Чому ми читаємо Біблію очима американських протестантів?

Спотворена література. Фото: СПЖ

На полиці церковної крамниці, між молитовниками та пачками свічок, можна знайти невеликі книжечки в м'якій обкладинці. У передмові зазвичай говориться, що перед нами святоотецький погляд на створення світу. Читач гортає сторінки і дізнається, що Всесвіт був створений рівно за сто сорок чотири години, геологічні епохи вигадані вченими, а динозаври ходили по землі разом з першими людьми.

Від цього читання виникає відчуття, ніби віра вимагає від людини заплющити очі на реальний світ і спробувати виміряти Бога шкільною лінійкою. Люди і так затиснуті обставинами, вузькістю вибору та постійним стресом. Їм хочеться доторкнутися до давньої мудрості, але замість неї вони отримують жорстку схему. Іронія полягає в тому, що література, яку пропонують як еталон, прийшла до нас зовсім не з Візантії.

Як чуже стало своїм

Розібратися в походженні цих брошур не так складно. Якщо акуратно прибрати верхній шар благочестивої редактури, ми виявимо під ним аргументацію американського протестантизму минулого століття.

Те, що зараз називають «науковим креаціонізмом», зароджувалося на початку минулого століття. У витоків цього руху стояв адвентист сьомого дня Джордж Маккріді Прайс, який писав свої роботи в двадцяті роки. Пізніше, в 1961 році, баптисти Генрі Морріс та Джон Віткомб видали книгу про біблійний потоп, яка багато в чому визначила розвиток цього напряму в США. Їхнім завданням було захистити Біблію від нападок тогочасної науки, і вони обрали для цього шлях прямого, дослівного прочитання кожного вірша.

У дев'яності роки пострадянський простір швидко наповнився подібною літературою. Людям катастрофічно не вистачало духовних книг.

Вітчизняні видавці брали тексти західних інститутів, прибирали звідти очевидні посилання на баптистське чи адвентистське походження, додавали пару цитат святих і відправляли в друк. Довгий час ми читали це, щиро вважаючи, що перед нами давнє передання.

У нашому середовищі таку традицію часто підкріплюють посиланнями на ієромонаха Серафима (Роуза). Він дійсно був справжнім подвижником, ніс важку аскезу в горах Каліфорнії. Але потрібно розуміти контекст: у питаннях устрою світу отець Серафим, як американець, був знайомий з аргументами консервативних християн своєї батьківщини і частково на них спирався.

За прагненням розуміти кожен день творення як рівно двадцять чотири години ховається звичайний страх. Страх того, що якщо хоча б одна цифра в Старому Завіті виявиться метафорою чи поетичним образом, то вся віра розсиплеться.

Масштаб давньої думки

Якщо ми відкладемо ці брошури і відкриємо праці великих каппадокійців IV століття, ми побачимо зовсім інший підхід. Там немає страху перед знаннями.

Святитель Василій Великий, коли складав свої знамениті «Бесіди на Шестоднев», спокійно користувався наукою свого часу. Він згадував античну медицину, фізику Арістотеля, спирався на тогочасні уявлення про космос. Він не бачив у дослідниках природи ворогів. У дев'ятій бесіді вселенський учитель пише ясно: якщо пророк Мойсей промовчав про форму Землі, тому що для спасіння нашої душі це знання марне, хіба ми вважатимемо слова Духа менш важливими, ніж людську мудрість?

Давні автори розуміли, що наука намагається відповісти на питання, як влаштований світ фізично, а Писання говорить про те, Хто його створив і навіщо ми тут живемо.

Блаженний Августин теж залишив нам з цього приводу ясне попередження. У своїх коментарях на Книгу Буття він зауважував, що навіть нехристиянин може непогано розбиратися в устрої землі і неба на основі власного досвіду. І буває вкрай незручно, писав Августин, коли християнин, розмірковуючи про фізичний світ, говорить відверті дурниці, змушуючи невіруючих сміятися. Якщо вони побачать, що ми помиляємося в речах, які можна перевірити досвідом, як вони повірять нашим книгам про воскресіння мертвих?

Час для розвитку

Святоотецька традиція дивилася на створення світу як на безперервний процес. Брат Василія Великого, святитель Григорій Ніський, у своєму трактаті «Про устрій людини» пропонує складний погляд на те, як розвивалося життя.

Він описує поступове сходження творіння: спочатку з'являється рослинне життя, потім до нього додається життя чуттєве, тваринне, і лише потім на цю підготовлену основу приходить людина, яка володіє розумом. Святі отці давнини не бентежилися тим, що світ розвивається поступово. Це погляд, який залишає вченим право вивчати землю і кістки, а богословам – право говорити про сенс того, що відбувається.

Іноді віруючій людині пропонують хибний вибір: або ти світський раціоналіст, або ти маєш заперечувати науку, щоб вважатися хорошим християнином.

Але Православ'я ширше цього штучного протиріччя. Воно не просить нас відмовлятися від розуму чи заплющувати очі на факти, щоб залишатися в Церкві.

Щоб згадати про цю свободу, досить відкласти перекладену з англійської брошуру і подивитися на зоряне небо.

Читайте також