Монофелітство – єресь, якій хотілося миру

Імператор Іраклій – ідеолог монофелітства. Фото: СПЖ

Кожен, хто хоч раз сидів на зборах, де керівництво відверто бреше, а колеги старанно мовчать, – знає це почуття. Чуєш неправду, ловиш чийсь попереджувальний погляд: ти ж не будеш зараз лізти. І тоді ти мовчиш. А потім підбираєш виправдання: подумаєш, дрібниця, не варта конфлікту. Так починається найдавніша пастка на світі.

Замазана тріщина

У несучій стіні будинку йде тріщина. Не наскрізна поки, але глибока. Хороший прораб скаже: треба ламати і переробляти каркас, робота довга і дорога. Поганий візьме шпаклівку і акуратно затре лінію. Зверху покладений свіжий шар фарби. Стіна виглядає ідеально. Поки не піде перше серйозне навантаження. Саме подібність такої роботи ледь не знищила Церкву в VII столітті.

Візантія в цей час буквально тріщала по швах. Арабські війська забирали величезні шматки імперії – спочатку Сирію разом з Палестиною, на черзі стояв Єгипет. На відколотих східних територіях жили мільйони людей, які ще з часів Халкідонського собору не визнавали соборних рішень. Їх називали монофізитами. Вони сповідували в Христі одну природу, а не дві, і йти в імперську армію захищати «чужу віру» не бажали. Імператору терміново потрібно було їх повернути.

Так у Константинополі народилася дипломатична формула. Її запропонував патріарх Сергій, людина обізнана і обережна. Він міркував так: давайте залишимо суперечку про дві природи осторонь. Природ дві, ми це визнаємо. Але воля у Христа була одна, Божественна. Це влаштує і прихильників Халкідону, і тих, хто відколовся. Ідею першоієрарха підтримав і візантійський імператор Іраклій.

Історія, звичайно, була складніша, ніж проста угода. Сергій шукав не цинічного обману, а богословськи прийнятного мосту між ворожими таборами. Біда в тому, що міст цей був побудований на піску.

Гефсиманія без фальші

Звучить все це як богословська тонкість, на якій не варто ламати списи.

Насправді ніяка це не тонкість. Воля (по-грецьки «феліма») означає не просто «хочеться» або «не хочеться». Це джерело будь-якого вибору. Якщо у Христа була тільки Божественна воля, значить, людської волі в Ньому не було. А якщо її не було – та сама ніч у Гефсиманському саду, страшна і кривава, коли Він молився: «Отче! о, якби Ти благоволив пронести чашу цю повз Мене! Втім не Моя воля, але Твоя нехай буде» (Лк. 22:42), – стає незрозуміло чим.

І найстрашніше – далі. Якщо Христос не прийняв на Себе людську волю, ту саму, яка вперта і мінлива, яка б'ється в кожному з нас, – значить, Він її і не зцілив. Спасіння виявляється недоступним саме там, де ми найбільше хворі: у здатності вибирати між добром і злом.

Зовні все виглядає красиво: «давайте просто погодимося заради миру». Всередині – Бог стає далеким спостерігачем, а людина залишається зі своїми демонами один на один.

Шпаклівка лягла рівно. Будинок стоїть. До першого удару, правда.

Едикт мовчання

Коли навіть після «компромісу» суперечка не вщухла, імператор Констант II у 648 році видав документ, відомий як «Типос» – «Зразок віри». Хитрість полягала в тому, що він не оголошував єресь догматом. Він просто заборонив цю тему обговорювати. Тексти зі згадкою воль наказано було зняти з воріт собору Святої Софії. Хто продовжить сперечатися, позбудеться майна і сану, а то й буде публічно висічений.

Держава офіційно заявила: Істина – це деталь, не гідна вашої уваги. Замовкніть заради суспільного блага.

І найстрашніший в цій історії навіть не імператор. Не богослови, що придумали формулу. А поведінка звичайного, рядового духовенства. Значна частина ієрархії і десятки тисяч священників від Рима до Антіохії не були фанатиками зручної формули. Вони отримали зверху папір: «Заради миру і єдності більше не проповідувати на цю тему», – і поклали його в папку. У них були сім'ї і борги по парафії, треба було годувати дітей. Епоху визначає не стільки злодій нагорі, скільки теплохладна більшість, згодна на «розумний компроміс».

Ціна відрізаного язика

Папу Римського Мартина імперський спецназ витягнув з Латеранського палацу прямо на ношах – він був тяжко хворий. Привезли в Константинополь і в ланцюгах провели по вулицях столиці, прилюдно зірвавши одяг. Потім заслали в Херсонес – нинішній Севастополь. Там колишній Папа помирав від голоду і писав у своїх останніх листах: «Дивувався я і все ще дивуюся нерозумності і жорстокосердості всіх тих, які колись належали мені… вони зовсім залишили мене і не хочуть навіть знати, чи існую я на світі». Паства віддала перевагу «мирному варіанту» компромісу і забула свого Предстоятеля.

І був старець Максим Сповідник. Коли його привели на допит у 655 році, тиснули не богослов'ям, а простою арифметикою. «Через твої суперечки впали Сирія і Єгипет. Ієрархи Вселенської Церкви прийняли мирну угоду. Ти один проти всіх». Логіка бездоганна: так і влаштовано в будь-якому суспільстві. Більшість голосів є більшість голосів.

Преподобний Максим відповів: «Я не хочу бути єретиком. А що до заборони імператора, то я маю заповідь Божу: "Хто посоромиться Мене перед людьми, того посоромлю і Я перед Отцем Моїм Небесним"».

І додав те, що має бути висічене в граніті кожної християнської душі: навіть якщо весь всесвіт почне причащатися з єретиками, він один не причаститься.

Його не переконали. Тоді влада, що прикривалася словами про мир і любов, перейшла до іншого способу переконання. Старцю відрізали язик, щоб він не міг більше проповідувати. Відрубали праву руку, щоб не міг писати. Заслали на Кавказ, у нинішню Грузію, в містечко Цагері. Там преподобний Максим і спочив.

І ось що змушує замислитися в усій цій історії. Політичний розрахунок зрештою не виправдався. Зручна формула не повернула імперії відколотих провінцій, і арабські завоювання йшли своїм ходом. Богословський компроміс обіцяв занадто багато і не дав нічого з обіцяного.

А приблизно через двадцять років після смерті покаліченого і майже забутого старця в Константинополі зібрався Шостий Вселенський собор. І на ньому імперія – та сама, що виривала йому язик, – офіційно визнала: його сповідання було вірним, а тих, хто підписав зручний папір, належить засудити.

Одна людина, що не відмовилася від Істини, виявилася міцнішою за всю державну машину.

Єресь про «єдину волю» давно не звучить у богословських формулах. Але її головний принцип живий і працює кожен день: «Промовчи. Не лізь, тут же всі свої – нам з ними ще жити». Кожен раз, коли ми слухаємо очевидну брехню і киваємо, – ми вибираємо «Типос». Кожен раз, коли нам страшно сказати правду в очі людині і ми вибираємо дипломатичну формулу замість чесного слова, – ми вибираємо сторону тих, хто поклав папір у папку.

Справжній мир народжується не із затертої тріщини. Він народжується там, де тріщину бачать, називають по імені і виправляють – навіть коли це дорого і довго.

Читайте також