Від меча до важких вериг: шлях святого Іоанникія
Випадкова бесіда з ченцем перетворила неписьменного царського охоронця на духовного наставника Візантії.
У візантійських архівах не збереглося особових справ солдатів VIII століття. Тому нам нині складно докладно простежити шлях людини, яка понад два десятиліття носила гвардійський меч, перш ніж піти в пустелю.
Пастух вифінського села
Іоанникій був уродженцем селища Марикатон у Вифінії. Народився він у середині VIII століття. Родина була селянською та дотримувалася єресі іконоборства. Для батьків майбутнього православного подвижника відмова від шанування святих образів залишалася частиною звичного життєвого укладу — так жили всі навколо, так велів василевс і так повелося з дитинства.
Грамоти хлопчик не вчився. Замість читання книг він пас батьківську худобу, а конкретно – свиней. Попереду перед юнаком маячила воїнська дорога: імператор Лев IV збирав по провінціях юнаків, які вирізнялися красою та хоробрістю. Так на дев'ятнадцятому році життя пастух із Марикатона потрапив до столичного війська.
Банда гвардії
Екскувити були бандою, якою командував скрибон. Цей корпус імператорської варти ще близько 460 року заснував василевс Лев I, набравши триста воїнів із суворих ісаврів. Три століття потому імператор Костянтин V перетворив екскувитів на одну з кінних тагм – гвардійських частин, що стали надійною опорою трону. Для армії Костянтин залишався непереможним правителем, а гвардійці сприймали його політику як єдино вірну.
У 786 році саме іконоборчі тагми розігнали перший Собор, скликаний для відновлення іконошанування. У такому ворожому християнству середовищі молодий воїн із Вифінії довгий час служив вірою і правдою.
У житії сказано, що солдат був привітний із співслужбовцями, вирізнявся богатирською силою і нерідко спав на голій землі.
Втім, ні подробиць казарменного побуту, ні текстів його воїнської присяги історія для нас не зберегла.
Поразка при Маркеллах
У липні 792 року візантійська армія зустрілася з військом хана Кардама біля фортеці Маркелли. Сутичка обернулася важкою поразкою для ромеїв: болгарський правитель сховав кінноту за пагорбами, відрізав імператорські полки від укріпленого табору, захопив обоз, казну та шатро самого василевса.
У житійних переказах саме з цією битвою пов'язують воїнську славу гвардійця Іоанникія. Відомо, що воїн врятував у січі юного імператора Костянтина VI. Також Іоанникій виніс з оточення знатного вельможу, встигнувши назвати себе екскувитом із Марикатона.
Історики ставляться до цього епізоду обережно, допускаючи, що пізні агіографи перенесли на святого подвиг іншого бійця.
У викладі святителя Димитрія Ростовського богатир із Вифінії звільняє полоненого сановника, вражає у двобою болгарського велетня, якого в житії порівнюють із Голіафом, а вдячний імператор наказує записати ім'я та рід героя для нагородження. Але душа воїна вже тоді звертала вбік від галасливої столиці.
Окрик біля схилу Олімпа
Коли саме в душі Іоанникія стався перелом, достеменно невідомо. Збереглася лише історія, що трапилася біля підніжжя гори Олімп. Військовий загін ішов повз гірські схили, де в лісах укривалися ченці. З усамітнення вийшов безіменний чернець-прозорливець, назвав воїна на ім'я і звернувся до нього з питанням: «Чадо Іоанникію! Якщо ти називаєшся християнином, то чому зневажаєш ікону Христа?»
Гвардієць упав перед старцем на землю, визнав свій гріх через невідання і пообіцяв шанувати святий образ.
Іконоборство не було для нього особистим переконанням – воно трималося на родинній звичці та армійському порядку.
Одне пряме питання зруйнувало цю інерцію до підстав. На 25-му році служби Іоанникій відмовився від чинів і дарів, залишив військо з власної волі без формального звільнення та піднявся в гори до ігумена Григорія в обитель Авгар.
Літопис чернечого життя
Близько 807 року в обителі Ерісте він прийняв постриг, а в ігумена Георгія вивчив напам'ять Псалтир. Неписьменний раніше воїн осягав Писання на слух. Подвижник носив волосяницю-левітонар, підперезувався залізними веригами завдовжки шість ліктів, ходив босим, обріслим волоссям і вдягненим у лахміття, а в старості спирався на жезл.
Коли імператор Феофіл відновив гоніння на шанувальників ікон, преподобний Іоанникій тримався усамітнено і не зазнавав прямих переслідувань, залишаючись для багатьох духовною опорою. Своєму супутнику Євстратію старець передбачив скору зміну: «Зачекай трохи, брате, і ти побачиш дію сили Божої, адже керування Церквою візьме до своїх рук хтось на ім'я Мефодій. Він, під дією Божественного Духа, упорядкує її, винищить єресі».
Пророцтво здійснилося. Преподобний підтримував святителя Мефодія на патріаршому престолі, а в листопаді 846 року сам Патріарх із кліриками піднявся в обитель Антидій, щоб попросити в умираючого подвижника останнього благословення і молитви.
Через три дні старець мирно відійшов до Господа – на 94-му році життя. Братія на Олімпі бачила тієї ночі вогненний стовп, що сходив до неба в супроводі Ангелів.
Від довгих молитовних ночей у печері біля Геллеспонта, де колишній гвардієць додавав до кожного вірша Псалтиря коротке сповідання віри, у нашому молитвослові залишилися його рядки: «Надія моя – Отець, прибіжище моє – Син, покров мій – Дух Святий». Кожен православний християнин перед сном промовляє їх, довіряючи своє життя Промислу Божому.