Фарисей не брехав – він просто був хорошим актором
Є гріх, у якому я не можу нікого звинуватити, не звинувативши перш за все самого себе. Йдеться не про заздрість і не про гнів – це було б надто банально. Йдеться про звичку виходити до людей у костюмі благополучного християнина, навіть коли всередині давно випалена земля.
Ми, мабуть, усі так робимо. Ввічливо посміхаємося, входячи до храму, хоча весь тиждень задихалися від утоми й образи. «Слава Богу, все добре», – відповідаємо близькій людині, якій хотіли б розповісти все як є. Тримаємо обличчя – бо показати себе справжнього страшніше, ніж збрехати.
Лицемірство нам притаманне. Це базове налаштування людини, яка боїться бути відкинутою суспільством. Ми носимо маску не тому, що хочемо обдурити, а тому, що нас мучить думка: а раптом, побачивши мене справжнього, мене відкинуть?
Актор, який не припиняє грати роль
Слово «лицемір», яке використовується в Євангелії, має театральне коріння. Так називали актора, що виконував роль у масці. Коли Христос викриває фарисеїв – «по зовнішності здаєтеся людям праведними, а всередині сповнені лицемірства і беззаконня» (Мф. 23:28), – Він говорить не про набір поганих вчинків. Він говорить про те, що людина загралася і ніяк не може вийти з «благочестивого образу».
Актор виходить на сцену і вимовляє чужі слова. Це нормально – поки він пам'ятає, що це роль, написана драматургом.
Але ось відгриміли овації, завіса закрилася, а актор досі стоїть у гримі й говорить завченим голосом. Маска перестала бути театральним реквізитом і стала обличчям виконавця.
Фарисей в євангельській притчі – саме такий актор. Він не цинічний обманщик, що потирає руки за лаштунками. Він, можливо, сам щиро вірить, що його роль – це його справжня натура.
Оголений митар
Двоє людей увійшли до храму помолитися. Один бездоганно тримає піст, платить на Храм десятину і дотримується Закону. На другому – вічне тавро суспільного сорому. І Христос стверджує, що митар пішов додому більш виправданим, ніж фарисей.
Чому так? Гріхи митаря були серйозними. Але фарисей прийшов до храму вже одягненим у театральний костюм, випрасуваний і застебнутий. Його благополуччя не потребувало Божої милості. Справді: навіщо милувати того, хто й так бездоганний?
Митар же прийшов до Бога голим. Його злодіяння не мали жодного виправдання. І виявилося, що саме за цією наготою Бог впізнає Своїх чад.
Лікар приходить не до здорових людей
Апостол Павло тричі просив Господа позбавити його від «жала в тілі» – якоїсь мучительної немочі, про природу якої сперечаються досі. І отримав відповідь, якої не чекав: «Досить для тебе благодаті Моєї, бо сила Моя здійснюється в немочі» (2 Кор. 12:9).
Христос не сказав йому: «Твоя неміч мине, якщо будеш ревніше молитися», «Благодать прийде, тільки коли ти виправишся».
Сила Божа здійснюється в немочі: там, де людських сил Павла не вистачає, Бог доповнює їхній брак.
І апостол приймає несподіване рішення: він перестає приховувати свою слабкість і починає нею хвалитися. Але не з гордості, а з усвідомлення безумовної переваги Бога над людиною.
Це істинно християнський підхід до самоаналізу, який ми вперто ігноруємо. Ми думаємо: спочатку я одужаю, загою душевні рани, а вже потім постану перед Богом пристойною людиною. Ми забуваємо, що лікар приходить тільки до хворих (Мф. 9:12). Поки перев'язана закривавленими бинтами рана захована під одягом, лікар її не бачить.
Лукавство – розлад із самим собою
Преподобний Іоанн Ліствичник писав, що «лицемірство є протилежний тіла з душею устрій, переплетений усілякими вигадками». Тіло говорить одне, душа знає інше – і стосунки між ними напружені.
Протилежністю лицемірства святий аскет називає простоту. «Простота є усталений навик душі, яка стала чужою будь-якій відмінності й нездатною до лукавства», – каже він. Навик – це завжди те, що напрацьовується роками, як м'язова маса.
Святитель Феофан Затворник був переконаний, що людина знає, чого вимагає від неї Бог, і бачить невідповідність свого життя цим вимогам. І замість того щоб виправляти серце, вона намагається здаватися благочестивою, щоб звернути на себе увагу, здобути похвалу або приховати під благопристойним фасадом нечисті наміри.
Людина знає про свої гріхи, але замість роботи над собою обирає носити маску. Це і є лицемірство.
Як християнство переграло науку
У 1944 році китайська антропологиня Ху Сянь-Цзінь опублікувала статтю, де вперше системно розклала китайське поняття «обличчя» на два шари, де лянь – це совість, моральна репутація перед самим собою, а мяньцзи – соціальний статус, престиж в очах інших. На цю роботу через десятиліття спирався соціолог Ірвінг Ґофман, коли формулював свою знамениту теорію «роботи з обличчям» – на Заході психологи вивели термін «збереження обличчя» в середині минулого століття.
Китайські та західні вчені пояснили механіку лицемірства через століття після того, як християнська культура вже вбачала у фарисействі загрозу для людської психіки і духовності.
Потьомкінське село всередині людини
Є такий образ, який використовують для позначення декорацій, за якими нічого немає, – «потьомкінське село».
Отже, збереження благопристойного обличчя за будь-яку ціну – це зведення такого села всередині душі. З часом нам самим починає здаватися, що бездоганно чисті намальовані вулиці з яскравим освітленням – справжні.
Тільки Бог не проїжджає цими вулицями, байдуже дивлячись у вікно авто. Він зупиняється і заходить усередину нашої душі. І там, де для Нього має бути приготована кімната, Він знаходить лише пофарбоване полотно.
Різниця між сповіддю і виставою
Справжня духовна вбогість не потребує глядачів і оплесків. Вона звернена до Того єдиного, перед Ким ховатися і неможливо, і не потрібно.
Маска, що прилипла до обличчя, знімається тривалими зусиллями душі, без покаянних монологів та істеричних розборів своїх гріхів.
Почати треба з малого: перестати «поправляти» вираз обличчя, коли стає страшно, що тебе побачать справжнім.
Сказати наодинці Богові неприємну правду про себе. І тоді, може бути, вперше за довгий час, Лікар побачить гнійну рану і назавжди позбавить нас від мучительного болю.
