Як розкрити в собі і побачити в інших людях образ Божий?

Коли ми чуємо з Євангелія про те, як двоє сліпців, ідучи за Христом, кричали: «Помилуй нас, Ісусе, сину Давидів!», то можемо поставити себе на їхнє місце (див. Мф. 9:27-35). Хоча ми й маємо тілесний зір і бачимо красу цього світу, однак душевні й тілесні пристрасті, особливо гордість, гнів, сріблолюбство і хіть, можуть цілковито осліпити наші духовні очі, і тоді ми не бачимо Бога, не бачимо Його образу в інших людях. Тоді всі, навіть найближчі й найрідніші, сприймаються нами в кращому разі як слуги або функціонери, зобов'язані виконувати наші примхи, а в гіршому разі — як вороги й недоброзичливці, яких треба боятися і з якими слід воювати. Хтось заради цього готовий навіть віддати своє життя. Саме через духовну сліпоту багато хто розчаровується в людях і замість того, щоб любити, ненавидить, не вірячи в те, що існує справжня любов і безкорислива дружба. На їхню думку, як пише святий цар і пророк Давид, «кожна людина — брехня» (Пс. 115:2). Духовно сліпі ніяк не можуть побачити, що за брехнею в кожній людині прихований образ Божий, який розкривається в міру того, як вона перемагає свою лінь, гнів, хіть, сріблолюбство, гордість. Саме тоді людина стає прекрасною! І не лише ангели радіють за кожного грішника, що кається (див. Лк. 15:7), але й кожен священик, бачачи цю красу, так само радіє, коли людина на сповіді щиро кається у своїх гріхах, якими б огидними вони не були. Але в усі часи людям здавалося, що воювати з іншими набагато легше, ніж воювати із самими собою. Тому у світі то тут, то там спалахують війни. І вони не припиняться доти, доки більшість людей, як навчає премудрий Соломон, не усвідомить, що той, хто перемагає себе, кращий за того, хто завойовує міста (Прит. 16:32). Трагедія всіх неправославних християн полягає в тому, що у них до крайності формалізоване святе Таїнство Сповіді, яке у католиків є юридичним актом, а у протестантів — сприйняттям дару прощення і праведності лише за факт віри. Ось чому в такому середовищі ми бачимо багато прихованої й явної агресії, обману і постійної брехні. Ми, православні християни, також стаємо такими самими — не зі святими обличчями, а зі спотвореними пиками, — коли втрачаємо істинне глибоке покаяння. Як розкрити в собі і побачити в інших образ Божий? Це не так просто, але не неможливо. Недарма в православному церковному календарі так багато пісних днів і такі тривалі богослужіння. Недарма кожен християнин повинен намагатися регулярно (не рідше, ніж раз на 2–3 неділі), а особливо у великі свята приступати до Сповіді і Причастя. Ми живемо в такий час, коли деякі християни намагаються полегшити, спростити, скоротити, формалізувати церковний устав. Навіть пастирство дехто сприймає не як самовіддане служіння, а як місце для особливих привілеїв, для влади й збагачення. Хтось, подібно до фарисеїв, ототожнює віру лише з богословськими знаннями, забуваючи про необхідність постійної внутрішньої роботи над собою заради подолання своїх пристрастей. Однак без цього, як констатує святий апостол Павло, знання роблять людину лише гордою й зарозумілою (див. 1 Кор. 8:1). Через пристрасті вона стає схожою на міну уповільненої дії. Тому нинішні гоніння на Церкву треба сприймати не як наслідок особливого розквіту благочестя, як це було в ранньохристиянські часи, а як спробу Господа розбудити всіх нас від духовної сплячки, очистити «заміновані» місця. Щоб полегшити переслідування, хтось наполегливо, а під час війни дуже агресивно вимагає від вищого духовенства реформ у церковному житті, але потрібна лише одна реформа — реформа свого серця, очищення за допомогою щирого покаяння, невтомної молитви і посту від усякої скверни плоті й духу. Тільки так розкриється в нас образ Божий, і ми побачимо його в усіх тих, хто нас оточує.