Для чого Почаївський старець пішов до Луцького суду?
Старечий вік не завадив подвижнику відважно обороняти церковне надбання в судових тяжбах, зберігаючи при цьому самотнє богомислення.
Ранньою весною 1641 року на вулицях Луцька з'явився престарілий інок. Йому йшов десятий десяток років, але хода його лишалася твердою, а погляд з-під чернечого куколя – ясним і спокійним. У руках старець тримав паперовий сувій. Настоятель Почаївської обителі прийшов до земського суду, щоб особисто внести до офіційної судової книги письмову протестацію. Реєстри судочинства Речі Посполитої зберегли його мирське ім'я – Іван Залізо.
Людина, що присвятила життя затвору, постала перед очима світських суддів Речі Посполитої заради відновлення зневаженої правди. А все через те, що шляхтич Андрій Фірлей увірвався зі збройною челяддю на монастирські землі, зламав дерев'яні огорожі, вигнав братію та вивіз до свого Козинського замку головну святиню Почаєва – чудотворний образ Пресвятої Богородиці разом із золоченими ризами, срібними потирами, священними посудинами та стародавніми Євангеліями.
Судовий клерк фіксував скаргу старця, а ігумен терпляче стояв поруч. Радники, що вагалися, пропонували змиритися, віддати кривдників на суд Божий і мовчки піти в печерний затвор. Але старець розумів: святиня і монастирські землі залишаються надбанням усієї Церкви. Тому захищати обитель у суді було для нього таким самим священним обов'язком, як нічна молитва в келії.
Земля біля гірської вершини
Духовний шлях преподобного Іова Почаївського розпочався на Покутті. Десятирічним отроком Іван пішов з батьківського дому до Спасо-Преображенського Угорницького монастиря. Через два роки він прийняв чернечий постриг з ім'ям Іов. Прийнявши рукоположення в сан ієромонаха, майбутній старець довго ухилявся від пастирського жеребу через глибоке смирення.
Невдовзі за проханням благочестивого князя Костянтина Острозького він очолив Хрестовоздвиженський монастир під Дубном. Обитель розташовувалася на острові, який з трьох боків омивала ріка.
Близько 20 років преподобний Іов керував дубенською братією, налагоджуючи господарство, зберігаючи православні рукописи та вкорінюючи суворий общежительний статут.
У 1604 році подвижник шукає глибшого усамітнення і переходить на Почаївську гору. Але замість безмовної пустелі Господь довірив йому керування обителлю. Ще в 1597 році благочестива вдова Анна Гойська підписала дарчу грамоту, передавши інокам чудотворну ікону Божої Матері, землі, шість селянських дворів і щорічний внесок з маєтку Орля.
Однак після її смерті спадкоємець Андрій Фірлей, який мав інші погляди на віру предків, вирішив повернути багатства назад. Показово, що в 1618 році за благословенням ігумена Іова в Почаєві надрукували книгу «Зерцало богослов'я» Кирила Транквіліона-Ставровецького, підкресливши тим самим, що обитель і далі займається просвітництвом попри тиск ззовні.
Шестирічна суперечка в королівському суді
Почаївський настоятель не став уникати труднощів. Напад слуг Фірлея та зухвалий недільний наїзд 14 липня 1641 року, коли озброєний натовп увірвався на богослужіння, побив іноків і витоптав посіви, вимагали правової відповіді.
Преподобний Іов ініціював тривалий судовий розгляд. Почаївський ігумен особисто надсилав скарги до Кременця, вимагав межового об'їзду й наполягав на точному виконанні Статуту. Коли повірений магната Данило Груднецький намагався оскаржити підсудність справи, ігумен відповів послідовними позовами. У березні 1642 року підкоморій Данило Єловицький об'їхав межі маєтку й офіційно підтвердив правоту ченців.
Шестирічна суперечка пройшла крізь третейські суди й тривала аж до Люблінського трибуналу. Влітку 1646 року вищий Коронний трибунал зобов'язав магната повернути все захоплене майно обителі. На це від Фірлея пролунала хитра відповідь, нібито дорогоцінні ризи, ківот і церковні посудини згоріли під час пожежі в замурованому замку. І все ж ігумен змусив вельможу визнати себе боржником обителі.
У серпні 1628 року старець брав участь у Київському соборі, скликаному для захисту Православ'я.
Під соборним канонічним оголошенням стоїть його підпис: «Іоанн Залізо, ігумен Почаївський».
Небесне осяяння затвору
Для мирян Почаєва ігумен залишався суворим розпорядником господарських справ, а для братії – особливим молитовником і подвижником. Коли судові тяжби та повсякденні турботи відходили на другий план, преподобний Іов йшов до вузької печери, висіченої в давній скелі.
Простір там був настільки тісним, що старець міг молитися лише зігнувшись, проводячи в холодному затворі цілі дні й ночі. На кам'яному виступі поруч із ним лежав список Почаївського образу Божої Матері.
Від довгого стояння на колінах ноги преподобного набрякали й вкривалися ранами, але він не залишав подвигу.
Одного разу вночі, підійшовши до скельного лазу, інок, що проходив поруч, побачив, як небесне світло осяяло печеру преподобного й відбилося на храмі обителі. Він упав зі страхом на землю, усвідомивши, яка невідома сила живить ігумена, що тримає на своїх плечах Почаївську обитель.
Світильник на вершині гори
Преподобний Іов відійшов до Господа 28 жовтня 1651 року, заздалегідь передбачивши братії день своєї кончини. Йому йшов сотий рік. Навколо вирували військові грози, що спустошували волинські землі, але на Почаївській горі не припинялася молитва.
28 серпня 1659 року, за чудесним одкровенням митрополиту Київському Діонісію (Балабану), нетлінні мощі святого старця були вийняті з землі й покладені в храмі для поклоніння.
Святий старець зміг показати, що смирення не має нічого спільного з байдужістю й боягузтвом. Захищати святині, відстоювати правду в земських судах і обробляти монастирську землю можна й потрібно, коли на тебе покладено духовну відповідальність за паству. Молитовне стояння й судовий сувій у руках старця виявилися двома сторонами одного служіння преподобного Спасителю Христу.
