Обітниця Єфтая: чи приніс біблійний суддя в жертву свою доньку?

Сьогодні 17:18
24
Фатальне рішення Єфтая. Фото: СПЖ Фатальне рішення Єфтая. Фото: СПЖ

Драма необережної обіцянки у Старому Завіті порушує гостру тему про межі вірності, милосердя Божого та ціну необдуманих слів.

Батько повертається додому з перемогою. Назустріч йому з воріт вибігає єдина донька – співає, танцює, б'є в тимпан (Суд. 11:34). Так у давньому Ізраїлі зустрічали героїв з війни: так колись співала Маріам після переходу через море (Вих. 15:20), так пізніше жінки вийдуть зустрічати Давида (1 Цар. 18:6–7). Щасливий день, якого чекаєш роками.

Але замість того щоб обійняти дівчинку, вождь Єфтай у жасі роздирає на собі одяг – тим самим жестом, яким колись Яків оплакував Йосифа (Бут. 37:34). Він кричить: «Ох, доню моя! ти вразила мене; і ти в числі порушників спокою мого! я розкрив про тебе уста мої перед Господом і не можу відректися» (Суд. 11:35).

У будь-якої людини, яка відкрила Біблію на цьому місці, одразу виникає здивування. Що взагалі відбувається? Адже в законі Мойсея було чітко сказано: якщо хтось за обітом присвячував Богові людину, священник просто називав ціну викупу: за чоловіка віком від 20 до 60 років – 50 сиклів срібла, за жінку – 30 (Лев. 27:2–4). Заплатив гроші – і живи собі спокійно.

Але в історії Єфтая немає жодної юридичної підоснови. Є лише поспіхом сказане слово, яке зв'язало батька й доньку по руках і ногах.

Вигнанець, який звик торгуватися

Щоб зрозуміти, чому Єфтай заганяє себе в таку пастку, потрібно знати, ким він був і яким було його походження. Біблія без прикрас називає його сином блудниці (Суд. 11:1). Зведені брати просто вигнали хлопця з двору зі словами: «ти не спадкоємець у домі батька нашого» (Суд. 11:2). Він пішов у землю Тов і зібрав загін із відчайдушних, але неробних хлопців (Суд. 11:3).

Коли на край напали аммонітяни, старійшини Галаада миттю прибігли до вигнанця по допомогу. Єфтай не втримався від докору: «чи не ви зненавиділи мене і вигнали з дому батька мого?» (Суд. 11:7). Але воювати все ж погодився.

При цьому він зовсім не був невігласом. Перед боєм Єфтай посилає гінців до аммонітського царя і з застереженнями по пам'яті переказує йому історію Виходу іудеїв.

Потім він вирушає в похід і укладає з Богом ризиковану угоду: «якщо Ти віддаси аммонітян у руки мої, то після повернення мого з миром від аммонітян, що вийде з воріт дому мого назустріч мені, буде Господеві, і принесу це на всепалення» (Суд. 11:30–31).

У домах того часу на нижньому поверсі зазвичай тримали худобу, тож назустріч господареві цілком могла вибігти вівця. Але Єфтай не уточнив, кого саме він збирається приносити в жертву. Його зухвале слово злетіло з уст наосліп.

Волею долі першою назустріч героєві вийшла його власна донька. Найпронизливіше в цій сцені – лагідна відповідь дівчини: «Батьку мій! ти розкрив уста твої перед Господом – і роби зі мною те, що вимовили уста твої» (Суд. 11:36). Вона просить лише про одне – відпустити її на два місяці в гори, щоб оплакати дівування з подругами (Суд. 11:37–38).

Чому викуп так і не було сплачено?

Тут ми впираємося в головне питання: чому Єфтай не скасував страшну обітницю? Адже закон Мойсея прямо забороняв людські жертви, називаючи їх гидотою язичників, які «і синів своїх, і дочок своїх спалюють на вогні богам своїм» (Втор. 12:31).

Біблія про це мовчить. Ми не знаємо, чи пам'ятав Єфтай про тридцять сиклів. Можливо, він спирався на інше приписання Закону: все «закляте» – «людина чи худоба, чи поле» – «не продається і не викуповується» (Лев. 27:28–29). Чи застосовувався викуп до обітниці про всепалення, невідомо.

Для контрасту достатньо згадати праведну Анну. Вона теж пообіцяла віддати сина Самуїла Господу «на всі дні життя його» (1 Цар. 1:11). Коли хлопчик підріс, мати заколола тельця, привела дитину до первосвященика Іллі й сказала: «я віддаю його Господу на всі дні життя його, служити Господу» (1 Цар. 1:25, 28). Начебто та сама обітниця – але зовсім інша доля.

Єврейське переказ, мідраш, пояснює лихо Єфтая людською гординею. Первосвященик Пінхас нібито міг скасувати безумну клятву, але не захотів іти до вождя першим. «Я первосвященик, син первосвященика; чи мені принижуватися й іти до Єфтая, до мужлана?» – казав він. Єфтай теж не пішов на уклін.

Поки двоє впертюхів берегли самолюбство, дівчина загинула.

Біблійний вирок однозначний: «обидва були відповідальні за її кров». За це Дух Божий залишив Пінхаса, а тіло Єфтая стало розпадатися на частини.

Чи приніс батько дочку в жертву?

Писання говорить про фінал цієї страшної історії скупо: через два місяці батько «звершив над нею обітницю свою, яку дав, і вона не пізнала чоловіка» (Суд. 11:39). Після цього у дочок Ізраїлю з'явився звичай чотири дні на рік ходити в гори – оплакувати її або, як ще перекладають це слово, розповідати про неї (Суд. 11:40).

Оскільки слова «вбив» у тексті немає, багатьом хотілося пом'якшити криваву розв'язку. Іудейські тлумачі XII–XIV століть, а з XVI століття і частина християнських авторів припустили, що Єфтай не закалював дочку, а прирік її на довічне безшлюбність.

Але давні автори розуміли вчинок Єфтая як реальну жертву. Історик Йосип Флавій у «Іудейських старожитностях» засудив вождя. Так само й святитель Амвросій Медіоланський сказав: «Краще не давати обітниці, ніж давати те, що Бог не хоче отримати».

А чому ж Сам Бог не зупинив руку батька? Блаженний Феодорит Кирський відповідає: «Владика Бог, навчаючи, як належить давати обітниці Богу, не перешкодив закланню». Так само думав і святитель Іоанн Золотоустий. Бог не бажав крові – Він допустив здійснитися страшній помилці, щоб цей урок назавжди відучив людей розкидатися клятвами.

Як убивця потрапив до списку вірних

Після загибелі дочки Єфтай не став м'якшим. Незабаром спалахнула війна із сусідами з коліна Єфремового. Люди Єфтая зайняли броди через Йордан і перевіряли втікачів одним словом: «скажи: шибболет». Хто за місцевою вимовою вимовляв «сибболет», гинув на місці. Тоді полягло сорок дві тисячі чоловік (Суд. 12:5–6). Єфтай правив Ізраїлем шість років і, згідно з Писанням, ліг у землю «в одному з міст Галаадських» (Суд. 12:7).

Здається, на цьому можна поставити крапку. Але через століття в Посланні до Євреїв ім'я Єфтая раптово з'являється серед зразків віри – поруч із Гедеоном, Вараком і Самсоном (Євр. 11:32).

Вселенський учитель Іоанн Золотоуст передбачав здивування віруючих і відповів їм так: «Не кажи мені про решту їхнього життя, а лише про те, чи вірили вони і чи сяяли вірою». Таким чином, Церква не виправдовує нерозумний обітницю, але й не ігнорує віру людини, яка зуміла перемогти ворогів, але виявилася абсолютно безсилою перед власним язиком, що підписав її доньці смертний вирок.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку, щоб повідомити про це редакцію.
Якщо Ви виявили помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter або цю кнопку Якщо Ви виявили помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть цю кнопку Виділений текст занадто довгий!
Читайте також