Хто боїться смерті?

Ось уже кілька тижнів, як Церква Христова почала нас готувати до Святої Чотиридесятниці. Пролетіли неділі про митаря і фарисея, блудного сина, і ось так, непомітно, ми стоїмо перед дверима, які ведуть нас на шлях покаяння. І ось сьогодні, напередодні неділі про Страшний суд, ми звершуємо поминання всіх від Адама і до днесь покійних. У віровченні Церкви Христової немає чогось спонтанного, чогось такого, що б не мало під собою жодного смислового навантаження, або, кажучи з точки зору віруючої людини, чогось такого, що б не було встановлено Самим Богом.

«Всяке дихання нехай хвалить Господа»

Подія Страшного суду – це не щось ефемерне, алегоричне або завуальоване. Це реальність, з якою кожній людині, без розбору релігійних напрямів чи поглядів на життя, доведеться зіткнутись. Один раз це відбудеться в момент нашої смерті, а другий – під час загального воскресіння мертвих. Хоча про тих, які за життя застануть трубний глас, Апостол Павло говорить, що тіла їхні зміняться. «Бог є любов» – каже нам Апостол Іоанн Богослов. Найвищим проявом цієї любові в нас є молитва за людей. «Найбільше благо робить для тебе той, хто за тебе молиться Богу» – цей вираз, давно побачений мною на просторах інтернету, міцно засів у свідомості і донині наштовхує на низку роздумів. Перше, що я зробив, це піймав себе на думці: а хто записаний у моєму пом'яннику?

Так, на перший погляд, це всі знайомі імена, як за здравіє, так і за упокій, які читаєш на богослужінні вже автоматично. Вчитуючись у ці імена, без особливих роздумів можна сказати, що тримає їх у цій книжечці одне – це моя любов до тих людей, які мені рідні, і рідні не лише кровно.

Перед тим, як почути стихири і тропарі, які не можуть не зачіпати за живе будь-яку людину, ми згадуємо тих, які відійшли вже на свій особистий Страшний суд.

Ти і Бог, який дивиться на тебе та зігріває своєю батьківською любов'ю. Достатньо зупинитися лише на цій думці. Ось я зі своїми справами, а ось Вічна Любов, яка дала поштовх не тільки твоєму життю, але й життю всього, що є в світі. Під час кожного полієлея у храмах Божих ми чуємо слова «Всяке дихання нехай хвалить Господа». Читаючи Біблію, вже з перших сторінок ми бачимо створений світ і його красу. Перед нами постає Творче Слово Господнє, яке викликає до життя з нічого космос, планети та інші світила. Землю, яка наповнюється різноманітним творінням, яке «виде Бог, яко добро», і в кінці Бог вінчає все створене ним цікавою істотою, ім'я якій людина, і яка стає сполучною ланкою між духовним і фізичним світом.

Вінець творіння

Майже кожна людина чула це Біблійне словосполучення. Велика честь випала людині, вона стала не простим творінням, а таким, яке несе в собі частинку Творця. У книзі Буття, про створення всього живого, ми бачимо чітку межу між тваринами, чия душа й тіло створені з пороху земного, та людиною, у яку вдихнув душу Господь. В акафісті, складеному митрополитом Трифоном (Туркестановим), «Слава Богу за все», який, без сумніву, є переживанням християнською душею величі всесвіту, створеного Богом, є дуже багато гарних слів про те, як славлять Бога всі творіння, починаючи від далеких від нас небесних тіл, до трави, яка росте під нашими ногами.

Господь звелів людині наповнювати землю і доглядати за едемським раєм. Але всі знають, що людина обрала собі іншу долю, яку несуть всі, хто живуть на землі після Адама, і це не тільки люди. Незважаючи на це, після гріхопадіння природа продовжує славити свого Творця, чого, на жаль, не робить більшість людей. Заклик диякона «Всяке дихання нехай хвалить Господа» насамперед закликає і нагадує людині, що вона повинна разом із видимим та невидимим світом хвалити Господа. На жаль, це повинно звучати навпаки і виходити від людини, а не нагадувати їй про те, що природа хвалить Бога, а людина, в основному, ні.

Мовчання – таємниця майбутнього віку

«В земному житті людина – це квартирант: нахабний, невдячний і грубий». У семінарські роки до мене потрапила одна книжечка в гарненькій палітурці, яка була набрана на друкарській машинці. Книжечка ця була збіркою афоризмів і роздумів покійного митрополита Полтавського Феодосія.

Вищенаведена фраза – це той єдиний перл, який я запам'ятав з цього збірника. Тільки біда квартиранта полягає в тому, що не знає, коли прийде Господар і «взыщет, вся елика суть Его», або, простіше кажучи, захоче отримати свою плату.

У м'ясопусну неділю Церква оголює нерв невідомості і неминучості смертної години, саме тому і субота напередодні цієї неділі присвячена особливому поминанню померлих. З одного боку, заповідь любові, а з іншого – заклик до готовності.

Кілька тижнів тому мені довелося служити на похоронах одного з кліриків нашої УПЦ. Після чину відспівування один з двох єпископів, які очолювали богослужіння, звернувся до присутніх з промовою, яку, на жаль, не можу передати дослівно, але зміст її був такий: «Перед нами лежить покійний отець N. Він мовчить, і цим відкриває нам таїнство смерті, адже мовчання є таємницею вічності»...

Останній розділ, або кілька замальовок з життя

Незважаючи навіть на ту кількість знань про посмертну долю людини віруючої і невіруючої, як перші, так і останні не хочуть і не можуть сприйняти факт дії смерті. Люди часто себе максимально відгороджують не те що від зустрічі зі смертю в побуті, але й від думок на рятівну тему пам'яті смертної. Причина проста і багатьом відома, це факт створення людини як істоти безсмертної. Від цього ми не втечемо, а суть питання в тому, як приготувати себе до зустрічі цього переломного моменту існування особистості.

Один з найстаріших священнослужителів якось ділився зі мною, у той час ще школярем-паламарем, своїми роздумами на цю тему. Він говорив речі, які я тоді зрозуміти не зміг, але тепер мені став зрозумілий їхній зміст. Приблизно це звучало так: «Дивись! От раніше чоловік помирав, його вдома обмивали, одягали і все робили самі родичі, і взагалі односельці поспішали допомогти. Поки столяри зроблять труну, поки пройдуть інші приготування і т. д. Відспівували на третій день, а до того сиділи біля труни в тиші, слухали Псалтир; щоб читець відпочив, співали траурні псалми між кафизмами. А тепер що? Пішов в ритуальне агентство, труну купив, все швидко, і скоріше відвезти на цвинтар...» Враховуючи те, що це був кінець 90-х, і агентства тільки відкривалися, то бачачи тепер, як у нашому місті відбувається, та й взагалі у великих містах, все роблять за родину соціальні працівники, і чим швидше тим краще, адже в них це побудовано на принципі конвеєра.

Інший, також покійний, старий архімандрит розповідав, що в часи його довоєнного дитинства щоб хтось у селі не запропонував свою допомогу родині, коли хтось з односельців помирав, – взагалі було немислимою справою. А тепер, буваючи на похоронах, які правляться у нас в основному біля під'їзду, де мешкав покійний, часто спостерігаю реакцію перехожих, які, йдучи по своїх справах повз того чи іншого двору, пірнувши з головою у свої роздуми або гаджети, коли бачать відспівування, часто шарахаються, як від удару електрострумом, і – хто перебігає на сусідню алею, а хто й через дорогу. А якщо треба зайти в той самий під'їзд, біля якого стоїть труна, то годі й говорити.

Спогадами і спостереженнями, викладеними мною вище, я зовсім не мав наміру когось принизити чи засудити, а всього лише розкрити один із виховних моментів, який допоможе кожному, хто ще живе у видимому світі, перестати панічно боятися всього, що пов'язано з тим, що з ним рано чи пізно відбудеться. Принцип взаємодопомоги і колективного переживання конкретною громадою біди однієї сім'ї як біди усіх, багато в чому допомагає людині легше переживати різні життєві випробування. Тому, коли випадає можливість комусь послужити у будь-якій біді, а особливо в такому важкому горі, як втрата рідної людини, не потрібно відмовлятися від цього, адже користь не тільки тому, хто сумує, але й велике утішення від Бога тому, хто допомагає.