Зіпсована ікона: догмат про те, чому ми – не «біомаса»
Чому християнство забороняє вважати людей цифрами і як побачити царську печатку в людині, яка, здається, втратила все.
Ми звикли постійно щось рахувати. Гроші, калорії, калібри, відсотки за кредитами. Але найстрашніше – ми навчилися рахувати людей. Зараз людина остаточно перетворилася на «одиницю ресурсу». У суху цифру в зведенні новин. У «живу силу». У «людський капітал».
Коли смерть перетворюється на арифметику, совість засинає. Нам так простіше. Легше дивитися на чергу за хлібом як на прикру перешкоду, як на масу тіл, що заважають пройти. Легше бачити в шкідливій сусідці «біомасу», а не особистість. Ми непомітно для себе прийняли цю мову – мову інвентаризації, де людина стоїть в одному ряду із запчастинами до техніки або мішками зерна.
Християнство сьогодні – це не про «хорошу поведінку». Це про радикальну диверсію проти сухої статистики.
Несгораємий сейф
У Церкви є дивне, на перший погляд, вчення. Ми називаємо його догматом про Образ Божий. І це, мабуть, єдине, що сьогодні не дає нам остаточно перетворитися на канібалів.
У богослов'ї є чіткий поділ: Образ і Подоба. Ми їх часто плутаємо, але різниця – фундаментальна.
Образ Божий – це те, що в нас «вшито» Творцем спочатку. Це наш розум, наша свобода, наш творчий початок, наше безсмертя. Це несгораємий сейф всередині людської природи.
Подоба – це те, що ми на цьому фундаменті будуємо. Це наша доброта, святість, наша схожість з Богом у любові.
І ось у чому фокус. Подобу можна втратити. Її можна пропити, програти в карти, заплямувати зрадою або ненавистю. Людина може втратити людський вигляд, перетворившись на звіра. Але Образ – це константа. Це «файл», захищений від видалення самим Автором.
Образ Божий – це полотно. Подоба – це картина. Картина може бути мазнею, вона може бути закрашена сажею або залита кров'ю. Але полотно під нею – Боже. Воно не стало гіршим від того, що ми на ньому намалювали.
Статуя в бруді
У IV столітті святитель Григорій Ніський вів гарячі суперечки про те, що таке людина. У своєму трактаті «Про устрій людини» він використовував образ, який у нинішніх реаліях звучить як фронтовий репортаж.
Уявимо перед собою статую імператора, відлиту з глини або висічену з каменю. Вороги вриваються в місто, розбивають її. Скидають у брудну калюжу, заваловують сміттям і гноєм. Але чи втратять ці черепки свою належність зображенню царя?
«Як накладенням царського образу проста глина робиться в монетному карбуванні дорогоцінною, так і ти... будучи тлінним за природою... робишся кращим за все, тому що маєш Образ Царя всіх», – писав святитель Григорій.
Навіть якщо ми бачимо перед собою людину, яка впала на саме дно, ми не маємо права називати її «біомасою». Ми бачимо царський черепок у бруді. Його можна очистити, його можна реставрувати, але його не можна списати як сміття. Тому що на ньому – відбиток Бога.
Погляд хірурга в сані
Митрополит Антоній (Сурозький) відчув цінність цього догмату на практиці. Під час Другої світової він був хірургом у французькому Опорі. Йому доводилося оперувати людей в умовах, де людина здається простим шматком окривавленої плоті.
Владика Антоній згадував, як він вчився бачити Христа в помираючих солдатах. Незалежно від того, якою мовою вони кричали від болю і в яку форму були одягнені. Він дивився крізь «мазню» війни, крізь спотворені агонією обличчя і бачив те саме сяюче «полотно».
Для нього не було «ворожого ресурсу». Були тільки ікони. Розбиті, поруганні, заляпані кіптявою, але – ікони.
«Ми повинні навчитися дивитися на людину і бачити в ній ту красу, яку, можливо, ніхто інший не бачить», – говорив він пізніше.
Якщо ми перестаємо бачити цю красу в сусіді або в недрузі, ми перестаємо бути християнами. Ми стаємо просто користувачами людського «ресурсу».
Цінність нашої гідності
Переживаючи воєнний час, часто нам здається, що ми позбавлені всього. Свободи пересування, стабільності, планів на завтра. Ми відчуваємо себе гвинтиками, якими крутить величезна і бездушна машина історії.
Але Образ Божий – це точка, в якій машина ламається.
Якщо хоча б на мить зупинитися в божевільному ритмі метушні, можна зрозуміти, що ми – не сума біологічних складових. Ми – не результат генетичної лотереї. Ми – проект Творця. І коли Писання говорить: «Створимо людину за образом Нашим і за подобою Нашою» (Бут. 1:26), – це не про біологію. Це про нашу гідність, яка вища за будь-які системи.
Реставрація образу
Християнство не закликає нас стати «покращеною версією себе». Воно закликає нас згадати, хто ми такі насправді.
Коли ми дивимося в дзеркало і бачимо там втомлене, розчароване обличчя, коли нам здається, що ми – нікчемності, ми робимо серйозну помилку. Дивимося на «картину» і забуваємо про «полотно».
Ми звикли судити за фасадом. Ми звикли вірити цифрам. Ми звикли зневажати слабких. Але Христос говорить: «Так як ви зробили це одному з цих братів Моїх менших, то зробили Мені» (Мт. 25:40). Він не сказав «зробили хорошим людям». Він сказав «малим цим». Тим, хто в статистиці йде під загальним знаменником.
Образ Божий – це як насіння під асфальтом. Асфальт може бути товстим, по ньому можуть їздити танки, але насіння живе. І воно здатне подолати твердиню цього каменю.
Нам не потрібно вигадувати собі цінність. Нам потрібно її повернути. Перестати називати один одного «живою силою». Побачити в людині, що стоїть поруч у черзі, не перешкоду, а таємницю. Зрозуміти, що навіть найзламаніший з нас – це царський сейф, в якому досі зберігається золото вічності.
