Головне завдання Петрового посту

Гряде Петрів піст. Кілька років тому, в пору мого воцерковлення, я не зовсім розуміла, навіть сама для себе, його сенс. Ось Великий піст і його призначення – зрозумілий, Різдвяний, Успенський, само собою. Але Петрівський здавався ... ну ... зайвим, ось. Ні, я читала, звичайно, що спочатку він був запропонований тим, хто не постився, як слід, у Велику Чотиридесятницю – хворів, подорожував, але до таких себе аж ніяк не зараховувала. Як же, я ж ні грама м'яса, ні краплі молока. По середах і п'ятницях навіть олії соняшникової не їла, не те, що ця Ірка. Злилася, правда, трохи, але це таке. Виходить, резюмувала я для себе, що для тих, хто гідно зустрів Великдень (ось як я), він не особливо потрібен.

У той час пошуку віри і сумнівів мені зустрілася одна мудра людина, яка так пояснила сенс цього, несерйозного, на перший погляд, літнього посту. Точніше, пояснення призначалося не зовсім мені, і не зовсім пояснення, словом, це була бабуся на лавочці в дворі сільського храму, яка розмовляла з онуком перед вечірньою в суботу, напередодні Петрового посту. Хлопчик, років десяти, з рум'яними круглими щічками і розбитим коліном, очевидно, і слухати не хотів, що знову буде піст і не можна цукерок та мультиків. Його, бідолашного, вочевидь, на літо у бабусі залишили зайняті батьки-містяни, щоб попив свіжого молочка, побігав по траві і набрався сил. І цих самих сил у хлопчака на дотримання чергового посту, хоч в цукерково-мультиковому режимі ніяк не було. Не особливо багато їх спостерігалося і у мене, хоча я була, в порівнянні з цим хлопчиком, досить дорослою тітонькою під тридцять.

Перетворившись на слух, я з непідробним інтересом слухала бабусю, не чекаючи, в принципі, почути щось до толку.

– Баа, ну знову піст. Тільки адже постили, і знову, – тягнув свою пісеньку онук.

– Синку, цей піст – наш, людський, – пробувала щось пояснити бабуся.

– А Великий що, не людський. Ти щось плутаєш, ба! – і слухати не хотів хлопчисько.

– Дивись, мій хороший, – згребла нарешті вертлявого хлопчиська в оберемок спритна бабуся, – Великим постом ми готуємося до Воскресіння Сина Божого, нашого Спасителя, показуємо свою любов до Нього. А зараз час показати свою любов до людей. Апостоли Петро і Павло адже люди?

– Ну люди, – починав погоджуватися хлопчисько.

– Ось, бачиш, цим постом нам треба проявити свою любов до людей. До всіх-всіх, не тільки до апостолів. Ти мене любиш?

– Люблю, – кивав онук. – І маму, і тата, і Оленку, хоч вона і вредна. А Сергійка не люблю, і Дімку. Вони мене ображають ...

– І я тебе дуже люблю. А за цей місяць треба спробувати полюбити всіх. Це складно і можливо тільки Богу, але нам треба вчитися. Адже як в Писанні: «Як ти можеш любити Бога, якого ти не бачиш, якщо не можеш любити людину, яку ти бачиш?» Спробуємо? – бабуся жвавенько, як для її років, піднялася з лавки, а разом із нею поскакав і юний непосида. А я сиділа, як приклеєна. Адже й справді, все так просто: Петрів піст – час вчитися любити.

Петрівський піст, як відомо, вперше згадується в ІІІ столітті, в «Апостольському переданні» святого Іполита Римського. Саме з тих часів прийшло переконання, що піст через тиждень після Трійці – компенсаторний, призначений для тих, хто хотів, але не зміг поститися Великим постом напередодні Пасхи Христової. Лише через кілька століть його стали пов'язувати з іменами первоверховних апостолів Петра і Павла.

Уже в наші дні часто можна почути думку про неважливість Петрівського посту в зв'язку з тим, що постові устави у нас грецькі та єгипетські, монастирські, суворі, до слов'янських умов непристосовані, і дотримуватися їх – тільки обрядовір’ям займатися. А ми ж не такі, ми освічені... Ось і виходить – якщо не ігнорування днів апостольського посту, то якийсь погляд крізь пальці.

У Першому посланні до Коринтян, глава 13, вірш 1, є чудові слова, відомі всім:

Якщо я говорю мовами людськими й ангельськими, а любові не маю, то я – мідь дзвінка або бубон гудячий.

Коли маю дара пророкувати, і знаю всі таємниці, і маю всяке пізнання і всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любови не маю, - то я ніщо.

І якщо я роздам усі маєтки свої і віддам своє тіло на спалення, та любові не маю, немає мені в тому ніякої користі.

Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, все зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить.

Ніколи любов не перестає, хоча і пророцтва припиняться, і мови замовкнуть, і знання скасується.

А тепер перебувають ці три: віра, надія, любов; але любов з них більше.


Любов апостол називає найбільшим почуттям. У той же час, це почуття приносить нам, почасти, невимовні муки. Ми страждаємо без любові і лякаємося її, боячись любити. Любимо себе, але пустити в себе Бога і відкинути своє его нам здається ледве не самогубством. Хоча незрозуміло, що в цьому обожнюванні себе такого цінного? Це те, що вміє і має кожен, у надлишку. А ось любові до ближнього – на макову росинку. Відсутність любові – як уражена виразка, що у кожного болить по-своєму: у когось кровоточить, у когось ниє, у деяких – майже затягнулася. Петрів піст – час лікувати цю виразку.

Дні Апостольського посту присвячені любові до людей. А люди, які мають в серці любов, мають, як-то кажуть, Бога в душі – це ніщо інше – як Церква. Тому цей літній піст – ще й про любов до Церкви. І справді: хіба можна любити Бога, якщо не любиш людей? І навпаки: хіба можна любити людей, не знаючи Бога? Замкнуте виходить коло, і Господь – у його центрі. Церква – зібрання грішників, котрі каються, але не безпорадний натовп, а строгі ряди. З'єднуючись з Христом, людина перестає бути безпорадним рабом «світоправителів цієї темряви» (Еф. 6; 12). Любов один до одного – це та зброя, якою ми можемо перемагати гріх, перемагати те, в чому каємося, і того, хто нас підштовхує до скоєння того, в чому потім доведеться каятися. Знову ж таки, заради любові до Бога, можемо не повторювати цей гріх.

Бог є любов. Це почуття – найважчий доданок в наших відносинах з Ним і Його дар нам. Господь ні в чому не має потреби: ні в наших постах, ні в наших молитвах, жертвах і зреченнях. Отже, Йому від нас не треба нічого. Нічого, крім любові. Пам'ятаєте? "Любіть один одного". Все інше – і пости, і молитви – потрібні тільки нам самим. Щоб не потонули в безодні світу, «що у злі лежить», від власної безпорадності. Нехай же слова тропаря з молитви про примноження любові і викорінення ненависті та всякого зла стануть для нас дороговказом на дні цього Петрового посту: Союзом любве апостолы Твоя связавый, Христе, и нас, Твоих верных рабов, к Себе тем крепко связав, творити заповеди Твоя и друг друга любити нелицемерно сотвори, молитвами Богородицы, едине Человеколюбче.