Як відрізнити справжнє кохання від фальшивого?
Христос Спаситель звертається до кожного з нас такими словами: «...хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе, візьме свій хрест і йде за Мною; Бо хто хоче душу свою зберегти, той загубить її; а хто загубить душу свою задля Мене та Євангелії, той збереже її; бо яка користь людині, коли вона придбає увесь світ, а душу свою занапастить? Або яку ціну дасть людина за душу свою? Бо хто посоромиться Мене та Моїх слів у роді цьому перелюбному й грішному, того посоромиться й Син Людський, коли прийде в славі Отця Свого зі святими Ангелами» (див. Мк. 8:34-38).
Наша найбільша помилка у стосунках з іншими людьми — і не тільки з чужими, а іноді й з найближчими та рідними, — це користолюбство. Тобто коли ми робимо комусь добро, то заздалегідь розраховуємо на вигоду. І більшість із нас вважає це нормою життя. Ніхто просто так, за «дякую», нічого робити не хоче. Однак коли більшість наших стосунків стає ось такими торговельно-економічними, і ми так починаємо поступово завойовувати цей світ (збагачуємося, робимо кар’єру), тоді втрачаємо найдорожче — свою душу.
Втратити свою душу — це означає втратити найважливіший орган для спілкування з Богом, втратити довіру до інших людей та істинний сенс життя. У таких людей залишаються лише теоретичні уявлення про духовне життя, а насправді його немає. У результаті зростає кількість розкольницьких, сектантських утворень, а також взагалі невіруючих людей.
Але як позбутися егоїзму й не втратити свою душу? Для цього потрібно навчитися по-справжньому любити. А істинна любов, як навчає святий апостол Павло, довготерпелива, не шукає свого (тобто власної вигоди). А найголовніше, що вона ніколи не минає, навпаки, з плином часу ще більше зміцнюється (див. 1 Кор. 13:4-8).
Проте розпізнати справжню любов, щоб не прийняти замість неї підробку, дуже непросто. Нині більшість задовольняється фальшивкою. Щоб люди навчилися відрізняти справжню любов від фальші, час від часу Бог допускає різноманітні випробування. Насамперед, через хвороби, стихійні лиха, революції та війни. Той, хто, попри все це, не перестає любити, не зраджує Церкву та Її служителів, а навпаки, виявляє відвагу і не тільки не боїться втратити своє майно чи комфорт, а й готовий віддати своє життя, — любов такої людини подібна до золота найвищої проби. А хто в такі моменти виявляє страх або сором, тим самим показує (як би він не виправдовував себе зовнішніми обставинами, прагненням догодити високоморальним вимогам суспільства), що його любов фальшива.
Ми здобуваємо справжню самовіддану любов, коли вчимося не осуджувати оточуючих за їхні провини, постійно налаштовуючи себе на покаяння; коли не приховуємо й не виправдовуємо свої пристрасті, а боремося з ними та перемагаємо їх.
Під час війни здається, що це ніяк неможливо, що це суперечить будь-якій логіці та всім вищим моральним постулатам. Однак тільки з таким покаянним настроєм ми навчимося по-справжньому самовіддано й безкорисливо любити, станемо духовно сильними та переможемо всіх ворогів — видимих і невидимих.
