«Отмосковщити» заради єдності: як Шевчук об'єднує українців

Глава УГКЦ закликає до єдності. Фото: СПЖ

Глава УГКЦ попереджає, що внутрішній розкол загрожує існуванню України, і водночас закликає боротися з «неправильними». Це когнітивний дисонанс чи щось більше?

Наприкінці серпня – на початку вересня 2026 року глава УГКЦ Святослав Шевчук двічі докладно говорив про єдність українців.

27 серпня вийшов випуск «Живого інтерв'ю» під назвою «Єдність – це умова виживання!». Співрозмовником Шевчука був Юрій Клюфас, президент українсько-канадського телеканалу Kontakt TV.

Через тиждень, 3 вересня, ресурс Лівий берег опублікував велике інтерв'ю, яке Шевчук дав журналістці Наталії Лебідь: «Росія зробить усе для того, щоб українці свою перемогу вважали поразкою».

В обох розмовах Шевчук повторює одну й ту саму думку: внутрішнє протистояння сьогодні так само небезпечне для України, як і зовнішній ворог.

«Не воювати проти українців»

У бесіді з Юрієм Клюфасом Шевчук прямо пов'язує єдність з існуванням держави: «Загрозою для нашої державності є не тільки зовнішня збройна агресія, щоденні атаки з повітря на наші міста й села, а й …> спроби посварити українців між собою. Тому для нас єдність …> це умова збереження нашої держави і нашого народу сьогодні».

Далі Шевчук згадує послання митрополита Андрея Шептицького «Як будувати рідну хату?» і попереджає про «отаманщину»: «Сьогодні брак єдності в українському суспільстві може стати серйозною внутрішньою причиною, яка, на жаль, може повести нас тим хибним шляхом, яким, на жаль, пішли українські діячі в минулому, що й спричинило втрату української державності».

Говорить Шевчук і про різноманітність: «Єдність не означає, що всі мають думати однаково …> Єдність, про яку йдеться, є завжди єдністю у різноманітності …> Слухаючи опінію навіть мого опонента, я можу побачити дійсність з іншого боку. І нехай тоді ці різні думки, різні позиції нас не розділяють, але навпаки – взаємно збагачують».

В інтерв'ю LB ця формула звучить ще виразніше: «Ззавданням церковних діячів є виховувати наших людей у здатності об'єднуватися. Єдність нам потрібна для того, щоб подолати наші внутрішні негаразди. Однак єдність не означає, що ми всі повинні підтримувати одну політичну партію, що ми всі повинні однаково думати. Дехто думає, що єдність – це відсутність критики. Ні. Демократичне суспільство потребує вільної дискусії».

Потім Шевчук вимовляє найважливішу, на нашу думку, фразу:

«Українське суспільство повинно також зробити ще дещо. А саме – не проєктувати свій біль та травму війни, а також ненависть до ворогів всередину нас самих. Тобто не воювати проти українців».

Думка гранично ясна: українці можуть бути різними, критикувати владу, сперечатися між собою, належати до різних груп. Головне – не перетворювати внутрішнього опонента на ворога. Під цим закликом можна підписатися обома руками!

Але подивімося, як цей принцип працює, коли Шевчук говорить не про абстрактних українців, а про конкретні соціальні групи.

«Відмосковщити» душі та інші способи досягнення «єдності»

У тому ж інтерв'ю LB журналістка запитує Шевчука, чи не було помилкою держави те, що УПЦ не «ліквідували» одразу після початку повномасштабного вторгнення.

Шевчук відповідає: «Думаю, певна наша слабкість була у тому, що ми взагалі почали говорити про ліквідацію якоїсь церкви. Це не дуже правильно. Говорити треба про захист почуттів віруючих від інструменталізації країн-агресорів».

І продовжує: «Що нам треба зробити зараз? Дерусифікувати і – я б сказав – "відмосковщити" сумління та душі багатьох українців, а для цього слід діяти на дуже різних рівнях і вимірах».

Це вже розмова не про шпигунів, колаборантів чи людей, які вчинили конкретний злочин. Йдеться про свідомість, совість і релігійну ідентичність громадян. Виходить своєрідна «єдність у різноманітті»: українцю дозволено бути іншим, але тільки доти, доки Шевчук не визнає за потрібне його «відмосковщити». Так, чи що?

І ще: як глава УГКЦ збирається вимірювати «московськість» душ людських? І якими методами має намір їх «відмосковщувати»?

Наступна фраза Шевчука в тому ж інтерв'ю не менш показова: «Я пам'ятаю, як після згаданого вами закону саме нам, релігійним діячам, довелося пояснювати цілому світові, що в жодному випадку в Україні не згортається свобода сумління. Що релігійна свобода не обмежена».

Це твердження прямо суперечить фактам. Держава ухвалила закон, фактично спрямований на заборону найчисленнішої конфесії в країні. У суді розглядається справа про заборону Київської Митрополії. У віруючих насильно відбирають сотні храмів, сотні священників УПЦ примусово мобілізують і відправляють на фронт, хоча канони забороняють їм брати до рук зброю. Навколо УПЦ створено атмосферу ненависті та бездоказових звинувачень. І це називається свободою совісті?!

15 липня 2026 року на зустрічі з делегацією Всесвітньої ради церков Шевчук стверджував те саме: «Будьте певні: державний закон… не спрямований проти якоїсь однієї конкретної Церкви».

Однак сама Всесвітня рада церков ще після ухвалення закону в серпні 2024 року висловлювала глибоку стурбованість можливістю «невиправданого колективного покарання цілої релігійної громади» та ризиком підриву суспільної згуртованості.

Тобто Шевчук переконував у протилежному представників організації, яка ще два роки тому публічно заявила про свою тривогу саме з цього приводу.

Ще раніше, у грудні 2024 року, в інтерв'ю РБК-Україна Шевчук говорив про створювані в Європі православні громади українців: «Із наших емігрантів створити протестний потенціал, який потім протестуватиме проти політики своєї держави».

Жодних доказів своїм словам він, звичайно ж, не навів. Але важливо інше: в одних інтерв'ю Шевчук каже, що демократії необхідні критика і різні думки, а в інших представляє протест проти політики держави як частину схеми «проросійських олігархів».

Ще один приклад подвійних стандартів. У вересневому інтерв'ю LB Шевчук говорить про мобілізацію: «Ми не хочемо нікого апріорі засуджувати, тому що є дуже багато різних випадків і є різні причини для таких дій, але ми підтримуємо Збройні Сили України і постійно роз’яснюємо, що ухиляння від мобілізації – це невиконання свого громадянського обов'язку».

Але ще влітку 2024 року через випадково увімкнений мікрофон у прямий ефір потрапила його розмова з Олександром Драбинком перед богослужінням у Патріаршому соборі УГКЦ. Йшлося про співробітників, які встановлювали в храмі іконостас. Шевчук каже: «Важко з цими майстрами. Знаєте, всіх мобілізують». Драбинко відповідає, що робітники ховаються. На що Шевчук зізнається: «Ми навіть їх тут трохи ховаємо у нас. Вони й живуть, харчуються всі».

Тобто, з одного боку, глава УГКЦ називає ухилення від мобілізації невиконанням громадянського обов'язку, а з іншого – ховає потрібних йому ухилянтів. Принаймні, саме це випливає з його власних слів.

2 вересня 2026 року Шевчук зустрівся з керівницею напряму «Демографія та міграція» Інституту фронтиру Ольгою Духнич та старшою аналітикинею інституту Роксоланою Авраменко. Йшлося про демографічну кризу, міграцію та майбутнє українського народу.

На цій зустрічі глава УГКЦ висловився за інтеграцію мігрантів в українське суспільство і заявив, що Україна будує новий тип політичної нації: не «лише для етнічних українців», а таку, що приймає всіх, хто готовий будувати українську державу.

Не будемо загострювати увагу на тому, що досвід інтеграції мігрантів у європейських країнах, які масово приймали їх останніми десятиліттями, важко назвати успішним. Показово інше. Для вирішення демографічної проблеми Шевчук пропонує залучати мігрантів, тобто людей іншої культури, релігії та менталітету. А мільйони українців – прихожан УПЦ (адже саме про них йшлося в питанні журналістки) – він пропонує «дерусифікувати» і «відмосковщити» на рівні «совісті та душі». Що робити з ними, якщо вони не захочуть «відмосковщуватися»? Вигнати з країни? Позбавити прав? Оголосити ворогами народу?

Висновок: коли «єдність» починає розколювати

У своїх інтерв'ю Шевчук дуже точно описав небезпеку, перед якою стоїть Україна. Він сказав, що війна поранила суспільство, що її тягар розподілено нерівномірно, що накопичений біль може бути звернений проти своїх, що українці можуть почати «воювати один з одним».

Але його власна риторика цю загрозу не зменшує, а посилює. Коли душі одних українців пропонують «відмосковщити», інших підозрюють у створенні за кордоном «протестного потенціалу», а третіх звинувачують у невиконанні громадянського обов'язку, – хіба це не розпалює ворожнечу і незгоду в суспільстві?

Виходить, що «єдність» за Шевчуком означає не право різних людей залишатися частиною однієї країни й одного народу, а прийняття тієї позиції, яку він вважає правильною. Глава УГКЦ говорить про єдність і водночас формує образ «неправильних» українців. Причому ця «неправильність» у нього виростає саме на релігійному ґрунті.

В інтерв'ю Шевчук посилався на Шептицького. Шептицький, звісно, постать неоднозначна. Але корисно буде прочитати його слова не в інтерпретації Шевчука, а повністю. Вони викривають Шевчука краще за будь-які коментарі.

Ось фрагмент послання митрополита Андрея Шептицького «Як будувати рідну хату?» (грудень 1941 року):

«Є в душі Українця глибока й сильна воля мати свою державу, – та, попри ту волю, знайдеться, може, однаково сильна і глибока воля, щоб та держава була обов’язково такою, якою хоче її мати партія, чи кліка, чи група, чи навіть одна особа.

Бо як же пояснити те фатальне ділення між собою, ті спори, роздори, сварні, ту партійність, яка нищить кожну національну справу?! Як пояснити психіку таких численних гарячих патріотів, праця яких має визначний руїнний характер?!

Частково це стане зрозумілим, коли ми побачимо, чи зможе Україна якщо не об'єднатися на релігійному ґрунті, то хоча б відмовитися від суто московської і навіть більшовицької нетерпимості, за якої рідного брата починають ненавидіти лише тому, що в питаннях релігії він думає інакше, ніж ми.

Нетерпимість до інакодумців у вірі… трапляється у нас, на жаль, настільки часто, що можна серйозно побоюватися за майбутнє України; релігійні чвари не лише не пом'якшать національні розбрати, а й, можливо, зроблять їх ще більш болісними та глибокими».

Отже, «московська нетерпимість», за Шептицьким, – це ненависть до брата за те, що він інакше думає в питаннях віри. Саме її сьогодні й «насаджують» ті, хто закликає «відмосковщувати» душі.

Читайте також