Свобода – це коли в тебе нема чого відібрати
Страх перед гонителями тримається на здобичництві. Запитуємо святителя Василія Великого, чому він був байдужим до погроз префекта.
Вибір між життям за заповідями та спокійним життям стоїть перед нами щодня. Вночі, перевертаючись без сну або тремтячи від страху під час обстрілів, ми перебираємо в голові все, що можемо втратити під час війни та гонінь на Церкву. Квартиру, в яку вклали весь свій статок. Роботу, яку шукали пів року. Здоров'я, яке й так уже на межі. Повагу людей, які нам дорогі або від яких залежить кар'єра. Зрештою, доводиться ухвалювати компромісне рішення.
Святитель Василій Великий одного разу опинився в становищі значно страшнішому за наше. Імператор Валент підтримував аріан, які вчили, що Син Божий створений і не рівний Отцю. Православних єпископів одного за одним відправляли на заслання. Дійшла черга й до єпископа Кесарії Каппадокійської. Префект, права рука імператора, викликав його до себе й зажадав перейти на бік аріан.
Святитель Григорій Богослов, друг Василія, пізніше записав цю історичну розмову. Подумки вирушимо до Кесарії й розпитаємо про цю історію самого святителя Василія.
Келія, де нічого описувати
Владика приймає нас у маленькій кімнаті. На ньому груба волосяниця. На полиці стоять кілька книг, біля стіни лава, більше нічого. Худа, виснажена людина піднімає на нас уважні очі й жестом запрошує сісти.
Святитель Григорій писав, що на допит Василій увійшов «як покликаний на свято, а не на суд». Спокій, з яким він нас зустрічає, нагадує про це.
– Владико, кажуть, префект погрожував Вам страшними речами. Чим саме?
– Він перелічив усе, що, на його думку, мало мене налякати, – неквапливо відповідає святитель. – Відніме майно. Відправить у заслання. Катуватиме. Уб'є. Я сказав йому: вигадай щось інше, якщо можеш, бо ніщо з цього мене не зачіпає.
Він обводить рукою свою кімнату.
– Подивись сам. Щоб забрати майно, воно мусить хоча б бути. Хіба що він захотів би відібрати це лахміття та кілька книг – у них усе моє багатство.
Вигнання з чужого дому
– Але заслання, це ж означає втратити дім, свою паству, все, що Ви тут збудували.
Святитель відповідає не одразу. Він дивиться в маленьке вікно, за яким видно місто.
– Що таке вигнання, я не знаю. До жодного місця я не прив'язаний. Кесарія, де я зараз живу, – не моя. А будь-яке місце, куди мене відішлють, стане моїм. Точніше сказати, кожне місце належить Богові.
– А катування?
– Що тут катувати? – владика розводить худими руками. – Тіла в мене майже не лишилося. Його вистачить хіба що на перший і останній удар.
У його словах чути жарт. Але за цим жартом стоять роки суворого подвижництва.
– І смерті Ви теж не боялися?
– Смерть для мене – благодіяння. Вона швидше приведе мене до Бога. Для Нього я живу й трудяться, до Нього давно поспішаю.
Співрозмовник, який не зустрічав єпископа
Префект, за розповіддю святителя Григорія, був вражений стійкістю святителя Василія. Він зізнався, що «так і з такою свободою ніхто досі не говорив переді мною».
– Що Ви йому відповіли, владико?
Святитель на мить прикриває очі, з усмішкою згадуючи:
– Сказав, що, певно, йому ще не доводилося говорити з єпископом.
Відповідь звучить зухвало, і ми обережно запитуємо:
– Чи не гординя це? Християнинові ж заповідано смирення.
Владика стає серйозним і кладе долоню на стіл, ніби проводячи по столу межу.
– У всьому іншому ми скромні й смиренніші за будь-кого. Так велить заповідь. Але коли йдеться про Бога і проти Нього піднімають голос, ми забуваємо про все й бачимо перед собою тільки Бога.
Чому ж він не міг прийняти вчення аріан? Префектові святитель пояснив це однією фразою:
– Я сам Боже створіння і покликаний стати богом. Як же мені поклонятися створінню?
Аріани вважали Сина Божого створеним, і для святителя Василія визнати це означало поклонитися творінню замість Творця. Людина ж покликана до обожнення – до єднання з Богом за благодаттю. Таку підміну він прийняти не може.
Твердість без впертості
При всій непохитності святитель Василій не був людиною, яка сперечалася лише заради суперечки. Святитель Григорій розповідає, як дбайливо його друг добирав слова в богословських суперечках. Він розумів: коли благочестя похитнулося, можна, борючись за один вислів, «непомірністю все занапастити».
Поступитися в слові він міг. Поступитися у вірі – ніколи.
Історик Феодорит Кирський передає ту саму розмову по-своєму. У нього префект спочатку обіцяє Василію дружбу імператора, і святитель відповідає, що цінує її лише разом із благочестям, а без благочестя вважає загибеллю. Коли ж префект кидає йому: «ти божеволієш», владика відгукується: «Бажаю завжди мати таке божевілля».
Префект, який визнав поразку
Зрештою префект уже без погроз відпустив Василія. Потім він пішов до імператора й доповів: «переможені ми, царю, настоятелем цієї Церкви. Це муж, який вищий за погрози, твердіший за докази, сильніший за переконання». Валент заборонив застосовувати до святителя силу.
– А що було далі, владико?
– Далі було свято Богоявлення, – каже святитель. – Імператор прийшов до храму. Йшла служба, лунав спів, народу стояло море. Цар приніс дари, які приготував власноруч. Але прийняти їх ніхто не вийшов. Він похитнувся, і один зі служителів вівтаря підхопив його під руку, щоб він не впав.
Святитель Григорій порівнює Валента після того дня із залізом, яке м'якшає у вогні, але залишається залізом. Імператор перестав погрожувати й почав дивуватися, проте в спілкування з єпископом Василієм так і не вступив: соромився показати свою зміну.
Заслання, що не відбулося
– Отже, Вас залишили в спокої?
– Не одразу, – владика знову усміхається. – Указ про заслання все-таки підготували. Уночі мені спорядили колісницю. Вороги аплодували, наші засмутилися.
– Що ж Ви робили тієї ночі?
– Сказав одному з провідників узяти записну книжку й іти за мною.
Через кілька годин його мають повезти невідомо куди, а він думає про роботу й бере з собою папір. Тієї ж ночі, як пише святитель Григорій, тяжко захворів син імператора, і до заслання діло так і не дійшло.
Ми встаємо, щоб попрощатися. Нарешті стало зрозуміло, що ми боїмося втратити те, що стискаємо надто міцно.
Святитель Василій давно віддав у владу Бога своє майно, місце перебування, своє тіло й саме життя. Тому в префекта не знайшлося нічого, що він міг би в нього відібрати.
Владика проводжає нас до дверей і каже на прощання:
– Будь-яке місце належить Богові, і до Нього я давно поспішаю. А тому, хто йде до Бога, по дорозі втрачати нічого.
