Уклін у бік Фанара? Навіщо КДА привітала екзарха Константинополя

Представники КДАіС прийшли привітати екзарха Фанара з 50-річчям. Фото: СПЖ

20 вересня в Андріївській церкві Києва, яку з 2019 року займає ставропігія Константинопольського Патріархату, відзначали 50-річчя єпископа Команського Михаїла (Аніщенка), екзарха Патріарха Варфоломія в Україні.

Літургію очолив сам ювіляр у співслужінні «митрополита» ПЦУ Михаїла Зінкевича, а піснеспіви виконували хори Волинської академії ПЦУ та Трьохсвятительської семінарії УГКЦ. Делегацію греко-католиків очолив Ігор Шабан, а серед гостей прес-служба ставропігії називає «викладачів та студентів Київської духовної академії і семінарії УПЦ». У фотозвіті опубліковано знімок єпископа Михаїла з трьома представниками КДАіС у клобуках.

Сам екзарх, як зазначено у повідомленні прес-служби, «наголосив на важливості співпраці та спілкування між християнами і спільного служіння людям, у тому числі між Церквами, між якими немає євхаристійного спілкування».

Що все це може означати?

Не сторонній спостерігач

Єпископ Михаїл не є людиною, яка дивиться на українську церковну проблему збоку. Він представляє в Києві саме ту структуру, яка створила ПЦУ і, згідно з Томосом, зберегла над нею владу. Ректор КДАіС архієпископ Сильвестр (Стойчев) ще у 2020 році сформулював це точніше за багатьох: «ПЦУ хоча й іменується автокефальною, однак Константинопольський Патріарх залишив за собою чимало важелів впливу на внутрішнє життя ПЦУ». Проте за сім років жоден із цих важелів не був використаний для того, щоб зупинити захоплення храмів, побиття парафіян чи судову ліквідацію єпархій УПЦ.

Екзарх живе в Києві, стежить за новинами і обізнаний про все, що відбувається з Українською Православною Церквою. Але коли його запитують про дії влади щодо УПЦ, він відповідає, що коментувати не буде, «оскільки держава, як монополіст у цьому питанні, володіє напевно більш докладною інформацією». Водночас священник Константинопольського Патріархату публічно закликав екзарха відреагувати на гоніння проти УПЦ, але той промовчав.

Натомість в оцінках самої УПЦ єпископ Михаїл не такий обережний. В інтерв'ю ресурсу «Діалог.тут» він заявив, що для відновлення довіри УПЦ має виправити «відсутність офіційного церковного засудження свідомої колаборації окремих представників духовенства, які підтримували або співпрацювали з агресором», а також «юрисдикційну залежність» (від РПЦ) і що «потрібно прийняти реальність: в Україні є помісна православна Церква».

В іншому інтерв'ю він говорив, що «всі повинні змиритися з реальністю». Тобто позиція в екзарха є, і вона цілком чітка: єдина законна Церква в країні – ПЦУ, а УПЦ має покаятися за «колаборацію» і визнати над собою владу Константинопольського Патріархату. Однак коли йдеться про страждання тих, кому цю «реальність» нав'язують ломом і кийком, екзарх чомусь мовчить.

Коли треба, екзарх уміє говорити

Але було б несправедливо зображувати єпископа Михаїла людиною, яка принципово тримається осторонь від будь-яких «мирських справ». Наприклад, 18 листопада 2025 року він особисто прийшов до Вищого антикорупційного суду, щоб взяти на поруки колишнього віцепрем'єра Олексія Чернишова, фігуранта справи про розкрадання в «Енергоатомі».

Підкреслимо: архієрей прийшов для захисту людини, яку підозрюють у розкраданні величезних грошових коштів, при тому що Чернишов не є парафіянином Андріївської церкви і не входить до числа духовних чад єпископа. Вони ледь знайомі. Як розповідав екзарх, він вирішив взяти Чернишова на поруки, тому що «знає його як хорошу людину». При цьому жодного суду над митрополитом Арсенієм, намісником Святогірської лаври, жодного засідання у справі митрополита Павла і так далі екзарх своєю присутністю не вшанував.

Він також не сказав жодного слова, коли 23 серпня 2026 року в тій самій Святогірській лаврі був убитий монах Варсонофій, – а на це вбивство відреагували ієрархи Єрусалимської, Антіохійської, Польської, Чехословацької Церков і навіть католицькі кардинали. Мовчить екзарх і про примусову мобілізацію духовенства УПЦ, хоча священники на фронті гинуть і зникають безвісти. Причому забирають на фронт виключно священників УПЦ – єдиних із усіх конфесій України. Людина з богословською освітою (а в екзарха вона прекрасна) дуже добре розуміє, як усе це називається, – але все одно мовчить.

Документи Амстердама й екзархат

Є й серйозніша обставина. У серпні 2024 року адвокат УПЦ Роберт Амстердам опублікував лист Володимиру Зеленському, в якому виклав зміст документів внутрішнього користування української влади, що потрапили до нього. Згідно з ними, після ухвалення закону про заборону УПЦ планувалося створити в Україні новий екзархат Константинопольського Патріархату, який «поглине» УПЦ, як перший крок до її злиття з ПЦУ. Серед передбачених заходів – формування «токсичного сприйняття» самої належності до УПЦ, санкції проти її меценатів та ієрархів, перегляд усіх договорів оренди з УПЦ з метою їх розірвання.

Іншими словами, Константинопольський Патріархат у цих планах виступає не посередником, а вигодоотримувачем. І його представник у Києві, який уже очолює діючий екзархат Фанара, – це зацікавлена особа в самому прямому сенсі. За відомостями наших джерел, які ми поки не можемо назвати, єпископ Михаїл консультував Офіс Президента при підготовці антицерковного законодавства і брав участь у складанні списків ієрархів УПЦ, проти яких пізніше були введені санкції. Хтось скаже, що це лише чутки, але проблема в тому, що надто багато в публічній поведінці екзарха з ними узгоджується.

Ось до цієї людини 20 вересня і прийшли з адресою та квітами представники головної духовної школи УПЦ.

Хто уповноважив академію?

Тут виникає питання вже не до екзарха, а до наших власних «академістів». Статут про управління УПЦ встановлює, що духовні навчальні заклади «перебувають під наглядом Митрополита Київського і всієї України, який здійснюється через Навчальний комітет при Священному Синоді» (розділ X, п. 2). Саме Предстоятель «несе відповідальність за міжправославні, міжхристиянські та міжрелігійні відносини» (розділ V, п. 10), а Синод дає «оцінку найважливіших подій у сфері міжцерковних, міжконфесійних та міжрелігійних відносин» (розділ IV, п. 7).

Собор єпископів УПЦ 13 листопада 2018 року постановив, що рішення Фанара щодо України «недійсні і не мають жодної канонічної сили», а сам Константинопольський Патріархат, визнавши розкольників, «став на шлях розколу». Блаженніший Онуфрій не згадує Патріарха Варфоломія. Євхаристійне спілкування між УПЦ і Константинополем припинено.

За таких вихідних

привітання екзарха Фанара делегацією духовної школи – це не побутова ввічливість, а міжцерковний акт. Хто його санкціонував? Навчальний комітет? Синод? Предстоятель? Якщо ніхто, то академія діяла через голову власного священноначалія, і це окрема тема для розмови. Якщо санкція була, то віряни УПЦ мають право знати, який сенс у неї вкладався.

Є третій варіант, і він, на жаль, найбільш правдоподібний. У церковному середовищі давно говорять про групу архієреїв, які вважають екзархат Константинополя прийнятним «третім шляхом» – щоб і до ПЦУ не йти, і від держави захиститися. До цієї групи поголос відносить і ректора КДАіС. Саме по собі це нічого не доводить. Але академія – місце, де погляди ректора неминуче стають лінією закладу, і привітання екзарха виглядає як акуратний сигнал у бік Фанара: ми відкриті, ми не такі, як «всі інші».

Українська церковна історія знає, чим такі сигнали закінчуються. Митрополит Олександр (Драбинко), будучи ще архієреєм УПЦ, у лютому 2015 року демонстративно прийшов попрощатися з главою УАПЦ митрополитом Мефодієм – про це із задоволенням повідомляв той самий сайт Андріївської церкви. У день пам'яті великомучениці Варвари він заходив до Володимирського собору Київського патріархату вклонитися її мощам, незмінно потрапляючи при цьому в об'єктиви фотокамер. Тоді це точнісінько так само подавалося як відкритість і прагнення до діалогу, а віряни УПЦ переживали спокусу. У грудні 2018 року митрополит Олександр опинився на «об'єднавчому соборі», а пізніше перейшов до ПЦУ. Тобто виникає закономірне запитання: чи не готувався плацдарм заздалегідь?

Як змінювався голос ректора

Ми в жодному разі не підозрюємо когось у «підготовці плацдарму» для переходу в екзархат. Тим більше що архієпископ Сильвестр свого часу був найжорсткішим і найкваліфікованішим критиком Фанара в усій УПЦ.

У грудні 2020 року в одному з інтерв'ю він говорив про Константинополь так, як сьогодні не говорить жоден з наших єпископів: «Давайте ще раз згадаємо – Константинополя не існує. Є Стамбул. Греки міфологізували Константинополь, зробивши його цаким Китеж-градом на грецький манер».

Легалізацію розколу він назвав «злочином морального і канонічного характеру», а про самого Патріарха Варфоломія сказав: «Така радикальна зміна погляду Патріарха Варфоломія на українських розкольників говорить, на жаль, лише про його нещирість і лицемірність. Таким чином, для виправдання своїх претензій на особливі повноваження у світовому Православ'ї Константинопольський Патріарх не гребує жодними засобами і жодними теоріями». Там само – висновок, з якого починалася ця стаття: «Константинопольський Патріарх залишив за собою чимало важелів впливу на внутрішнє життя ПЦУ».

У травні 2021 року вже в інтерв'ю сайту Сербської Церкви ректор назвав дії Фанара «безпрецедентним прикладом порушення канонічних норм і моральних норм», заявив, що «представники Фанара керувалися своїми особистими, владолюбними бажаннями», і прямо вжив термін «східний папізм»: «будь-який єпископ, який вважає, що в нього є якісь надзвичайні повноваження, можливості й становище, і шукає богословські виправдання для подібної своєї думки, неминуче стає на шлях папізму».

У листопаді 2021 року в доповіді на конференції в Київській духовній академії він пов'язав захоплення храмів безпосередньо з Фанаром: «Втручання патріарха Варфоломія в українські церковні справи порушило і без того крихкий конфесійний баланс в Україні та спровокувало нову хвилю насильства на релігійному ґрунті».

Що ж до захисту УПЦ від захоплень, то в ректора є рівно один документ такого роду, і він дуже характерний. 12 квітня 2023 року, після захоплення кафедрального собору в Івано-Франківську та знесення храму у Львові, архієпископ Сильвестр направив Патріарху Варфоломію листа, у якому писав, що «насильство проти громад нашої Церкви, співучасником (а іноді й натхненником) якого виступають єпископи та священники Православної Церкви України, створило між нами глибоку прірву, подолати яку найближчим часом навряд чи можливо». І далі: «На насильстві та сльозах не можна побудувати нічого доброго».

Звернено це було не до ПЦУ, а до Константинополя – тобто ректор сам чудово розумів, у чиїх руках важелі впливу на рейдерів. Відповіді він, наскільки відомо, не отримав.

Квітневий лист 2023 року став останнім різким словом ректора на адресу Фанара. Далі тональність змінюється. У травні 2024 року він обмежується нейтральною констатацією, що «УПЦ завжди негативно ставилася до того сценарію... реалізованого Константинопольським Патріархатом у 2018–2019 роках». А в листопаді 2025 року на майданчику Public Orthodoxy Фордгемського університету, чий центр православних досліджень важко запідозрити в нелюбові до Фанара, виходить його есе, де про Константинополь сказано вже зовсім інакше: «Я принциповий противник будь-якої форми ізоляціонізму Церкви, тому вважаю, що УПЦ цілком могла б розпочати церковно-дипломатичне спілкування з Константинопольською Церквою, спілкування з якою зараз перебуває на паузі».

І там само: «попри мою думку щодо деяких дій Константинопольської Церкви, вважаю, що є набагато суттєвіші проблеми, для розв'язання яких все ж треба прагнути до діалогу і з тими, з ким є непорозуміння».

Тобто ми бачимо, як той, хто у 2021 році говорив про «владолюбні бажання» та «східний папізм», у 2025-му пише про «деякі дії» та «непорозуміння».

Ніхто не відмовляє архієпископу в праві змінювати погляди. Але тоді хочеться зрозуміти, а що саме вплинуло на ці зміни. Фанар відкликав Томос? Переглянув свою «нову еклезіологію»? Засудив захоплення, про які ректор писав Патріарху Варфоломію? Ні, нічого з цього не змінилося.

Змінилося інше – закон про заборону УПЦ, припис ДЕСС та суд над Київською митрополією. Змінилася не позиція Константинополя, а ступінь тиску на УПЦ.

І якщо риторика пом'якшується рівно пропорційно тиску, це вже не богословська еволюція, а пошук виходу.

У такому разі дозвольте нам припустити, що привітання екзарха 20 вересня виглядає не як випадковість, а як перший практичний крок того самого «церковно-дипломатичного спілкування», про яке ректор написав за десять місяців до цього. Тільки починати його слід було не з букета, а з повторення вголос того, що сам же архієпископ писав Патріарху Варфоломію у 2023 році.

Що написали в коментарях

Найбільш поучальне в цій історії – реакція саме тієї аудиторії, для якої, вочевидь, і затівалося вітання. Під постом «Вітання від УПЦ» на сторінці Андріївської церкви у Facebook зібралися коментатори, серед яких чимало прихильників ПЦУ. І, зауважимо, ніхто з них не сказав академії дякую!

Найпопулярніший коментар (21 лайк) уїдливо зауважує, що представники КДАіС навіть літургію з єпископом Михаїлом не служили – «їх патріарх Гундяєв заборонив їм це робити». Другий за популярністю (17 лайків): «Не гидко було слухати "паздравленія" від убивць?!» Далі за спадною: «Хитрі. Шкода, КГБ – це серйозно», «УПЦ МП», «Школи ФСБ в Україні», «Паздравленія начальства рпцшного своїм підлеглим упцмпшникам», «У тих мпшників рука не болить кепку крутити в різні боки?», «Новий розкол».

Один із коментаторів навіть висловлює припущення, навіщо все це було потрібно: «Це спеціально … вилизують, щоб УПЦ взяли до екзархату Вселенського Патріархату».

Зауважимо також, що всі ці коментарі адміном сторінки не були видалені. Цікаво, чому? Адже якби в екзархаті прагнули до діалогу, то такі речі не мали б сприйматися як допустимі?

Ну а підтримала вітання рівно одна людина: «Це дуже добре. Християни так і повинні чинити». Висновок з цього простий і неприємний. Спроба стати «своїми» для тих, хто вважає УПЦ «школою ФСБ», не приносить жодного бонусу. Ні від суспільства, ні від Фанара. Вона приносить лише принизлення: спершу перед екзархом, потім у коментарях, а зрештою і перед власною паствою.

Урок з уніатами

Історія вже проходила через щось подібне. На межі 1980–1990-х років легалізована УГКЦ за підтримки місцевої влади відібрала у православних на заході України тисячі храмів, а три галицькі єпархії були фактично розгромлені. Папа Іоанн Павло II міг зупинити погроми одним словом. Але так його і не вимовив. Саме тому унію православна сторона десятиліттями називала головною перешкодою для стосунків з Римом, а змішана комісія в 1993 році в Баламандському документі була змушена визнати, що унія «не може бути прийнята ні як метод, ні як модель єдності».

Нікому тоді не спадало на думку їздити до Ватикану з букетами, поки у Львові та Івано-Франківську викидали на вулицю православні громади. Це було б неправильно зрозуміло в першу чергу самими постраждалими.

Діалог можливий. Але не такий

Ніхто не закликає архієпископа Сильвестра та його співробітників замкнутися в собі. Діалог потрібен, і в УПЦ це розуміють краще за багатьох. Але у діалогу є елементарні правила: не можна бити співрозмовника і при цьому робити вигляд, ніби удари – частина переговорного процесу. Коли екзарх Константинополя говорить про «співпрацю між Церквами навіть там, де ще немає повної євхаристійної єдності», а його побратим в Америці архієпископ Елпідофор називає всіх, хто визнає УПЦ, «сателітами Росії» і вимагає розпочати діалог з поминання Патріарха Варфоломія, це не запрошення до розмови, а ультиматум.

Ректор Київської академії – людина освічена і, судячи з його праць, щиро хотів би стати мостом між розколотими частинами українського православ'я. Але мости не будують поклонами і букетами. Якщо архієпископ Сильвестр справді шукає спілкування з ПЦУ, УГКЦ і Фанаром, у нього є набагато євангельський спосіб його розпочати – нагадати цим людям правду. Правду про те, що сьогодні в Україні сотні громад вигнані зі своїх святинь. Що вони потребують місця для молитви і просто підтримки. Що в Церкві, за словом апостола, «якщо страждає один член, страждають з ним усі члени» (1 Кор. 12:26). Ось це і був би справжній діалог.

Поки ж вітання від імені академії прочитали не як жест братерства, а як плювок у душу тим, хто сьогодні молиться в лісах, на цвинтарях і в пристосованих приміщеннях, тому що їхні храми відібрали з мовчазного благословення Константинополя. І в цьому «наші» і «чужі» виявилися одностайні.

Читайте також