Дотанцюватись до небес: як католики-харизмати «запалюють» в Україні

30 вересня у Хмельницькому пройшла вже дев'ята католицька харизматична конференція під назвою «Вогонь», або на європеїзований манер – «Фаєр». Миряни та духовенство, ченці та теологи розповідали про «Святий Дух» та про те, як він діє в їхньому житті.

Це дійство повторюється з року в рік і збирає сотні людей. Кульмінацією всього є вечірня «вогняна молитва», під час якої учасники закликають «Святого Духа» і «вогненно» прославляють Бога. Відбувається це все під сучасну ритмічну музику з піснями, танцями та емоційно-сентиментальним вигукуванням цих самих «вогняних» молитов. Що стоїть за всім цим? І як ці радіння узгоджуються з вченням Православної Церкви?

Перед нами не що інше як прояв харизматичного руху, який зародився в 1960 році в надрах протестантської Єпископальної Церкви і дуже швидко поширився на інші протестантські деномінації, а також на Католицьку Церкву. Основна ідея харизматиків полягає в тому, щоб наочно показати, як діє «Святий Дух»: дарами зцілення, пророцтва, різноманітних чудотворінь та глосолалій (говоріння мовами). При цьому прихильники руху посилаються на Послання до Коринтян святого апостола Павла: «І кожному дається виявлення Духа на користь. Одному бо Духом дається слово мудрости, а другому слово знання тим же Духом; а іншому віра тим же Духом, а іншому дари вздоровлення тим же Духом; а іншому роблення чуд, а іншому пророкування, а іншому розпізнавання духів, а тому різні мови, а іншому вияснення мов» (1Кор. 12:7-10).

3 квітня 1960 року священик Єпископальної Церкви Денніс Беннетт привселюдно оголосив, що він був хрещений «Святим Духом» і тепер може говорити іншими мовами. Під іншими мовами малися на увазі не французька, іспанська та ін., а просто безладне мовлення, яке складається з безглуздих слів та словосполучень, різних звуків, що імітують іноземні мови. Зазвичай подібне відбувається в стані трансу, під дією психотропних речовин або ж при психічних захворюваннях. Саме так і сприйняла це церковна громада святого Марка в Каліфорнії, перед якою був влаштований цей перший харизматичний перформанс. В результаті Деннісу Беннетту запропонували піти у відставку та не бентежити (або не смішити) народ.

Незважаючи на цю невдачу, харизматичними проявами стали цікавитись інші протестантські громади, потім католики, і незабаром виник цілий позаконфесійний харизматичний рух, а вигнаний із своєї громади Беннетт придбав мільйони прихильників. Позаконфесійність руху виявлялась у тому, що до дій «духу» могли долучатися громади, які належать до різних конфесій, вірувань та напрямків. Ще до Беннетта, десь на початку XX століття, у США виникло п'ятидесятництво, один з протестантських напрямків, послідовники якого були переконані в тому, що дари «Святого Духа» мають проявлятися видимим чином у формі різних чудес, зцілень і, головним чином, глосолалій, які найлегше відтворити. Але до 1960 року ці релігійні практики залишалися в рамках п'ятидесятницьких громад. А от з «хрещенням» Денніса Беннетта ця практика стала поширюватись усім західним християнським світом. Причому харизмати пішли набагато далі п'ятидесятників.

Якщо в розумінні п'ятидесятників «народження з неба» відбувається через сяке-таке усвідомлення гріхів, покаяння та просвіту, тобто потрібна хоч якась духовна робота над собою, то у харизматів все по-іншому. «Народження з неба» розглядається як чиста емоція, суто зовнішній прояв. Те, що харизмати називають «покаянням», походить не від внутрішнього переродження людини, а від різних фізичних дій: танців, пісень, криків, показових зцілень тощо. Все це супроводжується ритмічною музикою та загальним екстазом. Природно, що легший спосіб отримання «дарів духа» порівняно з п'ятидесятниками став залучати до харизматів набагато більше прихильників. Їхні збори, зазвичай, значно багатолюдніші, ніж у п'ятидесятників, і супроводжуються такими діями, які вони самі називають «святий сміх», «танці в дусі» і навіть «падіння під дією Святого Духа».

Яскраве емоційне забарвлення цих радінь, використання в «богослужіннях» диско- та рок-музики і, висловлюючись сучасною мовою, «драйв», залучають до харизматичних громад мільйони людей, причому як в протестантських деномінаціях, так і в католицизмі.

Ось свідоцтво про переживання «хрещення духом» одного протестанта: «При "хрещенні" я став сміятися... Я просто хотів сміятися, як це буває, коли вам так добре, що про це неможливо говорити... Я тримався за боки і сміявся, поки не зігнувся навпіл».

А ось католика: «Відчуття присутності і любові Бога було таким сильним, що я пригадую, як сидів півгодини в церкві і просто сміявся від радості, що Бог мене любить».

Універсальність «дій духа» в різних конфесіях є ще одним елементом, який привертає до руху все більше прихильників. Тобто можна бути харизматом, отримувати «драйв» на «богослужіннях» і при цьому залишатися прихильником своєї Церкви. Лютеранський пастор-харизматик Кларенс Фінсаас пише: «Чимало людей здивовані, що Святий Дух може відвідувати також і різні відгалуження історичної Церкви... незалежно від того, чи спирається доктрина цієї Церкви на кальвіністські або вірменські традиції, це нічого не означає, і тим доводиться, що Бог вище за наші вірування і що жодне віросповідання не має монопольного права на Нього».

Проте спосіб різними рухами під ритмічну музику або спів вводити себе у стан екзальтації далеко не новий, і не харизмати його видумали. У середині XIX століття в Російській імперії існувала секта стрибунів, яка практикувала подібне. Ось як описували типове радіння цієї секти: «Через деякий час після початку молінь пророк пропонував присутнім помолитися за гріхи людей, що не прийняли "істинної" віри (тобто тих, що не вступили в секту стрибунів), після чого присутні падали ниць на землю і починали "плакати". Після закінчення співу псалмів присутні стрибуни звершували "вихід на коло", що полягав у тому, що один з них виходив і вставав до пророка, кланявся йому в пояс або в ноги, цілував його та вставав поруч. Точно так само по черзі робили всі присутні, встаючи так, щоб кожен зі стрибунів міг кланятися і цілуватися з іншими. Після співу псалмів стрибуни розпочинали спів особливих пісень-молитов, званих ними "чистими". Пророк заспівував молитву, інші адепти підспівували. Під час співу цих пісень-віршів пророк починав готувати себе до "сходження Святого Духа". Під час співу віршів на пророка "сходив дух". На початку співу пророк починав потихеньку тупотіти ногами і пригладжувати волосся на голові, розпалюючись та розгойдуючись в процесі все більше і більше, поки не досягав повного екстазу і не пускався в танок по кімнаті. Через деякий час пророк підбігав до однієї з пророчиць і опускав руки їй на плечі, "передаючи" таким чином "дух" їй. Пророчиця, у свою чергу, також пускалася в танок, залучаючи, у свою чергу, наступних адептів, поки всі присутні не починали стрибати по кімнаті. Деякі адепти розпалювали себе до стану піни з рота та конвульсій. Під час танцю пророк бурмотів незрозумілі слова, які сприймались оточуючими як "одкровення духа"».

Радіння стрибунів тривали по п'ять і більше годин.

До Революції 1917 року секта стрибунів налічувала приблизно мільйон адептів.

Але й не стрибуни придумали подібні практики. Осяяння, просвітління, «хрещення духом» і таке інше добре відомі з давніх часів у найпримітивніших язичницьких віруваннях. Ось, наприклад, як описує свою «ініціацію» один ескімоський шаман: «Я іноді починав плакати і гірко ридав, сам не знаючи чому. Потім без всякої причини все раптово змінилося, і я відчув велику, неосяжну радість, настільки могутню, що я не міг її стримати, і у мене з горла рвалася пісня, велика пісня, в якій було місце лише для одного слова: "радість", "радість"! І я був змушений співати на весь голос. І от у розпалі цього таємничого і всеповторюваного захвату я став шаманом... Я став бачити і чути зовсім по-іншому. Я досяг свого осяяння... і не тільки я сам міг бачити крізь морок життя, але те саме яскраве світло світило й від мене... і всі духи землі, неба та моря зібрались у мені і стали моїми духами-помічниками».

Чи варто говорити, що ці «духи-помічники» є не ким іншим, як бісами. Чи варто говорити, що і Священне Писання, і Передання Церкви, і весь сукупний духовний досвід святих отців та подвижників свідчать, що всі ці «просвітлення, осяяння та хрещення духом, святий сміх, сльози і так далі» є, в кращому випадку, екзальтованими психічними станами, а в гіршому – відвертою бісівською оманою.

У скарбниці святоотцівського досвіду є навіть прямі відповіді про «святий сміх», «святі сльози» і таке інше. Так відлюдники VIII століття, святі Варсонофій та Іоанн, відповідали ченцю про сміх: «У страху Божому немає місця сміху. У Писаннях сказано про нерозумних: "Нерозумний, сміючись, підносить голос свій..." (Сир. 21:23); і "слово нерозумного завжди неясне і позбавлене благодаті"». Преподобний Єфрем Сирин настільки ж ясно вчив: «Початок душевного розбещення у ченці – сміх та вільність. Коли побачиш у собі те, чернець, знай, що прийшов ти у глибину зол. Не переставай молити Бога, щоб визволив тебе від тієї смерті». Преподобний Іоанн Лествичник, перераховуючи багато різних причин для сліз, гарних та дурних, застерігав: «не довіряй твоїм джерелам сліз, поки твоя душа зовсім не очистилася». А Оптинський старець Макарій писав людині, що захоплювалась практикою релігійної екзальтації: «Сподіваючись знайти любов Бога у втішних почуттях, ви шукаєте не Бога, а себе самого, тобто власної своєї розради, уникаючи тим самим стежки страждань, бо вважаєте себе втраченим без духовних розрад».

При всій очевидній невідповідності харизматичної практики досвіду благодатного стяжання Святого Духа християнськими подвижниками глава греко-католиків України Святослав Шевчук вельми прихильно висловлюється про харизматів: «Харизматичний рух – це таке об'єднання, яке допомагає відкрити живу присутність Духа Святого в нашому житті».

Але висловлювання Шевчука – це ще квіточки порівняно з тим, як ставиться до харизматів Папа Римський Франциск. У 2014 році Папа побував на Римському Олімпійському Стадіоні, де відбувалося радіння понад 50 000 католиків-харизматів. Папа охоче опустився на коліна на сцені, в той час як присутні молилися за нього зі співом та говорінням іншими мовами.

Причому молилися не про що інше, як про сповнення його, Папи, «Святим Духом»! Очевидно, це вийшло, бо через деякий час понтифік не просто схвалив дійство, а висловив дорікання тим, хто не є у харизматичному русі, сказавши, щоб вони не намагалися контролювати «Дух Святий», а, швидше, служили Його провідником: «Будьте тими, хто проводить Божу благодать, а не контролює її. Не ставайте митниками для Духа Святого».

Але за великим рахунком подібне ставлення і Папи Франциска, і Святослава Шевчука до харизматичного руху не дивує. Адже в католицтві і тим більше в протестантизмі абсолютно відсутнє вчення про принаду. Ще святий апостол Іоанн Богослов попереджав: «Улюблені! не кожному духові вірте, але випробовуйте духів, чи від Бога вони, бо неправдивих пророків багато з'явилося в світ» (1Ів. 4:1). І святий апостол Павло говорив, що «сам сатана прикидається анголом світла» (2Кор. 11:14). Керуючись цим попередженням, святі отці-подвижники залишили нам безцінний скарб зі свого духовного досвіду – опис того, як не впасти у принаду та не прийняти брехню за істину. Антоній, Макарій, Пімен, Сисой, названі Великими, Іоанн Лествичник, Григорій Синаїт, Каліст Константинопольський та Діадох Фотікійський, Ігнатій Брянчанінов, Феофан Затворник та багато інших отців та подвижників у своїх творіннях докладно описують і благодатні духовні стани, і брехливі, і, найголовніше, способи, як відрізнити одне від іншого. Католики та протестанти все це відкинули, і те, що вони приймають харизматів із розпростертими обіймами, не дивує.

Дивує інше. Як при всьому цьому Святослав Шевчук називає Греко-католицьку церкву «Церквою володимирового хрещення»? Як він може вводити в оману народ та асоціювати УГКЦ з Православ'ям? Чи не чесніше буде сказати, що ми, греко-католики, порвали зі всім Православним переданням, з усім досвідом святих отців і йдемо зовсім не за ними в Царство Боже, а туди, куди ведуть нас харизмати – до «осяяння, просвітління та святого сміху»?

Читайте матеріали СПЖ тепер і в Telegram.