Дім не можна облаштувати в придорожньому нічліжному будинку
Рим вважали вічним містом – але він упав за три дні. Блаженний Августин, дивлячись на руїни, зрозумів те саме, що й нам належить усвідомити, стоячи на уламках звичного світу.
410-й рік. Вестготи Аларіха щойно атакували й пограбували Рим – місто, яке весь тогочасний світ вважав вічним. Блаженний Єронім Стридонський у далекому Вифлеємі написав, що згасло яскраве світло світу і весь світ загинув в одному місті. Язичники шукають винних і знаходять їх швидко: у всьому, на їхню думку, винні християни, які відмовилися від старих богів.
А в Гіппоні, на іншому березі моря, єпископ Августин сідає за стіл і приступає до написання книги «Про Град Божий», яку він писав 13 років.
Ми приходимо до нього, коли ґрунт під ногами громадян колись всемогутньої імперії перестав бути твердим. І нам є про що запитати святого: наш світ адже теж тріщить по швах, і ми теж шукаємо хоч маленьку соломинку, за яку можна вхопитися в цей непростий час.
Чому вічне раптом виявилося смертним?
– Владико, ви бачили крах того, що здавалося непохитним. Рим стояв тисячу років. Як жити далі, коли поняття стабільності залишилося в далекому минулому?
Блаженний Августин не поспішає з відповіддю. Він дивиться кудись удалину, прокручуючи сценарій загибелі імперії як кіноплівку.
– Ти хочеш знати, чому впало місто? Зачекай, я розповім тобі про щось інше.
Є два гради, створені двома видами любові. Земний – витворений любов'ю до себе, доведеною до зневаги до Бога, і Небесний – створений любов'ю до Бога, доведеною до зневаги до себе. Перший пишається собою. Другий же – Господньою силою.
– Отже, Рим упав через гордість?
– Рим був лише домом для безлічі сердець. І кожне серце обирало, кому служити. Поки люди любили не міцні стіни міста і не його всемогутню владу, а Бога, що живе серед них, – місто стояло. Коли любов висохла і залишилася одна гординя – все рухнуло враз.
Ліжко, прибите до підлоги
– Але як тоді взагалі жити в цьому світі? Будувати дім, ростити дітей, працювати, якщо все це може зникнути за одну ніч?
Блаженний Августин усміхається примруживши очі, наче чекав саме цього питання. І починає розповідати притчу:
– Уяви собі мандрівника в далекій дорозі. Він заходить до придорожнього будинку відпочити. Йому подають воду, стелять постіль, дають дах на ніч. Чи розумно йому всім цим користуватися?
– Звичайно розумно.
– А чи розумно йому прибивати ліжко цвяхами до підлоги й оголошувати цей будинок своєю вотчиною?
Я мовчу, адже відповідь надто очевидна, щоб вимовляти її вголос.
– Ось, ти сам бачиш, у чому різниця, – продовжує святий єпископ. – Насолоджуватися – означає з любов'ю прив'язуватися до речей як до головних цінностей. Користуватися – означає з вдячністю брати те, що тобі дають на допомогу, щоб дійти до кінцевої мети.
Якщо ми хочемо повернутися до Небесного Вітчизни, де тільки й можемо бути щасливими, ми маємо користуватися цим світом, а не насолоджуватися ним.
– Тобто дім, робота, країна, в якій ми живемо, наше оточення, – це не зло?
– Аж ніяк. Це придорожній нічліжний будинок. Гріх не в тому, щоб спати там на ліжку. Гріх у тому, щоб забити в нього цвяхи й відмовитися йти далі.
Порядок у залі очікування – це все одно порядок
– Владико, але хіба не цинічно казати, що земне життя – просто зал очікування? Хіба це не знецінює все те, що Бог дав нам у цьому житті?
Блаженний Августин заперечливо хитає головою – у цьому питанні він чує непорозуміння, яке зустрічав на своєму віку вже не раз.
– Мир усіх речей є порядок, – каже він твердо. – А порядок – це розподіл, що відводить кожній речі належне їй місце. Мандрівник у дорозі теж підкоряється порядку будинку, де зупинився: він не ламає меблі, не грубіянить господарям, платить за нічліг. Але він пам'ятає, що цей будинок – лише проміжний етап його шляху.
– І ми зобов'язані бути покірними громадянами, навіть знаючи, що земний порядок тимчасовий?
– Зобов'язані вдвічі.
Той, хто пам'ятає про своє істинне Вітчизно, дбайливіше ставиться до придорожнього будинку, ніж той, хто вважає його своїм останнім пристанищем.
Сподівання на Небесний Град не скасовує і не руйнує нічого з того, на чому тримається земний світ. Ми дотримуємося всіх приписів людей, прагнучи до миру на землі, якщо він не суперечить нашій вірі.
Думки на руїнах дорожнього будинку
– Тоді чому нам так страшно, коли цей будинок хитається? Чому втрата звичного світу відчувається як найтяжча втрата?
Августин мовчить довше звичайного. Потім промовляє тихо, але вже без колишньої твердості вчителя – радше як людина, що згадує власний біль:
– Тому що ми плутаємо тимчасовий дах з істинним Вітчизном.
Поки мандрівник пам'ятає, куди йде, обвалення придорожнього будинку – трагедія, але не остаточна. Він знайде собі інший нічліг. А той, хто прибив ліжко цвяхами й переконав себе, що далі йти нікуди, – той справді втрачає все, коли руйнується дах.
– Отже, нам все одно варто любити цей світ?
– Справа не в тому, варто чи ні, а в тому, щоб правильно любити. Наше житло – на небесах, каже апостол. Звідти ми чекаємо і Спасителя. Але пам'ятати про це – не означає зневажати землю. Це означає не вимагати від неї того, чого вона ніколи не могла дати: надійного фундаменту.
Блаженний наприкінці розмови дивиться на мене як на попутника, з яким належить розійтися на роздоріжжі:
– Іди, користуйся цим світом: люби своїх близьких, будуй свій дім, неси свою службу. Тільки не забувай підписувати все це одним словом – «тимчасово».
