Заповіді Господні: не згадуй ім'я Господа Бога твого всує

Чи часто ми чуємо згадку про Бога без будь-якої мети? Не в молитві, а для зв'язку слів, як вигук, обурення, страх, радість та вираження інших наших почуттів? Часто. І не тільки чуємо, а й самі вимовляємо, чи не так? Така безцільна та неосмислена, марна («марно» церковнослов'янською означає «всує») згадка імені Божого здається невинною, після якої немає, здавалося б, жодних наслідків, ані покарання чи заохочення.

А тим часом вона є порушенням третьої з десяти заповідей, що були дані Богом через пророка Мойсея: «Не призивай Імення Господа, Бога твого, надаремно, бо не помилує Господь того, хто призиватиме Його Ймення надаремно» (Вих. 20:7). Навіщо звертати увагу на такі, начебто, дрібниці?

Справа в тому, що така механічна та майже завжди не доречна згадка імені (навіть просто людського, паче ж імені Бога) є підвидом нехтування. Про значущих людей людина зазвичай говорить обережно, з увагою, благоговійно, іноді пошепки, що природно висловлює не байдужість. Не байдужість, бо відбувається через любов, теплі стосунки (наприклад, родинні), всякого роду приязнь, можливо, з поваги, припустимо, до начальника. Не знаючи, як звернутися до людини, у деяких випадках ми можемо прямо спитати співрозмовника про те, як до нього звертатися. Прямо, але з повагою.

Існуючі правила етикету у зверненні спрямовані на зближення людей, найкраще вираження взаємоповаги. Навпаки, відсутність чи ігнорування цих правил показує байдужість до взаємин чи прямо ворожість.

Отже, з ім'ям людини ми намагаємось бути обережними та уважними. Форма та спосіб згадування імені покаже наше ставлення до людини.

Тепер, перенісши наші роздуми на ставлення до імені Божого, ми побачимо, що даремним виголошенням імені Бога промовець знецінює Бога, хоча з прямою вказівкою на це може й не погодитися. Чому так відбувається? Тому що язик без кісток, і для промовця нічого не відбувається (як він думає) внаслідок згадки даремно імені Божого. А все ж таки якраз і відбувається непомітне знецінення на підсвідомому рівні, тому що слова про Бога не пов'язані з розумом, що стежить за тим, що людина говорить. Той, хто порушує третю заповідь, знайде аргументи на користь марного вживання імені Божого («всі так говорять…»), хтось взагалі не побачить у цьому чогось значного, оскільки Бог для нього незначний, вже знецінений.

Замінивши ім'я Боже своїм ім'ям, людина одразу відчує різницю. Тепер її ім'я промовляється без розбору, без мети, як вигук, службове слово, другорядне та неважливе, що виражає все що завгодно та практично втратило зв'язок зі своїм носієм.

А те, що роблять дорослі, переймають діти, передаючи цю традицію іншим дітям, які із дорослішанням вже звикають до цього марного згадування Бога, вважаючи це незначним і неважливим.

…Одного разу я почув, як дочка Лідія (тоді другокласниця) в розмові з іншими моїми дітьми, своїми братами та сестрами, вжила ім'я Боже даремно. Оскільки такі звороти не вживалися в нашій родині, стало зрозуміло, що ця навичка прийшла ззовні, швидше за все зі школи. Почувши ім'я Бога, вимовлене недоречно (не з молитвою, проханням чи подякою або іншим піднесеним почуттям), я замислився про те, як дочці пояснити її дитячою мовою небажаність цього вживання. І мені спала на думку аналогія з її власним ім'ям.

Я спитав дочку про те, чому вона звертається до Бога без мети, даремно? Оскільки серед однокласниць, шкільного оточення це звично, вона не зрозуміла запитання. Тоді я запропонував їй замінити ім'я Бога своїм ім'ям. Кажу: «Уяви собі, ти або я, або інші люди наприкінці кожного речення додаватимуть твоє ім'я – Лідія». І проілюстрував свої слова різними прикладами. Вона подумала і сказала, що це було б їй неприємно. Вона навіть здивувалась: навіщо говорити їй її ім'я недоречно?

Тоді, ближче до її розуміння, я й розповів їй те, що описав вище, що згадкою імені Божого всує ми нерозумно говоримо, є зневажливими до Бога та своїх слів…. Поки що від неї не чую слово «Бог» у неблагоговійному контексті. Дай Боже, щоб так було й надалі.

Здається, просте порівняння, а як розставляє пріоритети.