Слово архіпастиря для втомлених городян
Коли навалюється втома, ми відкриваємо давні проповіді, щоб поставити важливі питання про людську долю і устрій буття.
Ми входимо під високі склепіння кесарійського храму. Навколо стоять звичайні городяни: ремісники з огрубілими руками, вдови, жінки після роботи. За порогом шумить торговельний майдан, новини приносять тривогу, а метушня вичерпує сили. Нам важко утримати внутрішній лад, коли світ зовні розсипається на друзки. Ми підходимо до проповідника, дивимося на його змарніле обличчя і ставимо нагальні запитання.
– Владико, навколо все ламається, – тихо мовимо ми. – Здається, ніби буття втратило стрункість і рухається довільно. Чи лишився в усьому цьому бодай якийсь лад?
Святитель Василій Великий обертається до нас. В його очах читається мудрість людини, яка знає ціну людської скорботи.
– Безбожність, що оселилася в людях, навіяла їм хибну думку, ніби все перебуває без управління та облаштування і приводиться в рух ніби випадком, – несподівано промовляє він.
Ми завмираємо від цих слів. Хаос усередині нас відступає. Раптом стає ясно, що безлад живе не в природі, а в нашому розгубленому розумі, який перестав помічати пензель Великого Художника.
Життєвий поспіх
Але буденні клопоти продовжують тиснути на плечі. Ми згадуємо про залишені майстерні, про некуплений хліб, про робочу колотнечу. Ремісники поруч з нами бояться втратити денний заробіток.
– Владико, – побиваємося ми, – нам важко утримати молитовний спокій. Ми постійно поспішаємо, думки линуть до побутових турбот. Як навчитися чути Бога серед шуму?
Святий архіпастир дивиться на натовп робітників, що поспішають, і звертається до нас:
– Тож відкинь із серця всяке життєве піклування і весь зберися тепер сам у собі. Бо мало користі, якщо тілом ти тут, а серце твоє зайняте земним скарбом.
Ми зніяковіло опускаємо очі, визнаючи духовну слабкість. Але проповідник поблажливий, він не дорікає нам.
– Найдіяльніший розум виявляється недостатнім для того, щоб як слід витлумачити найменшу часточку світу. Нам належить щиро визнати свою немічність, – переконаний святитель.
Так архієпископ Кесарійський навчає нас бути чесними перед самими собою і Творцем. На відміну від Нього, ми не можемо додати собі ні року життя, ні години зайвого часу.
Природа темряви
Ми робимо крок ближче до святого, бо відповідь на наступне запитання для нас дуже важлива.
– Святителю, звідки береться стільки зла навколо нас? – питаємо ми. – Чому темрява підступає до самого серця, змушуючи буквально тонути в зневірі?
Проповідник відповідає впевнено і м'яко, руйнуючи наші страхи перед ворожою силою:
– Ця темрява не є чимось самостійним, це просто відсутність світла, – говорить каппадокійський святитель.
Він бачить наш подив і продовжує розвивати цю думку:
– Зло теж не жива й одухотворена сутність, а стан душі, протилежний чесноті, і виникає воно в безтурботних людей через відпадіння від добра. Тому не шукай зла ззовні.
– Отже, похмурі обставини безсилі самі по собі? Усе залежить від Божого уповання? – уточнюємо ми з надією.
– Перше Боже слово створило природу світла, розігнало темряву, розвіяло смуток, звеселило світ, усьому відразу надало привабливого й приємного вигляду, – промовляє святитель Василій.
Ми розуміємо його вчення. Зло не має власної природи, воно лише відсутність Добра. Отже, щоб прогнати темряву, потрібно відкрити серце божественному світлу.
Доля і воля
Тоді ми порушуємо ще одну тему, яка не дає спокою багатьом людям:
– Владико, а як же віра в долю чи фатальний знак? Можливо, наші вчинки заздалегідь розписані рухами зірок і ми ні за що не відповідаємо?
У голосі архіпастиря чується твердість:
– Якщо початки вчинків порочних і доброчесних не від нас залежать, то даремно є законодавці, даремно є й судді, що нагороджують доброчесність і карають порок, – відповідає з докором святитель Василій Великий.
Святий проповідник повертає нам повну відповідальність за власне життя. Жодні астрологічні прогнози не здатні позбавити людину вільної волі. Ми самі обираємо шлях, і цей вибір має вічну вагу.
Уроки природи
Ми просимо святого показати нам наочні приклади для зміцнення віри.
– Де нам шукати втіхи, коли духовні сили вичерпуються? – запитуємо ми.
Святий архіпастир вказує рукою на скромні рослини біля храмової огорожі:
– Піском, який найслабший з усього, приборкується нестерпне насильство моря, – промовляє каппадокійський святитель. – Одна травинка чи одна билинка займає твою думку розглядом мистецтва, з яким вона створена. Зміна пір року спонукає все живе наново виявляти свою силу, яку воно має для вироблення трав, насіння й дерев.
Перераховуючи приклади з природи, святитель допомагає нам інакше поглянути на світ. Ось він вказує на квітучу троянду:
– Спочатку вона була без шипів, але згодом до краси її кольору додано терни, щоб після насолоди ми бачили скорботу, згадуючи про гріх.
Потім проповідник говорить про виноградну лозу:
– Дивлячись на ці завитки, ми вчимося сплітатися з ближніми обіймами любові та заспокоюватися в них.
Вражає, як природа стає для святого архіпастиря книгою світобудови.
Прощальне слово проповідника
Сонце схиляється до заходу. Наступає вечір, і ми ставимо проповідникові останнє запитання:
– Владико, Ви розповіли нам про небеса, про підводний світ, про стихії, рослини. Але яким є задум про людину? Чому Творець утаїв деякі подробиці від бувальця?
Каппадокійський святитель замовкає. На його виснаженому обличчі з'являється лагідна усмішка. Він дивиться на людей, що затихли після денної метушні, і промовляє свої прощальні слова:
– Якщо Він змовчав про те, що нас не стосується, як про марне, то чи не для того, щоб усе було на настанову й вдосконалення душ наших?
Проповідник осіняє хресним знаменням зібраних мирян і йде до вівтаря.
Ми постоїмо ще трохи в прохолоді згасаючого дня. Ми знаємо, що подальші бесіди про людину та світ навколо неї так і не були виголошені святителем за життя через його скору кончину. Пізніше недостатнє слово напише його молодший брат, святитель Григорій Ніський. Але в цій незавершеності залишилася глибока таємниця. Святитель Василій підвів нас до порога Божественної таємниці й залишив вільний простір для особистих пошуків. Ми виходимо з храму на вулиці міста вже іншими людьми, зі зміцнілою вірою, які подолали зневіру та збентеження.
