Як зцілитися від кровотечі душі
Недільна проповідь.
Кожна подія євангельської історії є частиною біографії нашої власної душі. Це ж можна сказати і про зцілення Спасителем кровоточивої жінки. Це наша душа спливає кров'ю, не маючи пластиру благодаті. До кого вона тільки не ходила, намагаючись зупинити ці болючі струми, що тільки не робила. Які ліки не намагалася застосовувати. Усі багатства душі витратила на цих «лікарів», які обіцяли їй зцілення. Але їй так і не допомогло. У нас є лише одні ліки – Христос. Але наша біда в тому, що ми навіть не хочемо до Нього доторкнутися.
Ми говоримо про Христа замість того, щоб говорити з Ним. Ми думаємо про Христа, як про небо, що живе, замість того, щоб шукати Його всередині свого серця. Ми читаємо про Христа, вигадуємо на основі цього читання хибний образ Христа, представляємо Його якось по-своєму, замість того, щоб дати Йому можливість Самому розповісти нам про Себе. Ми намагаємося спасати самих себе на основі прочитаного замість того, щоб дати можливість самому Христу спасати нас.
Щоб зустріти Живого Христа всередині себе, треба відсунути того, хто Його від нас заступає. А це наш власний егоїзм, з усіма нашими думками, почуттями, бажаннями та іншим.
Якщо Бог не буде для нас на першому місці, все інше не матиме жодного сенсу. Переживати почуття та думки про Бога або переживати Бога і жити Богом – зовсім різні поняття. У першому випадку ми залишаємось рабами своїх уявлень, а у другому – робимося спадкоємцями Царства Божого. Чим більше ми прив'язуємося до земного життя, тим грубішим і важчим воно для нас стає. Чим більше ми віддаємо себе Богу, тим менше земна метушня пов'язує нас, і тим ближчим і ріднішим бачиться нам Бог. І так буде, поки ми не усвідомимо, що Він – найулюбленіша Істота у Всесвіті. Тоді навколишній світ перестає нас утримувати, бо йому втримати вільних істот нема чим, якщо ми живемо з Богом і в Бозі.
У боротьбі зі злом ми часто намагаємося поводитися мужньо. Побачивши ворога, озброюємось на нього, готуємось до бою, засукуємо рукави, напружуємо м'язи. Але буває так, що ми переоцінюємо свої сили. І це не дивно, адже ворог у сто разів сильніший за нас.
Той, хто сподівається на свою віру, на свій духовний досвід, вміння боротися зі злом і силу характеру, вже переможений духом гордості та зарозумілості.
Тільки пройшовши шляхом безлічі падінь і поразок, подвижник дійде одного простого і очевидного висновку – без Бога і Його Благодати він ніхто. І що б він не робив, і як би не старався, навіть найменший бісик зробить з ним усе що завгодно.
Зрозумівши це, ми набуваємо розсудливості. Побачивши здалеку ворога, не кидаємося на нього з кулаками, а біжимо якнайшвидше до Бога і ховаємося за Нього як дитина за спідницю мами. «Господи, Ісусе Христе, помилуй мене». Такий християнин плаче, стогне, простягаючи руки до Бога. Він молиться про те, щоб Бог його захистив і вберіг. Із гріхом не борються, його ігнорують – вчать нас мудрі старці. Така тактика може пасти нашу душу.
Звичайно, може бути, і є ще на світі такі духовні велетні, як преподобний Йосип Ісихаст і йому подібні, ті, хто здатний боротися самі з усякою нечистю, але більшість з тих, хто читає ці рядки, до них не належать.
У нас один шлях спасіння – забратися на руки Христа. Хоча це також дуже не просто. Тому що тоді нам треба зректися свого егоїзму.
На жаль, замість того, щоб вірити в Істину, ми віримо у свої знання, сили, у себе. Він вигадав витончену підступність для того, щоб не пустити нас до Христа. Він став народжувати в нашій голові фантазії «безлічі справ», вселяючи їхню «духовну» важливість, необхідність і корисність.
Ми знаходимо тисячі причин, щоб відкласти духовну практику. Не розуміючи до пуття, що вона собою представляє, ми замінили її свічками, «буванням» на службах, паломництвами, читанням православних оповідань і слуханням лекцій і проповідей богословів. Для того щоб заповнити внутрішню порожнечу, можна зайнятися «спасительною» суєтою. Ось тільки до спасіння душі вона не має жодного стосунку.
Наш розум завалений цитатами Отців, фрагментарними знаннями в галузі Святого Письма та богословських наук, але у всьому цьому складі не знайти Христа. Нам би можна згадати про те, що головна цінність Православ'я – Любов до Бога і до ближніх. Головна умова Православ'я – нехтування власним щастям заради щастя інших. Якщо ми віддаємо людям своє щастя, беручи натомість на себе їхні страждання, наслідуючи Христа – це і буде Православ'я.
Головний спасительний засіб Православ'я – зречення від себе заради з'єднання з Христом.
Христос чекає від нас усієї нашої душі, а не лише її маленьких зусиль. Якщо ми хочемо уподібнитися до Христа, у Ньому слід перебувати всім серцем, усією душею і всім помислом. Тільки тоді, коли Бог оселиться в нашому серці назавжди, егоїстична кровотеча нашої душі припиниться, а ми зможемо народитися знову від благодаті Духа Святого.
