Церква має бути «з народом» чи з Богом?

З ким має бути Церква? Фото: СПЖ

В останні роки ми бачимо, як деякі ресурси та спікери Української Православної Церкви намагаються будь-якими способами довести українській владі свій патріотизм. Вони охоче розповідають, скільки зібрано на потреби армії, які подячні листи надходять від військових, на які державні заходи їх запрошують. І за цим чується надія: якщо відданість Батьківщині доведена ділом і проголошена вголос – «ми свої, ми патріоти, ми допомагаємо фронту», – ставлення влади зміниться.

Але це ілюзія. І дуже небезпечна.

Владі, яка методично знищує Церкву, байдуже, патріоти ми чи ні. Їй потрібні слухняні – ті, хто готовий підлаштовуватися під генеральну лінію, повторювати потрібні формулювання і не ставити зайвих запитань. Патріотизм тут узагалі ні до чого.

Тому й доводити його безглуздо: це схоже на спробу пред'явити довідку про доходи на паспортному контролі: документ справжній і інформація в ньому правдива, от тільки перевіряють зовсім інше.

Коли чудеса не переконують

Згадаймо Євангеліє. Після воскресіння Лазаря стало гранично зрозуміло: Ісус Христос – обіцяний пророками Месія, Він робить те, чого звичайна людина зробити не може. Не просто говорить красиві слова, а повертає мертвих до життя, зцілює хворих, дає зір сліпим. Здавалося б, після такого навіть найупертіші противники мали зупинитися й замислитися: чи не Той це, Кого чекали стільки століть? Але первосвященики і фарисеї вирішили інакше – зібрали раду і постановили вбити і Його, і Лазаря. Причина проста: Христос, на їхню думку, зазіхав на їхню владу, а Людина, яка має прямий зв'язок з Богом, не вписувалася у налагоджену систему, що приносила їм безліч цілком земних благ.

Не переконували чудеса і гонителів перших століть. Мучеників не палив вогонь, їх відмовлялися терзати звірі, рани від катувань затягувалися на очах – свідчень наочніших годі й придумати. Чи зупиняло це? Ні, найчастіше лише злило. Тому що доказів істинності Бога Рим і не шукав. Він вимагав іншого: поклонитися імператору, покурити фіміам перед його статуєю, вголос визнати, що його земна влада вища за все – «понад усе».

Так само і сьогодні. Можна скільки завгодно збирати на армію, публікувати фотографії з військовими, показувати грамоти комбатів. Для тих, хто приймає рішення щодо ставлення до Церкви, це нічого не означає. Вони дивляться не на реальну допомогу армії чи суспільству, а на інше: чи готова Церква підтримувати риторику перших осіб держави, транслювати потрібні наративи, хвалити або ганити тих, на кого вкажуть.

І майже завжди це обґрунтовується тезою: «Церква має бути з народом». Заради народу – ненавидіти ворога, заради народу – підтримувати мобілізацію, заради народу – об'єднатися в одну «українську церкву». Саме «заради народу» нас закликають піти на «зовсім невеликі, несуттєві» поступки. Мовляв, зробіть, як вам кажуть, і відразу почнете жити з державою в мирі та злагоді.

Але варто трохи копнути – і маніпулятивність фрази про «Церкву і народ» стає очевидною. Насправді Церкву закликають бути зовсім не з народом, від неї вимагають служити владі.

Паралель із першими століттями тут не випадкова. Тоді теж знаходилися ті, хто закликав не дратувати владу: киньте щіпку ладану на жертовник перед статуєю імператора, це ж просто механічний жест, він не означає відречення від Бога. Одна несуттєва поступка – і всі задоволені. Але мученики на це не йшли. Саме за відмову зробити цей «дрібний» жест їх і страчували.

Чого насправді хочуть від Церкви

Подивіться на структури, які сьогодні користуються повною підтримкою влади, – і ви побачите той самий фіміам, що клубочиться перед статуєю імператора. Вони виступають із «правильними» заявами, захищають офіційну позицію держави за кордоном, просять зброю, брешуть, що вірян УПЦ ніхто в Україні не переслідує.

По суті, більшість релігійних організацій, що входять до Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій, працює як іще одне міністерство – тільки з хрестами, рясами і колоратками.

Це не патріотизм. Це служба, і служба цілком конкретна: підтримувати владу і легітимізувати її рішення. Натомість такі структури отримують захист, бронювання і всілякі пільги.

Українська Православна Церква в цю схему не вписується. Не тому, що вона «не патріотична», а тому, що відмовляється бути повністю керованою. Вона живе за своїми внутрішніми правилами, зберігає канонічні зв'язки і не поступається Євангелієм. Для влади це і є головні ознаки неблагонадійності.

Тому будь-які докази патріотизму виявляються розмовою з порожнечею. Влада чує не «ми любимо Україну», а «ми все ще не ваші повністю». І реагує відповідно.

Урок радянських десятиліть

Історія Церкви у XX столітті дає з цього приводу жорсткий і ясний урок.

Лев Регельсон у книзі «Трагедія Руської Церкви» докладно розбирає, чим закінчувалися спроби ієрархії довести свою лояльність радянській владі.

Після революції Церква опинилася в ситуації тотального тиску. Храми закривали, священників заарештовували, майно відбирали. Патріарх Тихон і багато єпископів намагалися знайти формулу, яка дозволила б Церкві вижити і якось співіснувати з безбожним режимом. Вони заявляли про готовність визнати нову владу, закликали вірян бути законослухняними, підкреслювали, що Церква не займається політикою. Під час голоду в Поволжі – віддавали церковні цінності на допомогу голодуючим. Тобто робили все, що мають робити громадяни, які люблять свою країну. Здавалося б, чого ще можна вимагати?

Але владі цього було мало. Їм потрібна була не просто громадянська лояльність, а готовність стати частиною державної системи. Щоб Церква не просто «співіснувала» з радянською владою, а вважала її успіхи своїми успіхами, а невдачі – своїми невдачами. Щоб церковний дух злився з духом «світової революції».

У 1927 році митрополит Сергій (Страгородський) зробив те, чого до нього ніхто не наважувався – видав «Декларацію», в якій заявив: ми усвідомлюємо Радянський Союз нашою громадянською батьківщиною, радощі й успіхи якої – наші радощі й успіхи, а невдачі – наші невдачі. Формально це виглядало як логічне продовження лінії на лояльність. Насправді, як показує Регельсон, ці слова прозвучали як вираження духовно-моральної солідарності з ідеологією, яка відкрито ставила за мету знищення Церкви.

Що отримала Церква натомість? Тимчасову «легалізацію» одного з центрів управління, можливість бути вітриною (ось, мовляв, в СРСР немає гонінь на релігію) для «західних партнерів», і все. Але ціну заплатили величезну: внутрішній розкол, втрату довіри значної частини вірян і духовенства, смуту і розбрат. Але – найголовніше – гоніння не зупинилися.

Регельсон наводить красномовні цифри: «Жодними компромісами й поступками запобігти знищенню Церкви митрополит Сергій не зміг. Якщо наприкінці 1929 року (якраз період видання «Декларації» – прим. Ред.) у його підпорядкуванні було близько 30 000 парафій, то через десять років їх залишилося лише кілька сотень: такий був результат двох «безбожних п'ятирічок»».

Як бачимо, «Декларація» про лояльність до більшовиків абсолютно нічого позитивного не дала Церкві і нікого не врятувала. Здавалося б, чому?

Тому що влада вбачала загрозу не у відсутності патріотичних заяв з боку Церкви. Вона вбачала загрозу в самому бажанні Церкви жити за власними законами, зберігати внутрішню свободу і відмові зливатися з державною ідеологією.

Саме такого злиття вимагала радянська влада. Сьогодні таке злиття ми бачимо в сучасній Росії. І українська влада йде ідентичним шляхом.

Чому докази патріотизму – пастка

Коли Церква починає посилено доводити свою корисність і патріотичність, вона приймає правила чужої гри. Вона погоджується, що її цінність вимірюється кількістю машин, відправлених на фронт, площею маскувальних сіток і тоннами гуманітарної допомоги.

Але Церква існує не для цього. Її сенс – вести людину до єднання з Богом, до спасіння. Вона здійснює Таїнства, проповідує Євангеліє, зберігає віру і залишається совістю народу – навіть коли ця совість говорить те, що владі не подобається.

Щойно Церква починає міряти себе чужою міркою, вона програє. Тому що в цій грі влада завжди вимагатиме чогось іще. Сьогодні достатньо зібрати на армію, завтра зажадають публічно засудити «неправильних» ієрархів, післязавтра – змінити тексти молитов, потім – підтримати ЛГБТ заради євроінтеграції, відмовитися від євхаристійного спілкування з іншими Церквами. Кінцевої точки в цьому ланцюжку не існує, тому що його мета не патріотизм, а повний контроль.

Уявіть лікарню, де кардіохірург замість операцій їздить по міськадміністраціях і розповідає, скільки окопних свічок виготовили його медсестри і як активно лікарня підтримує державні ініціативи. Операції при цьому майже не робляться, пацієнти помирають. Чи скаже хтось із замилуванням: мовляв, яка чудова клініка і хірург, які патріоти?

У випадку з Церквою багато хто чомусь вважає, що саме так і має бути: священник або єпископ зобов'язаний витрачати сили на докази лояльності, а не на проповідь, молитву і окормлення пастви. Що головне завдання Церкви не у вірності Христу й Євангелію, а в тому, щоб мати чудові стосунки з владою.

Закінчується це завжди однаково. Інституційна оболонка якийсь час тримається, але євангельський дух вивітрюється, і замість нього залишаються слова про «агресора», «війну» і «національні інтереси».

Чи означає це, що Церква має демонстративно ігнорувати потреби країни і людей? Звісно, ні. Допомагати стражденним, підтримувати тих, хто на фронті, молитися про мир і про спасіння – важлива частина християнського життя. Але все це перестає бути християнською справою рівно тоді, коли перетворюється на політичний жест, розрахований на симпатії влади. 

Наша спільна справа

Ми не можемо змінити політиків. Можемо показувати їм приклад християнського життя, проповідувати Євангеліє, кликати їх до Царства Небесного. Почують чи ні – це вже не наша відповідальність.

А от чи залишиться Церква Церквою – відповідальність цілком наша. І вирішується це не в кабінетах і не в заявах. Це вирішується там, де священник обирає, про що сказати в проповіді, а про що промовчати. Де єпископ думає, чи ставити підпис під черговим зверненням. Де парафіянин залишається у своєму храмі, розуміючи, чим це може для нього обернутися.

Церква пережила радянські десятиліття не завдяки «Декларації». Її зберегли ті, хто продовжував служити в храмах, що залишилися, хрестити дітей і відспівувати померлих, не розраховуючи ні на яку подяку влади.

Від нас вимагатиметься те саме.

Читайте також