факт, що Євангеліє здатне бути не просто предметом шанування, а реальним правилом життя? На це питання кожен читач нехай відповість сам.