Звідки береться надія на спасіння?
Розмова зі святителем Димитрієм Ростовським про Четьї-Мінеї, покаяння і надію кожного грішника.
Щоразу, відкладаючи вбік черговий том Четьї-Міней, відчуваєш когнітивний дисонанс: навіщо все це читати, якщо сучасні люди вже не живуть і не можуть жити так, як давні святі? Між нашою метушнею, вечірньою втомою, ракетно-дроновими ночами і подвигами давніх аскетів, здається, пролягає прірва. Створюється відчуття, ніби святість – це елітарний клуб давніх велетнів духу, куди сучасній людині шлях закритий назавжди.
З цією зніяковілістю ми приходимо на вечірню розмову до людини, яка віддала 20 років свого життя укладанню повного зводу житій святих. Ми сідаємо навпроти архіпастиря, бажаючи вилити накопичену гіркоту.
– Владико, Ви збирали ці житійні історії по крихтах. Але скажіть чесно: невже Ви самі вірили, що звичайна людина здатна повторити подвиг давніх мучеників?
Владика лагідно усміхається і спочатку трохи розповідає про себе:
– Народився я в містечку Макарів під Києвом у родині козацького сотника Сави Туптала та матері Марії. Я, грішний, народився від батьків християнських. Навчався в Києво-Могилянській колегії, прийняв постриг у Кирилівській обителі. А 6 травня 1684 року в Печерському монастирі мені вручили послух писати житія святих. Архімандрит Варлаам запропонував цю справу. Я сів за стіл і сказав сам до себе: «Дай, Боже, звершити». Я не шукав слави. Це був чернечий послух.
– Але ж Ваш день складався з турбот, що відволікають від уважної праці! Постійні переїзди, управління обителями, проповіді, вирішення господарських суперечок. Яке це – писати про небесні висоти, коли ранковий дзвін будить тебе після короткого сну, а попереду знову купа побутових проблем?
– Вночі писав! – коротко відповідає святий літописець. – Іноді лягав спати прямо в одязі, не роздягаючись. Я навіть залишив ігуменство Батуринське заради спокійнішого описування житій святих. Оселився в Крупицькому скиті.
Хотілося усамітнення. Але хіба від себе втечеш? Життєві турботи наздоганяли мене всюди.
Друкували книги в Києві без жодних моїх витрат, Лавра допомагала, але робота йшла важко. Гортав Макаріївські Мінеї, латинські звіди, порівнював тексти. Іноді сумнівався: здавалося, що переді мною не стільки історія, скільки похвальне слово. Рука втомлювалася, очі слабшали. Я теж вічно не встигав усе зробити вчасно.
Небесний гість перед світанком
– Владико, – продовжуємо ми, – а чи не здавалося Вам тоді, що Ви прикрашаєте події? Ось читаєш Ваші описи тортур святих мучеників і думаєш: людина з плоті й крові просто не витримає такого.
Святитель Димитрій проводить рукою по витертому рукаву ряси і продовжує бесіду серйозним тоном:
– У Пилипівський піст, в одну ніч закінчивши описувати страждання святого мученика Ореста, я ліг спати прямо в одязі, – згадує укладач житій. – І побачив сон. До мене з'явився сам мученик Орест. Погляд його був веселий.
Він показав свої рани й промовив: «Я більше витерпів за Христа мук, ніж ти написав». Він показував пропалене залізом ребро, розсічене косою плече й повторював: «Бачиш? Більше я за Христа витерпів».
Я проти цього нічого не смів сказати, лише мовчав у збентеженні. І в той самий час збудив мене дзвін до заутрені.
– Виходить, житія не перебільшують, а радше недомовляють?
– Саме так, – відповідає святитель. – Людська мова безсила передати ту міру любові, яку Господь дає тим, хто Його любить. Ми пишемо слова, а за словами лишається невидимий вогонь. Мученик сам прийшов до мене і дав зрозуміти, що його подвиг ширший за книжкові рамки, в які я намагався його вмістити.
Надія для останнього грішника
– Але що робити нам? – ставимо ми головне питання, заради якого затіяли всю цю розмову. – Ми закриваємо ваші томи і почуваємося безмежно далекими від ідеалу. Здається, якщо ти впав, оступився, віддався зневірі, то місця серед праведників тобі вже не бачити.
Упорядник житій підводить очі. В них помітне милосердя, про яке так часто забувають суворі ревнителі благочестя.
– «Чи можна грішній людині бути одразу святою і зі святими мати місце?». Я сам собі ставив це питання.
І відповім зараз так, як говорив колись ростовській пастві: нехай судить хто як хоче, а я не посоромлюся покаяного грішника поставити в лику дівственних і написати його з дівствуючими! Нехай радіють і грішники, бо й для них місце між святими знаходиться!
– Невже все так просто?
– Спасіння далеке лише від грішників, які не каються, – пояснює святий літописець. – А від тих, які істинно каються, спасіння зовсім близько. Євангельська грішниця сльозами омила ноги Спасителя – і стала святою. Житіє – це не посібник із копіювання чужих вчинків. Це свідчення милості Божої. Бог прийшов спасати не ідеальних людей, а грішників, які каються.
Радість завершеного шляху
– Ви працювали над Четьїми-Мінеями двадцять років. Коли ви поставили в них останню крапку?
– 9 лютого 1705 року, – точно відповідає святитель Димитрій. – Написав за серпень останню сторінку, а в щоденнику закінчив: «Амінь. Слава Богу». У травні того ж року прислали з Києва надруковані житія за червень і липень. Я так радів! Писав друзям: дав би Бог якнайшвидше отримати останній том моєму грішному єству.
– Ви написали тисячі сторінок про святість, очолювали ростовську єпархію, а самі вважали себе успішним?
– Про мене писали друзям похвали, а я відповідав у листах: «Несмь благонравен, но злонравен, обычаев худых исполнен». Завжди просив: помоліться про мене недостойного архигрішника!
Коли настане моя година, у мене нічого не знайдуть із майна. У заповіті я так і написав: не здобув маєтку, окрім книг святих. І знайдуть мене вранці на колінах перед іконою, ніби того, хто молиться.
Розмова стихає. За вікном починається новий день. Ми знову дивимося на старовинний фоліант Четьїх-Мінеїв і більше не відчуваємо колишньої відстороненості від правди цієї книги.
Житія писалися не для того, щоб загнати нас у зневіру. Вони створювалися рукою людини, яка сама втомлювалася, засинала від знемоги не роздягаючись і щиро вважала себе першим із грішників. Ці сторінки – розчинені двері до раю. І святитель Димитрій Ростовський дбайливо нагадує кожному з нас: поки б'ється серце, місце серед святих відкрите для будь-якої людини, що кається.
